Ефектно vs надовго: де сьогодні шукати входи в літературу

В одній зі своїх лекцій, виголошених чотири роки тому в Лодзькому університеті, нобелівська лауреатка Ольга Токарчук так сказала про молодь, яка сьогодні входить у літературу: «[Вони] не схильні відкладати успіх на потім, бо виховані в часах, коли панує велетенське страхітливе тут і тепер, коли все є можливим і вартим, щоб його бажати. (…) Замість чекати, що хтось щось за тебе зробить, варто взятися за це самому і зробити все, що можливо». Але тут-таки тривожно додає: «Втім, є ризик замість того, щоб стати господарем своєї долі, перетворитися на її жертву».

Відома і досвідчена авторка розставляє червоні прапорці для тих, хто вирішує стати на слизьку стежку літературного дебюту. Але, розставляючи їх, лишає багато простору для домислів. Спробуємо поміркувати, як же змінилася «приймальня» літератури за останнє десятиліття, якими шляхами сьогодні можуть і хочуть входити до неї нові автори, і які ризики – як натякає Токарчук – приховує в собі нова ситуація.

Трохи більше десяти років тому мені довелося написати есей про дещо, що можна назвати «ready-made» літературою. У той час з’явилася купа літературних текстів, так-сяк зібраних з того, що було під рукою: блогів, уривків електронного листування, дитячо-підліткових спогадів, поп-культури і тягучого, нудного побуту. Такі собі літературні «саморобки», які, втім, виходили у доволі поважних видавництвах і друкувалися в товстих літературних журналах (тоді такі ще були).

Як мені здавалося, головним предметом честолюбних прагнень авторів було видання паперової книжки, яка була атрибутом успіху і самореалізації, матеріальним «сертифікатом» письменника.

Сьогодні ж варто говорити швидше про «self-made» автора, який вміє зібрати докупи не тільки власний текст, але й самого себе як публічну персону, до того ж бути самому собі піар-службою і відділом маркетингу.

І здається мені, що ця фігура вже суттєво відрізняється від автора «ready-made» літератури десятирічної давнини, який компонував твір і намагався вкинути його у правильне віконечко, щоб далі він рушив цілком традиційним шляхом: публікація в журналі – видавництво – рецензії – літературний успіх у вигляді проданих накладів, переповнених залів на презентаціях і довгих автограф-сесій. Про якісь серйозні гонорари, здається, тоді не йшлося.

Читати також: Чи вдався перший млинець: українські дебютні романи 2021 року

За останні роки дещо радикально змінилося і, припускаю, це лише початок змін. 

Письменник як заручник самого себе

Нині, у 2021-му, через п’ятдесят років після того, як деякі недалекоглядні філософи оголосили «смерть автора», ми опинилися в реальності, у якій особа автора набула більшої ваги, ніж сам текст. Не те, щоб текст був неважливим, але він є лише перепусткою на суспільну сцену, де від автора очікують чогось більшого, ніж «усього лише» написаного твору.

Очікують милих фото з собакою, подорожей до екзотичної країни, знятого фільму, дотепного коментаря на актуальну політичну тему, проникливої колонки про вигорання, пошуки себе, прокрастинацію, ціно- і цілеутворення тощо; нового пальта у дзеркальному селфі, нервового зриву, бажано також із фотодоказом. Знімок обкладинки нової книжки прикрасить сторінку в інстаграмі і, безумовно, сприятиме продажам.

Автори-дебютанти радо чи вимушено приймають ці правила гри. Точніше, приймають цей сценарій, який вважають правилами гри. Він – у чомусь заманливий, бо нагадує пряму демократію. Те, чи є ти вартим уваги письменником, чи ні, вирішують уже не суворі редактори, внутрішні рецензенти, критики та інші підозрілі фігури у високих видавничих і редакційних кабінетах, а так само невидимі, але «класово ближчі», бо об’єднані з тобою неформальною бульбашкою, читачі соцмереж. Їм і вгодити простіше, бо ти – один (одна) з них. 

