Диканька й Петербург Миколи Гоголя

Микола Гоголь належить до письменників, які найбільше зробили для представлення України, її історії, її засадничих міфів і культурних символів. Тарас Бульба став персонажем, що репрезентує нашу славетну козацьку епоху, військову потугу й національну гідність. Гоголь зостається класиком обох літератур,  російської та української, але адаптуватися до  імперської дійсності, відмовитися від свого українського минулого він так і не зміг. Адже цей письменник не просто переходив в іншу літературу чи змінював мову (що й так дається дуже непросто) – він мусив перейти у літературу ворожої нації, літературу завойовників, які поневолили його вітчизну.

Про дві національні душі Гоголя / Ґоґоля написано вже так багато, що сама рецепція його творчості стає вимовною ілюстрацією для розуміння і глибинних засад та підстав національно-культурної ідентичности і взаємин підпорядкованої та панівної культури. 

Амбітний дев’ятнадцятилітній провінціал приїздить до імперської столиці Петербурга добре второваним численними попередниками шляхом. У ХVІІ–ХVІІІ столітті українські інтелектуали щедро ділилися з північними сусідами набутками високої книжности й освіти, розбудовуючи, як здавалося, спільний культурний простір. Але юний Микола Гоголь не усвідомив і не відчув, що якраз він на цьому шляху з Полтави й Києва до Петербурга виявився одним з останніх мандрівників, що його вибір тепер не буде для українських геніїв зразком.

У реальному Петербурзі полтавський прибулець ураз відчув себе закиненим у чужий, ба більше, ворожий простір. Усе тут пригнічувало та вганяло в тяжку депресію: погода, міські ландшафти, їжа, побут, манера спілкування. Культурний шок виявився неймовірно тяжким. 

Найкращий і найпевніший спосіб осягнути й увиразнити свою національну тожсамість — ​це зіткнення з інонаціональною реальністю. З Гоголем якраз це й відбулося. І в передмові до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» між «нами» й «ними» проведене якнайчіткіше розмежування, навіть більше, ворожість до «них» не аж так і приховується.

Вибір російської мови й кар’єри російського письменника найочевидніше, схоже, пояснюється тим, що Гоголь, який знав українську (ймовірно, не гірше, ніж російську, неправильністю якої йому повсякчас докоряли), який сформувався на традиціях української барокової культури, гордився своїми предками-мазепинцями й захоплювався українською історією, — ​попри все це перейнявся світоглядом тої нашої шляхетської верстви, яка вважала свою дорогу вітчизну країною з героїчним і вартим усілякої шани минулим, але без майбутнього.  Політичний суверенітет видавався втраченим безповоротно. А от культурний спадок Гоголь, як і багато його попередників, хоче зберегти, долучившися до спільного імперського простору.

Навіть суто біографічні обставини мусили немало важити для письменника, адже в його родині шанувалися й напівлегендарні спомини про гетьмана Остапа Гоголя, і згадки бабусі, правнучки гетьмана Івана Скоропадського й праправнучки Петра Дорошенка. 

Таких предків неможливо зректися, не втративши при тому самоповаги й гідності. 

Сюжет «Тараса Бульби» починається зі знаменитого епізоду повернення Остапа й Андрія додому після завершення науки в Києво-Могилянській академії. Серед жартів і кпинів у батька з синами відбувається й розмова про латинян та поезію Горація. І старший не без захоплення коментує в думках майстерність батькової гри й жартівливого іспитування прибульців: батько, мовляв, всю науку пам’ятає, але прикидається. Так що не лише шабля, але й школа об’єднувала українську спільноту.

Мазепинство в часи появи «Тараса Бульби» все ще зоставалося для Петербурга серйозною проблемою. Алєксандр Пушкін добре виконав урядове замовлення, зобразивши бунтівного українського гетьмана безчільним негідником, зрадником, кривоприсяжником і хтивим шукачем заборонених насолод. Автор поеми «Полтава» маніпулює історичними фактами й датами, витворює образ романтичного злочинця, аби у фіналі приректи його на забуття. Пушкінська поетична анафема доповнювала й підсилювала дієвість анафеми церковної. Мазепу ганили й проклинали у тих же таки храмах, що постали з його будівничої й меценатської волі та снаги.

Натомість якраз історичні студії й зміцнили українську ідентичність Миколи Гоголя.

Чи не заняття історією одразу ж стократ посилили його ностальгію? 1833 року вибудовує ідилічні плани повернення. Це могла би бути найграндіозніша із втеч, якими письменник завжди любив рятуватися від життєвих негараздів. У Росії він жив зовсім мало, натомість Італія стала дорогою другою батьківщиною. Він наполегливо добивається призначення в новостворений університет у Києві. 

Може, ніякий текст не дає так багато для розуміння Гоголевої позиції у протистоянні «нас» і «їх», для усвідомлення міри радикалізації його поглядів на незбіжність українських і російських національних інтересів, як послідовно замовчуваний і маргіналізований уривок, названий «Роздуми Мазепи». З перших рядків Гоголь наголошує несхожість українців і росіян, неперехідну ментальну, культурну грань між ними. Він бачить Україну жертвою російського гніту.

Російські поціновувачі Гоголя так не вважали. Раз у раз докоряли за українські симпатії й неприязнь до росіян. «Ревізора» вважали нахабною карикатурою, яка заслуговує покарання. Між тим «Мертві душі», попри насильницьки доєднаний поетичний фінал про «тройку», яка шалено мчить у засвіти, стали неперевершеною сатирою, викриттям усіх неприйнятних для Гоголя вад російської дійсності, таким собі паноптикумом зловісних самодурів і негідників.

В Україні проблема Гоголя актуалізувалася й обговорювалася щоразу, коли треба було робити вибір між імперською та національною культурною моделлю, коли поставало питання про існування й збереження літератури та мистецтва у ситуації бездержавності. 

Гоголь вибрав російську імперську культуру. А п’ятьма роками молодший за нього Тарас Шевченко на закид московського критика про непотрібність «мертвої мови» відповів зі зверхньою гідністю знаменитим «буде з мене, поки живу, і мертвого слова». Україна 40-х років ХІХ століття, пішла не за Гоголем, а за Шевченком.

Вплив Гоголя на українську літературу продовжується. З утвердженням держави політичні дискусії про Гоголя втратили колишню гостроту. Натомість дискусії культурологічні й далі зостаються для нас актуальними.

Читайте також: Гоголь: що стається з «хохляцькою душею», коли припиняються дискусії