Дим і дзеркала: під кутом сорок п’ять градусів до реальності

Ґейман Н. Дим і дзеркала. Короткі оповідання та ілюзії / пер. з англ. Н. Ференс. — К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2023. — 328 с.

Збірка короткої прози та поезії Ніла Ґеймана «Дим і дзеркала», уперше опублікована у США 1998 року, за чверть століття вийшла друком і в Україні.

Химерний кіберпанковий Лондон із цифровими церквами, борделями й дірками до пекла замість метрополітену; Святий Ґрааль, який літня жінка знаходить у крамничці вживаних товарів і має віддати своєму неочікуваному гостю — лицарю Круглого столу; моторошний Джек-стрибунець, що розповідає дітям те, чого вони не пам’ятають і не можуть забути водночас. Ці історії та ще майже три десятки оповідань і поезій відтепер можна прочитати українською. Кожен текст цієї збірки — крихітний уламок дійсності, незалежно від того, наскільки фантастичною вона може здаватися читачам. Розповідаємо про них більше.

Дзеркала існують не лише для милування перед виходом із вбиральні чи маніакального розглядання закоханої пари на задньому сидінні. Завдяки дзеркалам можемо побачити відображення трохи викривленої, але до щему знайомої реальності нашого життя. 

У збірці «Дим і дзеркала», що об’єднує під однією обкладинкою оповідання та поезії, опубліковані в різних журналах та альманахах переважно протягом 1990-х, Ніл Ґейман розставляє дзеркала своєї уяви під кутом сорок п’ять градусів до реальності. Як вправний ілюзіоніст він не дає нам зрозуміти, де справжність, а де ілюзорний обман. А ми аплодуємо після кожного фокусу-оповідки та вимагаємо продовження вистави.

Однак, якщо взяти майже будь-яке оповідання з «Диму і дзеркал», не вказуючи його авторства, то мало хто впевнено відповість, хто саме створив цей текст. Теми оповідань і стиль написання помітно різняться від історії до історії. Проте це й не дивує, оскільки Ґейман писав їх у різні роки — чи то на різні запити власної музи, чи то на прохання знайомих редакторів та укладачів тематичних антологій короткої прози.

Досить часто Ніл Ґейман вдається до переказу відомих і не дуже знаних казок, які в його руках можуть так змінюватися, що й не впізнати. У книжці «Дим і дзеркала» представлені переказ норвезької казки про трьох козликів («Тролів міст») — оповідання про дорослішання, вибір та його невідворотні наслідки, а також поетичний переспів казки про Синю Бороду («Біла дорога») з додаванням китайсько-японських демонологічних мотивів причетності лисиць до різноманітних кривавих витівок. 

Та особливо цікавим є моторошний переказ «Білосніжки» під назвою «Сніг, дзеркало, яблука»: тут оповідь ведеться з погляду традиційної антагоністки — злісної мачухи. І лише подумайте: що, як Білосніжка може мати хижацьку сутність вампірки? Пізніше це оповідання було адаптовано в однойменному коміксі, намальованому американською художницею Коллін Доран.

У деяких оповіданнях збірки Ніл Ґейман свідомо ділиться власними читацькими вподобаннями та наслідує інших письменників, віддаючи їм своєрідну шану. Наприклад, «Донька совина» — омаж творчості англійського автора XVII століття Джона Обрі, одного з улюблених письменників Ґеймана. Це повчальна байка про чоловіків, одержимих ідеєю збезчестити наділену надзвичайною красою юну дівчину, яка, за словами деяких місцевих старих бабів, є донькою сов.

У «Житті обділеної Муркоком людини» Ґейман обігрує творчість відомого фантаста Майкла Муркока, зокрема його цикл романів про Елріка. Головний герой оповідання, 12-річний Річард Ґрей, читаючи книжки Муркока, дорослішає разом із ними, розуміє реальний світ із його загрозами та збоченнями. Література виховує хлопця, захищає та формує його особистість. Малий Річард мріє вирости й мати змогу вночі перекидатися на вовка, щоб вічно бігти й нікому не завдавати шкоди.

«Старе шоґґотське чудернацьке» та «Просто черговий кінець світу» — ґейманівські інтерпретації лавкрафтівського світу. У першому оповіданні йдеться про подорож молодого американського туриста узбережжями Британії, його випадкову зустріч із двома англійським служителями культу Ктулху в містечку Іннсмут, яке відсутнє в путівнику, але, звичайно, є в головах шанувальників Г. Ф. Лавкрафта. Дія другої оповідки також відбувається в Іннсмуті. У цій історії є лікантропія, жаболюди, Глибоководні, а ще відвернення чергового апокаліпсису, що мав настати через посланців найглибшої безодні. 

Головний герой «Просто чергового кінця світу», вовкулака Ларрі Талбот, діє і в наступному оповіданні «Малібульф». Це віршована історія про те, як Ларрі вистежує водних монстрів-убивць на пляжі Лос-Анджелеса та жорстко виконує свою вовкулацьку роботу. Як зазначає сам Ґейман, у цьому випадку він переказує середньовічний епос «Беовульф» «як епізод футуристичних “Рятувальників Малібу”».

Окрім переказів і наслідувань інших авторів, у збірці є оригінальні оповідання, у яких прочитується часткова автобіографічність, відчуття якої посилюється оповіддю від першої особи-письменника. Скажімо, оповідання «Ціна» схоже на охудожнені записи з особистого щоденника спостережень за забобонним образом чорного кота, який врешті-решт може бути янголом-охоронцем. 

А от під час читання найбільшого за обсягом оповідання цієї збірки «Золота рибка та інші історії» взагалі здається, що деякі описувані події і діалоги насправді траплялися в житті Ніла Ґеймана. 

У «Золотій рибці…» він розповідає про мандрівку англійського письменника до Лос-Анджелеса, де голлівудська студія придбала права на екранізацію його нової книжки про дітей Чарльза Менсона «Сини людські». Письменник має сам створити і сценарій, але натомість багато часу поневіряється в місцевому готелі, де свого часу помер актор Джон Белуші. Він очікує на затвердження синопсису, який змушений постійно переробляти через примхи всіляких головних і ще головніших продюсерів. Тим часом герой намагається писати нові оповідання, а під час прогулянок у дворі готелю ніколи не уникає душевних розмов із готельним доглядачем на ім’я Праведник Дандас. 

Це історія про голлівудський хаос, про екзальтовану відданість місцевих жителів ідеям писати власні сценарії, а також про дилетантське ставлення кіновиробників до своєї справи, без заглиблення в історію та деталі. 

До того ж «Золота рибка…» — це відповідь на відвічне дратівливе запитання, яке читачі ставлять письменникам: «Де ви берете ідеї?». Відповідь Ґеймана: «Зі збігів». Просто одні люди бачать і ухоплюють окремі фрагменти життя, складаючи їх докупи, а інші — ні. Перші стають письменниками, а другі залишаються читачами — що теж дуже добре (особливо для авторів текстів).

До речі, якщо ви належите до тієї категорії читачів, які не читають вступів, а відразу переходять до основної частини, то цього разу почніть із першої сторінки, бо там на вас чекає приємний бонус.

Читайте також: «Скарбничка історій» Аренєва: про підступних джинів і літературу