До джерел! Звідки взялася Покрова і чому опір – наша традиція

Момент, коли українці в 2014-му році почали святкувати День захисників і захисниць України 14 жовтня, на Покрову, став визначальним. По-перше, це було зухвале відкидання 23 лютого aka «дєнь защітніка атєчіства», «дєнь мущін» або ж, іншими словами, «радянський затхлий, напівзогнилий спадок». По-друге, назва свята містить фемінітив, що віддає належне жінкам, які боронять нашу землю. По-третє, таким чином стався ще один оберт колеса – вже не перше повернення до образу Покрови, який з прадавніх часів захищав військових.

Тут можемо говорити про певний культурний поворот, який вказує на те, що нам, українцям, нині варто частіше звертатися до своєї спадщини і шукати джерело наснаги в надбаннях культурних, мистецьких і зокрема літературних. Ба більше, українська література – це не лише література смутку, а й література боротьби. Тож гляньмо, які гарні мужі боронили нашу землю не лише в історичній, а і в художній площині.

Покрова. Початок

Отже, святкування Дня захисників і захисниць України 14 жовтня – це не така, щоб нова ідея, але геніальна, з огляду на тяглість культу Покрови і на її важливість для українських війс… козаків?.. руських військових. Так, ця традиція майже тисячолітня, а її витоки стриміють аж із Візантії.

Почнімо з того, що Покрова – синонім культу опіки Богородиці. Іконографічне зображення досить упізнаване – Матір Божа, що тримає в руках омофор, немов у інтенції накрити, захистити того, хто молиться й дивиться на цю ікону. Володимир Александрович, український історик-медієвіст, вказує, що культ Покрови і святкування празника на її честь у руському Києві виникли щонайпізніше за князювання Ярослава Мудрого. Швидше за все, він установився разом із возведенням Десятинної церкви Володимиром Великим. Але культ цей не з’явився сам по собі, а прибув до нас із Константинополя.

В своїй проповіді константинопольський патріарх Фотій звертається до образу Покрови-захисниці міста: «Коли ми надихалися надіями на Матір Слова і Бога нашого… до Її покрову вдавалися як до стіни непорушної… ця пречиста риза… обходила стіни навкруг… вона обгороджувала місто… вона обтікала його».

Звісно, тут є трохи «незручний» нюанс: оборонявся тоді Константинополь від походу руських князів Аскольда і Діра 860-го року. Звідси і походить та сама легенда про Покрову, яка накрила людей, чим захистила їх від загибелі. Згодом імператор Іоан Цимісхій, йдучи на Святослава Ігоровича 970-971-го року, взяв із собою ікону Богородиці і, власне, здолав ворога. Що зокрема було логічним для середньовічної християнської свідомості, адже Святослав був язичником, за що і поплатився поразкою. Але, погодьтеся, тоді порядок був, і ніхто не смів погрожувати нам ядерною зброєю.

Для сучасної свідомості може бути досить дивним той факт, що інститут церкви так щільно переплітався із військовою справою, але для свідомості середньовічної християнської така комбінація була органічною. Ба більше, воїни сприймалися як своєрідні «двійники» янголів – лицарі земні дорівнювалися до архістратига Михаїла або святого Георгія. Тому й храми для людини часи Русі мали не лише сакральне значення, а й часто набували оборонної функції. Зокрема Кирилівська церква, зведена Всеволодом Ольговичем, є церквою-фортецею, що була частиною укріплення північного заходу Києва. Це, до слова, було логічним для Всеволода кроком, адже із Чернігова на Київ він прийшов із Вишгорода, тож не з розмов знав про слабкі місця оборони міста.