По суті, фейсбук, інстаграм і телеграм можуть стати (і часто стають) успішною альтернативою традиційній літературній кар’єрі і простором повної реалізації письменницьких амбіцій. У певному сенсі це й на краще, принаймні, для лісів. А якщо виникає потреба видати паперову книжку – є краудфандинг. Підписники допоможуть, бо і серед них, вочевидь, є такі, які хотіли б поставити собі «вас» на книжкову полицю. Зрештою, успіх у соцмережах нерідко сам собою відкриває двері до видавництв. Нещодавно власниця одного молодого та амбіційного українського видавництва заявила, що вона зовсім не проти видавати дебютантів, але наразі лише «блогерів, які вже мають аудиторію».

Прикладів таких «self-made» авторів в Україні з року в рік стає більше, а на Заході їх безліч. Але мені не повертається язик сказати, що це – легкий шлях входження в літературу.

Бути автором, а водночас самому собі смм-ником і менеджером – справа непроста, а треба не забувати, що цей людино-оркестр має грати ще й на максимумі інших інструментів: волонтера, фотографа, активіста, альпініста, публіциста, люблячого батька чи матері. 

Але є дещо навіть гірше, перед чим, здається, й застерігала Ольга Токарчук. Існує ризик стати заручником створеного собі образу. І це обмежує не лише життєвий простір і ритм (для когось спосіб життя популярного інстаграм-блогера, коли кожен день перетворюється на спектакль показу власного повсякдення, може бути омріяним раєм, а для когось каторгою), але й творчість як таку. Майже безсумнівно, що в межах такого сценарію не може народитися нічого радикально нового.

Адже «self-made» автор мусить бути максимально лояльним до смаків віртуальної публіки, інакше в нього нічого не вийде, а публіка, як добре відомо, – істота консервативна. На авторитет видавництва чи впливового критика йому розраховувати (принаймні, в межах обраного сценарію) годі. Пряма демократія – вона така, лагідна і жорстока водночас. Чи матиме, відповідно, творчість таких авторів якусь довшу фазу існування? Це непевно, як непевним є й те, чи «self-made» авторам це справді важливо. Якщо ми дійсно живемо в – як було сказано у нобеліатки – «велетенському страхітливому тут і тепер», то, здається, саме такі автори найкраще пристосувалися до цих екстремальних умов існування.

Письменник як професіонал?

Хтось тут усміхнеться: можна подумати, що традиційний шлях, через видавниче сито, не вимагає від автора йти на компроміси? Звісно, вимагає, до того ж часто, але зовсім іншим є принцип, за яким ці сценарії побудовані. Якщо «self-made» автор постає перед усередненою всеприйнятністю, то автор, який вирішує стукати у двері видавництв, – перед вузькою вимогливістю.

Тобто якщо в першому випадку авторові потрібно припасти до смаку загалові, якого цікавить таке собі нерозбірливе «життя» в його більш чи менш універсальних, впізнаваних формах і структурах, то в другому випадку він може таки дозволити собі писати про щось, що вимагатиме від читача вийти з оболонки повсякденного досвіду.

Та «вузька вимогливість», про яку йшлося в цьому другому випадку, – це вимогливість, яка випливає з законів жанру та відповідності літературним стандартам якості (баланс між довільністю і правдоподібністю, виправданість композиції, стрункість побудови персонажа тощо). Тобто вона є очікуванням від письменника вже суто професійних компетентностей. І навіть якщо йдеться про все ту ж популярну прозу «про життя», підхід до неї все одно жанровий, професійний.

Так працюють видавництва (звісно, ті, які поважають себе і своїх читачів). І якщо шукати критерій, за яким можна відділити письменника-аматора від професіонала, то, вочевидь, саме тут, а не – як це часто робиться – у тому, заробляє чи не заробляє письменник на життя своєю творчістю.

Не повірите: необхідність професійної письменницької освіти – бодай самоосвіти – все ще є дуже неочевидною для багатьох дебютантів. Вона не обов’язково означає потребу володіти якоюсь теорією. Досить практично опанованого ремесла, тієї точної «моторики рук», керованої професійною інтуїцією – тобто нічим іншим, як неусвідомленою сумою досвіду. Досвіду прочитаного і написаного, але (на щастя для всіх) не опублікованого.

