«Діва, матір і третя» Юлії Нагорнюк. Фентезі про сучасних відьом

Щоб визначити якісний текст, потрібно перевіяти його на «току критики». Щоб упізнати відьму, треба поглянути на неї крізь решето. А для того, щоб поговорити про роман «Діва, матір і третя» Юлії Нагорнюк, необхідно об’єднати два підходи й дослідницький «реманент». Такі вимоги відьомського фентезі (а ще чаклунського, чортячого, лиликівського* і… трохи хом’якового).

Що було в моді серед відьом у 2008 році?

Небо української літератури ХІХ століття прокреслене слідами «неідентифікованих летючих об’єктів»: то помело просвистить повз, то коцюба… А як якийсь чорт ще й місяць поцупить, то дезорієнтація для читачів забезпечена. Для того, щоб поправити звихнутий набакир розум, можна подумки перерахувати загальновідомі й незмінні речі, як-от ознаки відьми: має хвоста під плахтою, краде молоко в чужих корів, окрім цього, вмазує жабу в глиняну стіну, щоб зжити неприятелів зі світу, чи душить пальцями зінське щеня**, аби навпаки когось полікувати (від тих же заушниць). Усе так, усе правильно, але чи не здається вам, що дані дещо застаріли? 

Юлія Нагорнюк, наприклад, у цьому впевнена. Тож у своєму романі зобразила українських відьом звичайними сучасними жінками, які носять сукні й спортивні штани, переносять дію заклинань на кактус, а із потойбіччям зв’язуються не за допомогою чорного кота, а через хом’яка (бо проти правил студентського гуртожитку не підеш, будь ти хоч головою Центрального Шабашу). До речі, у своєрідні профспілки й владні інституції вони теж об’єднуються. Таким чином виходить розгалужена структура регуляції відьомських чарів: бюрократії кшталту щорічних техоглядів для мітли немає, а от атмосфери сестринства й нетоксичного наставництва – предостатньо.

Юлія Нагорнюк. Діва, матір і третя — Ще одну сторінку, 2024. — 416 с.

Цим «Діва, матір і третя» відрізняється від інших фентезі, де відьми XXI століття не поспішають поривати з досвідом і звичками попередниць. Взяти, наприклад, Марію з роману «Інша Марія» Ганни Городецької: наче так само їсть гамбургери з Макдональдза, користується «мобілкою» й зваблює бізнесовців капроновими панчохами. Та все ж таки вона все ще лишається носійкою традиції, що підсилює себе настоями трав, зібраними на ідилічному українському хуторі. Натомість у тексті Юлії Нагорнюк магія менш пов’язана з фольклором, а отже, космополітичніша: українське представництво відьом запросто може перекласти посібник із чарів британських колег — і жодна споневажена гоголівська панночка чи конотопка Явдоха Зубиха не являтимуться їм після цього в нічних кошмарах.

У родоводі головних персонажок, відьом — Марини, Орисі й Елізи, що разом винаймають помешкання, — радше проступає тріо сестер із «Усі жінки відьми». Ще й рік дії роману відповідний — 2008: хоч американський The WB завершив трансляцію серіалу ще у 2006, українські канали на той час активно крутили історію, залучаючи все нових прихильниць і прихильників. Зрештою, на самій книжці це позначається у двох аспектах. Перший — комусь це нове фентезі може видатися на диво ностальгійним, ніби повертаєшся на добрий десяток років назад: шурх зі школи — а тут «сила трьох» по телевізору. Другий — сама структура оповіді теж набирає серіальності: у поєднанні із заявленим в анотації гумором, що вистрелює жартами Орисі, виходить ряд окремих епізодів про те, як персонажки все «розрулили», навіть не перетворивши нікого на жабу чи підсвинка.

Асексульність — це нормально

А «розрулювати» таки є що: передовсім щоденні складнощі — то бісквіт спечи так, щоб не вийшов голем, то високий бал за диплом наворожи. Є і серйозніші проблеми, як-от порятунок неоготичного палацу Остен-Сакенів, де живе вампір Лилик, чи розв’язання любовних апорій. Власне, в кожної з відьом не все до ладу в стосунках: в галичанки Орисі емоційні гойдалки з чаклуном із Сумщини Світичем (це була б прецікава пара «святої Галичини» зі «східняцьким бидлом», якби Орися не була аж так подібна до свого візаві-східняка), в Елізи на носі щасливе весілля, але свекруха попалася чиста тобі Кайдашиха (спойлер: ні, око нікому не виб’ють), а в Марини все іще заплутаніше — протягом усього роману вона поступово переконується у своєму небажанні інтимної близькості та вчиться приймати його. «Діву, матір і третю» загалом позиціонують як одну з перших в українській літературі книжок, що розкриває тему асексуальності. Симптоматично, що це стається саме з відьомським фентезі. 