Святий Ілля із Мурома, мощі якого нині спочивають в Антонієвих печерах Києво-Печерської лаври, – не той самий билинний Ілля Муромець, але деякі факти із життя обох богатирів збігаються. На жаль, житіє святого не зафіксоване у Києво-Печерському патерику, історики встановили, що він був на службі у Володимира Мономаха, а згодом, після важкого поранення у битві з половцями і за потребою душі, прийняв постриг у Печерському монастирі та поклявся ніколи більше не брати зброї до рук. І все б нічого, але сучасні дослідження мощей вказують на те, що помер святий від поранення мечем у груди. Так, трохи несподівано, враховуючи, що монастир не був мілітарним об’єктом і тримав оборону на духовному фронті. Та перебуваючи за межами Києва, він часто піддавався важкому удару під час набігів. Ченці, не маючи жодної фізичної підготовки і зброї, все одно боронили святині та помирали в бою, про що свідчать результати досліджень нетлінних мощей. Власне, Ілля із Мурома, який мав військовий досвід, очевидно, не міг лишитися осторонь і загинув, як справжній боронитель Русі, Києва та віри.

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

До слова, зведення Собору Успіння Присвятої Богородиці Києво-Печерської лаври можна вважати таким собі актом проголошення легітимності культу Богородиці в Києві, хоча до того часу вже були зведені Десятинна церква (чи то пак Церква Успіння Пресвятої Богородиці) і Софійський собор із Орантою. Але тут маємо «документ» – Києво-Печерський патерик, – у якому є Слово про сходження Богородиці до чотирьох зодчих, яким передала золота на будівництво, мощей для закладення храму, а також наказала назвати новий храм на її честь. Таке свідчення офіційно вказувало на покровительство Богородицею навіть не всього храму, а й Києва, а разом із Києвом – і Русі. Ба більше, проект майбутньої церкви побачив у небі варяг Шимон, який у війську Всеволода Ярославовича брав участь у війні з половцями 1168-го року та отримав поранення на річці Альті. Перебуваючи між двох світів, бачачи небесну церкву, він у молитві звернувся до Бога і до Богородиці й миттєво одужав, щоб переказати Антонію Печерському побачене і зрештою втілити намарене.

Також у патерику описане чудо про «світлого отрока у військовому спорядженні», очевидно – янгола, який допоміг золотом нужденній братії. Це все говорить про важливість військового життя не лише на духовному рівні (а боротьба з дияволом у патерику прямо таки й зветься війною), а й на земному, адже дві ці галузі були взаємопов’язані.

Згадувана Десятинна церква була першою мурованою церквою, що також закладає в ній оборонні функції. Ця пам’ятка була зруйнована під час батиєвої облоги Києва восени 1240 року. Цю подію зафіксувало кілька літописів, зокрема, Галицько-Волинський і Лаврентіївський. Лаврентіївський літопис не дає детального опису, окреслюючи подію сухою мовою фактів: «Взѧша Къıѥвъ Татарове», «взѧ оузорочьӕ црк҃внаӕ взѧша» та «люди ѿ мала и до велика всѧ үбиша мечем̑». Власне, от і все. Взяли, зруйнували, вбили. На противагу, Галицько-Волинський літопис більш повно оповідає про боротьбу з монголо-татарами, детальніше описуючи театр подій та вдаючись до яскравої описовості: «І не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами». Власне, зі схожим досвідом ми стикнулися 24 лютого і 10 жовтня, тож тепер як ніколи можемо відчути ці слова.

 Захопивши украплення біля Лядських воріт, військо Батия вирушило до храму Богородиці, себто до Десятинної церкви, навколо якої возвели барикади, і куди збіглося багато містян, а також останні захисники Києва. Є дві версії обвалу стін храму: надзвичайно велике скупчення киян, що взяли з собою своє майно («товары»); робота стінобитних машин. У будь-якому разі, не лише «цивільний» люд, а й боронителі міста зустріли свою смерть під стінами храму та змагалися до останнього, про що свідчать археологічні знахідки біля нього.