Розкрию секрет Полішинеля усім «self-made» авторам: письменницька освіта – це не обтяжливий баласт, а додаткова свобода, яка дозволяє не триматись весь час за поруччя свого життєвого досвіду та його варіацій, котрі неминуче (і доволі швидко) закінчуються. Саме з цієї причини «self-made» автори – переважно бігуни на короткі дистанції, і їхня зірка швидко заходить.

Факти (тобто кількість реалізованих, помітних у літературному процесі авторів) доводять, що в Україні ефективнішою є неформальна письменницька освіта, ніж освітні програми з літературної творчості в університетах. Вочевидь, це можна пояснити тим, що опановане письменницьке ремесло дає кращий ефект, коли воно лягає поверх уже здобутого життєвого досвіду, в тому числі професійного – в іншій галузі.

«Бути дипломованим письменником – «лише письменником» – що за нудьга!», – вигукнув би герой якогось ранньомодерністського роману. Ми ж скажемо так: краще чотири роки свого життя інвестувати саме в життя, а не в опанування мистецтва репрезентації того, що ще не накопичено. 

Якщо ж усе-таки триматися університетської освіти, то варіантом є магістратура з творчого письма (така сьогодні, наскільки мені відомо, існує лише у Львівському університеті ). Це – вже освіта для людей з «бекґраундом», які бажають здобути певні більшою чи меншою мірою корисні для письменника теоретичні гуманітарні знання і трохи практичних навичок.

Або ж… Або неформальна освіта. Її теж наразі в Україні зовсім небагато. Це – знана вже багатьом комерційна освітня платформа «Litosvita» , яка існує сім років і пишається понад 12-ма тисячами випускників (!). Мотивації, які приводять слухачів на такі курси, вочевидь, різні, і не всі їхні учасники (хочеться сказати, на щастя) планують серйозно пов’язати своє життя з літературою. Та все ж виразна практична орієнтованість цих освітніх програм дає результатом те, що чимало з випускників входять у літературний процес і є в ньому доволі помітними.

А ще з осені 2021 року з ініціативи Українського ПЕН відбувається літературний фестиваль-воркшоп для молодих авторів «Прописи» . Він некомерційний, а отже, безкоштовний, зате передбачає конкурсний відбір, до того ж має віковий ценз для претендентів: 18-35 років.

Цей проєкт, який планується щорічним, поєднує в собі різні формати, кожен із яких є в чомусь корисним літературному дебютантові: це і курс лекцій та майстер-класів від знаних авторів і критиків, і програма індивідуальних занять із менторами, і цикл публічних подій, в яких молоді автори мають змогу взяти участь поруч із визнаними метрами. Після фестивалю твори учасників виходять окремим збірником-альманахом.

Читати також: Створити нову літературну спільноту: як пройшов фестиваль-воркшоп «Прописи» 

Невже все? А як же видавництва, які в країнах із дещо розвиненішим книжковим ринком також нерідко виконують роль осередків професійного вдосконалення для авторів, маючи у тому свій цілком комерційний інтерес? На жаль, в Україні воно наразі дещо не так. У реаліях нестабільності українського ринку видавництва працюють на доволі короткі дистанції і не мають часу/змоги/бажання «ростити» собі авторів, вкладати в них гроші і час, до того ж, ясна річ, без гарантованого результату.

Але винятки є й тут. Це – видавництва, які роблять ставку на певний тип літератури, ще слабо розвинений у нас, а отже, мусять самі собі формувати «пул» авторів. Насамперед ідеться про науково-популярний нон-фікшн та літературу факту. Так працюють видавництва «Темпора» (з їхньою репортажною серією та конкурсом художнього репортажу «Самовидець»), а також «Портал» і «Віхола».

Трактування книжки як  результату роботи своєрідної творчої лабораторії, до якої входять автор, редактор, науковий консультант, іноді – психолог чи педагог, – це нова і дуже обнадійлива практика в українському книговиданні. 

Що ж можна сказати наприкінці? Мабуть, це особиста справа кожного, як йому входити у літературу – з чорного чи парадного входу (тим більше, хто його знає в наш час, де з них який). Утім, точно не варто поспішати і намагатися отримати все й одразу. Саме заради того, щоб якнайдовше в літературі залишитись.