Майже сто років тому етнографка й фольклористка Катерина Грушевська написала розвідку «Кілька завважень про засоби жіночої господарчої магії у зв’язку з найстарішими формами жіночого господарства», де порушила питання співвіднесення чарів і жіночої наготи. Вочевидь, обрядово потужною була оголеність як відьом, так і звичайного жіноцтва. Наприклад, на Поліссі, щоб капуста добре зростала, господиня мала голим коліном придавити лунку з розсадою, гуцулки задля успіху «великих робіт» повинні були на Введення прясти коноплі, сівши без сорочки на порозі хати. А на Лівобережжі вірили, що пожежа може затухнути, якщо запалену хату оббіжить роздягнута жінка. Ці народні уявлення про сакральність жіночого тіла є відголоском тих древніх часів, коли людство ще не вловлювало причинно-наслідкових зв’язків поміж статевими зносинами двох статей і народженням дітей. Чоловіки буцімто не були залучені в цей процес: єдина, кому була підвладна таємниця життя й смерті, — це матір, натомість «батьком» міг бути хтось абстрактний: наприклад, діти родилися від сонця, води чи метеорів. Тож асексуальність чи радше міфічну андрогінність відьми можна сприйняти як доволі глибоку відсилку. Принаймні сама Марина була б не проти містичного «подружжя» замість тілесного шалу, до якого її підштовхують звичаї відьомського роду. 

Читайте також: Дорослішання з «Паннами»: підліткова серія Ольги Купріян

Відьми й невідьми

Крім того, що відьми мають передати свої сили наступницям, таким чином ініціювавши юнок, вони ще й мусять дати біологічне потомство — і це найобов’язковіша з усіх умов. Інакше — посмертне буття в подобі нечисті на межі світів. Як наслідок, плоди репродуктивного тиску — діти — почуваються небажаними, а то й зовсім лишаються напризволяще. Цей «побічний ефект» примусового материнства Юлія Нагорнюк розкриває із глибоким психологізмом. Є, наприклад, така собі Ганна Білобока — чудова наставниця для відьом-учениць, але погана матір, і хто його розбере, що переважить на шальках етичних терезів: її духовна опіка над багатьма молодими чародійками чи той факт, що рідному сороченяткові вона не зварила ні кашки, ні бражки. Тут авторку можна привітати з направду переконливою персонажкою. 

А от, що муляє, — так це не до кінця прописані закони магічного світу. Ще з самого початку роману дізнаємося, що в альтернативній «містичній Україні» далеко не всім пощастило з надприродними силами. І навіть у Пласті, де працює Марина, належність до куреня «Степові відьми», «Лісові чорти» чи «Ті, що греблю рвуть» ще не означає, що ви справді відьма, чорт або що вам поза чергою дадуть бажану роль у шкільній постановці «Лісової пісні»  — усе, як і в реальному житті. Зізнання у своїй незвичайності тут стається як камінг-аут, а деякі абоненти магії обирають зберігати це в секреті навіть від найближчих друзів. Чому? Сказати складно, бо Юлія Нагорнюк не розкриває тему стосунків між відьмами й невідьмами. Про можливе напруження лишається лише здогадуватися. 

Та поза тим «Діва, матір і третя» — все ще хороший текст: в міру легкостравний і з гумором (не факт, що сміятиметеся вголос, але м’язи, відповідальні за усмішку, в тонусі він триматиме), а хороший потенціал героїв так і просить продовження. З цього могла б вийти гарна серія.

*Лилик — кажан.

**Зінське щеня — невеликий гри­зун, що живе під землею, має не­дорозвинені очі, сховані під шкі­рою, і зуби, пристосовані для рит­тя землі; сліпець; за повір’ям, якби кого зінське щеня вкусило, то та людина мала б померти.

Купити книжку

Читайте також: Говорить Слобожанщина: «Оринин. Роман про стелепного чоловіка» Сашка Столового