Також Покрову як іконографічний символ часто пов’язують із Орантою – нерушимою стіною, що оберігає місто і людей у ньому. Безумовно, Оранта Софії Київської – однин із найвизначніших творів середньовіччя. Над нею – вірш 45 псалму: «Бог серед нього [міста], він не похитнеться, Бог поможе йому, коли ранок настане». Храм був зведений на полі битви і на місці розгрому печенігів, тож цілком логічно, що і цитата, і богородичне зображення має оборонний сенс. Це такий собі меседж крізь віки про незламність Києва, тож не дивно, що в перші дні повномасштабного вторгнення росіяни зазіхали на пам’ятку, яка є прямим доказом не лише давньої історії та культури, а й традиції опору.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха (1117 рік) – надзвичайно важливий текст. По-перше, це той самий мотиваційний текст, який мотивує вставати раніше, не лінуватися і вчити мови. Бо одне діло – не слухатися якогось закордонного коуча, а інше – руського князя і успішного полководця. По-друге, це покроковий опис кампанії проти половців, а також текст про ПТСР. Володимир Мономах у «Повчанні» описує не лише звитяги свої та свого війська (не оминаючи згадок про втрати ліпших мужів), а й згадує численні важкі травми, що супроводжувалися постійним перебуванням князя в дорозі.

Проте попри деталізованість оповіді, він опускає загибель зведеного брата Ростислава Всеволодовича, що втопився на переправі через Стугну на очах у Мономаха. Подія ця описана в «Літописі руському», але Мономах описує рік смерті Ростислава (1093) дуже побіжно, не згадуючи цієї втрати, що може говорити або про глиоку травму і провину, або про причетність до смерті Ростислава. Ніхто не хоче зняти серіал? Бо якось це дивно: порахувати кількість поїздок у Чернігів, але не згадати про трагічну смерть, свідком якої ти став.

Звісно, і тут не обійшлося без звертання до Покрови: «Надіє і покрове мій, не зневаж мене, благословенна! Тебе бо маючи за помічницю в печалі, і в болісті, і од усяких зол, я славлю тебе, преоспівана!»

«О Руська земле! Ти іще не раз

Зітхнеш печально»

(за переспівом Валерія Шевчука).

Тут ми не будемо говорити про автентичність «Слова о полку Ігоревім» – це тема іншої розмови. Є два варіанти: це або оригінальний руський твір XII ст., або один із міфотворчих текстів, що належить добі романтизму – часу, коли кожна нація так чи так намагалася витворити власний національний міф, опираючись на давні тексти, що репрезентували б культурно-історичну тяглість. У будь-якому разі це поема впливова і важлива, а надто в контексті сьогоднішньої теми.

«Слова о полку Ігоревім» альбо «Слово про Ігорів похід» – це так зване підбиття підсумків невдалого походу на половців у 1185 році, аналіз причин невдачі, а також своєрідна пересторога наступним поколінням, які мають озиратися на «Годину давню й велетів князів». Текст, як розумієте, не надто оптимістичний: Ігор Святославович йде проти половців попри затемнення Сонця, яке не віщує нічого хорошого, його військо невелике, оскільки інші князі відмовилися йти з ним:

Й таку незборну Ігор мав жадобу

Дістатись Дону, спробувати Дону,

Що геть йому знамення заступила.

“Бажаю, — мовив, — списа поламати

Край поля Половецького із вами,

Хоробрі, мужні русичі! Загину

Або шоломом Дону зачерпну!”

Під поняттям «Поламати списа» означало вибити половців, захопити землі та розширити територію Русі. Як усі ми знаємо, Ігорю не вдалося здійснити задумане, а вдала кампанія на половців відбулася через два роки, коли всі зуміли об’єднатися і домовитися. Іншими словами, «Слово про Ігорів похід» – поема про важливість єдності й стратегії. Але завершається вона в оптимістичному ключі, поглядом, що звернений не лише в славне минуле, на теперішню поразку, а й у майбутнє:

Слава усім князям хоробрим і дружині,

Що землю рідну пильно бережуть!

