Де брати фахівців, якщо спеціальності «видавнича справа й редагування» не існує?

Криза редакторського і видавничого фаху назріває уже давно. Кілька років тому, за Постановою Кабінету Міністрів від 29 квітня 2015 р. № 266, видавничу справу та редагування вилучили з переліку галузей знань і спеціальностей, за якими випускають фахівців у вищій школі. Готувати професійних універсальних працівників видавничої сфери – не журналістів (а довгий час видавнича справа існувала під спільною з журналістами спеціальністю), і не філологів – тепер просто припинять. У червні 2019-го за цією спеціальністю востаннє випускатимуть студентів. Це при тому, що сучасний ринок українського книговидання стрімко розвивається і, природно, відчуває нестачу професійних редакторів та видавців.

Заповнити цю нішу фахівцями інших галузей не вдасться – для того, щоб бути літредактором, не достатньо просто добре володіти словом, для того, щоб бути видавцем, не достатньо знати, як працює редакція.

Сучасний фаховий редактор у видавництві має не лише розуміти структуру тексту, відчувати стилістичні особливості і вміти їх за потреби поліпшити, а й налагоджувати роботу з авторами, перекладачами, художниками, дизайнерами, верстальниками, коректорами (іноді ще й із маркетологами і технологами) – тримати всі ці процеси під контролем і в результаті видати якісний продукт.

Науковці закладів вищої освіти, звідки були вилучена видавнича спеціальність, вже не раз зверталися із запитами до різних гілок влади, у лютому цього року знову підготували пакет документів для відновлення спеціальності у Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти. Поки що – все безрезультатно. Тим часом у ЗВО намагаються зберегти фах, створюють освітні програми в рамках спеціальності «Журналістика», але все це – лише «косметичні» заходи, повноцінної спеціальності з ґрунтовною всебічною підготовкою вони не замінять.

Надія Зелінська, професорка, докторка філологічних наук, завідувачка кафедри медіакомунікацій Української академії друкарства:

Щойно відвирував багатий на події та, звісно, книжки Книжковий Арсенал, який знову нагадав про наболіле – потрібність фахової освіти видавців, тобто безпосередніх учасників і тріумфаторів цього свята інтелекту.

Тема видавничої освіти, з більшою чи меншою регулярністю, виринає в інформаційному просторі упродовж останніх років – від 2015-го, коли внаслідок рішучого (реформа ж!) перекрою української освітньої мапи з неї в один момент зникло кілька десятків спеціальностей, чия потрібність здалася недостатньо переконливою. Серед цих «зниклих» опинилася і «Видавнича справа та редагування». І дарма, що на той момент, не в останню чергу завдяки  успіхам понад 20-річного Форуму видавців у Львові та ще юного, але вже потужного Книжкового Арсеналу, здобутки видавничої галузі нарешті стали явищем загальноукраїнського масштабу, а її очевидні проблеми навіть потрапили у поле зору політичного істеблішменту (свідченням чого стали, зокрема, парламентські слухання «Проблеми розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні» у травні 2013 року).

Читайте також: Актуальні іноземні гранти для письменників, перекладачів та видавців

Тоді, зрештою, як і зараз, було абсолютно ясно, що кількісне та якісне наповнення книжкового ринку потребує постійного припливу нових, підготованих на сучасному рівні кадрів (станом на 01.01.2015 р. до Державного реєстру було внесено 5677 суб’єктів видавничої справи, сьогодні їх понад 7000, кількість назв випущених книжок зросла від 19958 у 2015 р. до 22612 на початок 2019 р.), а для цього в Україні сформувалися потужні освітньо-наукові школи, здатні забезпечувати зрослі кадрові потреби та науковий супровід галузі (у 2015 році «Видавничу справу та редагування» опановували у 26 навчальних закладах ІІІ і IV рівнів акредитації). Аргументи захисників спеціальності (а серед них були і члени Науково-методичної комісії Міносвіти, і провідні видавці, і Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів) не були почуті – «Видавничу справу та редагування» «запакували» в інтегральну «Журналістику», запропонувавши демонструвати свою окремішність шляхом акредитації освітніх програм…

На перший погляд, зі спеціальністю нічого страшного не сталося (ну, подумаєш, знизився статус!) – насправді ж, відбулося її приховане знищення: трирічне перебування  у глибокому «затінку» іншої, об’єктивно «розкрученої» внаслідок суспільного «запиту на правду»  «Журналістики», з усіма негативними наслідками такого підпорядкованого становища, призвело до того, що у боротьбі за виживання (тобто за рекрутування абітурієнтів) деякі навчальні заклади, можливо, і з полегшенням (бо готувати фахових видавців – насправді, ой, як непросто!), відсахнулися від ще донедавна дуже привабливої «Видавничої справи та редагування», інші почали маскувати її різними «новомодніми» назвами, стійкіші ж  змушені чи не щодня доводити  і абітурієнтам (вони ж орієнтуються і вступають на спеціальність «Журналістика»!), і профільному міністерству (воно ж фінансує спеціальність, а не освітню програму), і суспільству (воно тішиться гарними книжками, але рідко коли оцінює роль редактора, видавця у їх створенні), що сьогоднішній видавець – це своєрідний «наставник інформаційного суспільства» («The Publisher: Tutor of the Information Society», Д. Керлен, Німеччина), а видавнича справа та редагування – це форма діяльності, що суттєво впливає на загальний рівень знань, культури, та й загалом самоусвідомлення соціуму.

Дуже прикро, що навіть у наші дні, коли вже, здається, всім зрозуміло, що без книжкового складника інформаційна картина світу збіднена, потрібно ще і ще раз переконувати: боротьба за свідомість громадян точиться не лише на телеекранах і в соціальних мережах, а й на книжковому ринку.

Так, це трохи інший вид боротьби, але від цього не менш ефективний – як у позитиві, так і, на жаль, у негативі: коли, вже після початку бойових дій на Донбасі, ми проаналізували видавничий репертуар деяких успішних видавництв сходу України, виявилося, що упродовж багатьох років вони послідовно «заколисували» своїх читачів багатотисячними  (!) накладами, на перший погляд, безневинних книжечок на кшталт  «Чудо-шепоток, беду отводящий, счастье приносящий и здоровье дающий: секреты древних славян, шептух»,  «Как стать экстрасенсом и успешно этим пользоваться», «Наговоры и нашептывания – получи все, что хочешь» (а при цьому,  паралельно, скільки відверто антиукраїнських видань «подарував» читачам російський книжковий ринок!). Чи варто нагадувати, що «сон розуму породжує чудовиськ»?..

Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована

Саме сьогодні як ніколи потрібна систематична та цілеспрямована підготовка кадрів, професійно здатних створювати якісний і конкурентоспроможний видавничий продукт, а  така підготовка, як засвідчує світовий (і донедавній вітчизняний) досвід, ефективна лише тоді, коли відбувається на всіх кваліфікаційних рівнях вищої освіти у межах окремої спеціальності.

 

Знищивши спеціальність «Видавнича справа та редагування» сьогодні, ми не зможемо відтворити кадровий потенціал видавничої галузі вже через кілька років, коли потреба у ньому в Україні стане ще очевиднішою.

До речі, на згаданих парламентських слуханнях усі, без винятку, спікери запевняли і видавців, і бібліотекарів, і представників вишів, що готують фахівців для галузі, у повній і всебічній підтримці. Попередня влада своїх обіцянок не виконала (бо зникла), не виконала їх і нинішня (бо вже сидить на валізах). Невже і майбутня, що з’явиться за кілька місяців, виявиться байдужою до видавничої справи?