У цьому сенсі «Слово» нагадує поезію Тараса Шевченка, у якій він повсякчас звертається до героїчної історії та до майбутнього, де:

…на оновленій землі

Врага не буде, супостата.

Власне, ті події, які зараз переживає наша країна – омріяне Шевченком майбутнє, закладене в «Заповіті». І не сучасникам, а вже саме нам і нашим воїнам адресується його «Борітеся – поборете!»

«Слово про Ігорів похід» – це ще одне нагадування нам, що в бій треба йти згуртованими, адже:

Усобиці – ось брама, крізь яку

Ввійшла гвалтовність люта половецька!

І це стосується не лише війни на фронтах, а й війни в головах. Сучасна війна – це також протистояння меседжів, сенсів, риторик; це вміння не поширювати російське ІПсО, наболілі наративи про схід і захід часів януковича, витісняти з простору все вороже та поширювати навколо просвіту, знання та правдиву інформацію.

Покрова. Повернення

Коли Папа Римський Франциск закликав до примирення, митрополит Епіфаній у своїй великодній промові чітко проговорював, що росіяни є ворогами, грішниками, неправдомовцями, вбивцями, душогубами і отруйними смертоносними плодами руzzького міра. Власне лінія поведінки двох духівників показує не лише відмінність двох світів, а й демонструє, що українська релігійність.

Говорячи про Володимира Великого, митрополит Іларіон Київський у «Слові про Закон і Благодать» відмічає саме мужність і хоробрість князя, описує його як людину, що не лише сіє Благодать (християнство), а й як княза-підкорювача: «підгорнув під себе довколишні землі – одні миром, а непокірні мечем».

Культ Покрови в комбінації з військовою справою – явище давнє, яке зазнавало своїх злетів і падінь, і знову злетів. Такий спостерігаємо й зараз. Ба більше, спостерігаємо, як військовий первень органічно поєднується не лише з сакральним, а й творчим, що, до слова, суголосно з давньоскандинавськими віруваннями про бога Одіна, що водночас був богом і війни, і поезії.

Письменники, що мають військовий досвід – явище не нове, але зараз воно набуває нових сенсів. Відомий вислів Адорно про те, що поезія неможлива після Голокосту, більше не працює. Хаос смерті й розрухи, посіяний росіянами, потребує впорядкування через творення: пошуки нової мови, форм вираження, змістів.

Це означає, що на нас попереду чекає багато літератури (дуже різної: хорошої й не дуже), що опрацьовує низку досвідів: втрата дому, втрата близьких, вимушена міграція та, звісно, перебування у війську. Ба більше, вже маємо пласт віршів про війну, висловлювані з різних оптик і різними голосами.

Ветеранська література після 2014-го року і до 24-го лютого 2022-го року «підготувала ґрунт», а надто – Книга року BBC 2020, що виокремила «Юпак» Сергія Сайгона і водночас дала гарну платформу ветеранам говорити як митцям. Комусь, можливо, результати того відбору здалися нелогічними, та насправді це був переломний і навіть революційний момент, який показав, що настав новий світ (а після 24-го лютого мало вже хто з цим посперечається), і ми маємо слухати людей, які роблять цей новий світ безпечним і перспективним. Людей, які, по-суті, тримають його на плечах.

Олена Герасим’юк, Влад Сорд, Артем Чапай, Валерій Пузік, Богдан Коломійчук, Саша Буль – ці та інші авторки і автори перебувають нині на фронті. Також неодмінно чекатимемо появи нових імен, які прозвучать невдовзі та порадують (або викличуть дискусії) своїми текстами. І це буде чудове майбутнє: без росії, без старої імперської культури, з часом і простором для творчості та під омофором Покрови.

Читайте також: Не лише спалення відьом: як про свій час говорить середньовічна література