«Фантастичні Talk(s)»: розмова про жанр добре контрольованого експерименту

«Фантастичні Talk(s)» – проєкт на YouTube, в якому п’ять українських письменниць-фантасток – Наталя Довгопол, Ірина Грабовська, Наталя Матолінець, Дарія Піскозуб та Світлана Тараторіна обговорюють книжки цього жанру, проводять інтерв’ю зі світовими зірками фантастики, збираючи донати на ЗСУ, і загалом об’єднують у єдину спільноту фантастики та фентезі в Україні. 

Незабаром виходить друком їхня перша спільна збірка фантастичних оповідань «Хроніки незвіданих земель». Ми говоримо з авторками про їхню нову спільну колаборацію й про те, чого чекати від цієї книжки.

Розкажіть, як ви познайомилися та подружилися? Усе розпочалося через проєкт «Фантастичні Talk(s)» чи задовго до нього?

Світлана Тараторіна: Ми всі були у фендомі, знали одна одну задовго до першого стріму «Фантастичних». Наприклад, з Наталею Матолінець подружилися, бо її «Гессі» і мій «Лазарус» вийшли в один рік. У нас якось і шлях схожий: вона виграла тоді другу премію Коронації слова, після якої Vivat її запросив до друку, а «Лазарус» виграв видавничу премію КМ-Букс і теж завдяки цьому був надрукований. Дарія Піскозуб – наймолодша з нас, то хронологічно, суто за віком, з нею усі роззнайомилися пізніше. З Ірою Грабовською у нас перше листування було з приводу київського поліцейського – Миколи Красовського, адже ми обидві про нього писали. Він запам’ятався як слідчий «справи Бейліса», а потім після революції став полковником УНР і одним із засновників української розвідки. 

Наталія Матолінець: У тусівці людей, дотичних до фантастики, усі або знаються між собою, або принаймні десь чули одне про одного. Я була знайома з усіма дівчатами задовго до проєкту. Найдовше, якщо вже так згадувати, знаю Дарію. Більше заочно, бо у свої шкільні роки вона була на тій же літстудії, що і я. 

Наталія Довгопол: З усіма так чи інакше я була знайома. Це люди, які близькі мені по духу і з якими мені цікаво спілкуватися. Зі Світланою ми робили спільну екскурсію, з Наталею до проєкту вже ходили на вино у Львові, у Іри мені імпонував її стиль і те, що вона пише стімпанк. Дар’я з’явилася дуже активно, з нею була цікава історія, адже ми подавалися на багато одних і тих самих конкурсів. 

Дарія Піскозуб: Я з усіх дівчат дебютувала найпізніше. Найдовше знайома із Наталею Матолінець, ще задовго до того, як ми обидві надрукувалися. Ми зустрічалися, обговорювали прочитані книжки і те, що писали самі. Я з 12-13 років, відколи зрозуміла, що хочу писати, регулярно відвідувала Book Forum, аби познайомитися з письменниками, подивитися, як все працює, сходити на презентації, особливо фантастичних книжок, бо це те, із чим я себе асоціювала. Узагалі вважаю, що більше письменники дружать, то продуктивніше працюють.

Як зародилася ідея проєкту «Фантастичні Talk(s)»?

Світлана Тараторіна: Зійшлися ми разом у соцмережах на палкій дискусії через янґ-едалт фентезі*. Цей напрямок вкрай популярний на Заході. Останнім часом почав мати попит і у нас. На списах ми зійшлися через Лі Бардуґо – це американська письменниця ізраїльського походження. Вона написала дуже круте фентезі «Шістка воронів», Netflix зняв серіал, там вкрай потужні живі персонажі, яким, безумовно, віриш. Я скептично написала, що не розумію, чому в цієї книжки така суперпопулярність. Дівчата, які значно більше читали цей напрямок і люблять Лі Бардуґо, сказали, що переконають мене в крутості цієї книжки. І, зрештою, ми вирішили влаштувати обговорення онлайн, адже всі були в різних містах: хто в Києві, хто у Львові, хто в Афінах, а також приїхати особливо не було можливості через коронавірус. Думали спершу про закрите онлайн-обговорення: взяти вино, книжку й дискутувати стосовно якості тексту. Зрештою, вирішили зробити відкритий стрім, адже завжди цікавіше говорити за участі аудиторії, яка може докинути питання чи якісь коментарі. Потім вирішили, що треба продовжувати. 

Дарія Піскозуб: «Фантастичні Talk(s)» були своєрідною відповіддю на проблеми релізу книг під час пандемії. Ми зійшлися, коли нам страшенно бракувало тематичних розмов, і це дало можливість бути онлайн так, ніби щодня у тебе BookForum. 

Що змінилося у форматі «Фантастичних Talk(s)» після початку повномасштабного вторгнення?

Світлана Тараторіна: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми переформатувалися. Спершу зробили курс історії українського фентезі, тому що відчули, що є великий запит на українську культуру і всередині країни, і назовні. Але комплексної історії, зокрема, української фантастики у нас немає. Жанр завжди був на маргінесі, і ми з «Фантастичними», на мою думку, трохи закрили цей запит. 

Навесні у нас була активність за участі інших фантастів – ми писали нашим світовим колегам. Були різні історії: від того, що люди взагалі не знали, що їх видають в росії, до яскравих прикладів – як Кінг чи Роулінг, які самі відмовилися від видання.

І це було боляче для російського ринку. Потім ми почали закордонних колег активно запрошувати на інтерв’ю. І з цього народилася серія стрімів та інтерв’ю із зірками світової фантастики.

Ірина Грабовська: Дарія Піскозуб уже проводила інтерв’ю з Голлі Блек для каналу Вівату, і ми вирішили зробити з іншими світовими зірками благодійні інтерв’ю. Ми шукали способи, як нам зібрати якомога більше грошей для Госпітальєрів. Першою була Вікторія Шваб, до якої ми звернулися через #Книголав, і вона одразу погодилася. Ми були шоковані, бо нам здавалося, що це зірка, до якої треба довго тягнутися. Далі погодилася Ребекка Кван, яку видає «Жорж». Ми зрозуміли, що для іноземних авторів це теж дуже цікаво, адже вони не мали змоги спілкуватися з українськими читачами, дуже мало хто приїжджав. Багато хто хотів допомогти нашій армії. 

Наталія Матолінець: Інтерв’ю ми продовжуємо й досі. Бувало навіть таке, що ми писали якомусь автору, а він казав: «Так, звісно, мій друг-письменник був у вас на ефірі, йому неймовірно сподобалося, я хочу теж».

Для мене найбільш пам’ятна та емоційна зустріч була із Джонатаном Страудом. Він один із моїх улюблених фентезійних письменників. І якби мені хтось рік тому сказав, що я зможу поспілкуватися з ним про книги, поставити йому питання, дізнатися, як відбувається його творчий процес, то я б, напевно, не повірила. А те, що ми можемо це робити не лише по фану, а й для збору коштів, мені здається, взагалі подвійна перемога. 

У вас нещодавно стартував передпродаж спільної збірки «Хроніки незвіданих земель», де кожна написала оповідання про певну епоху та окремий регіон України. Що ще поєднує ваші тексти та чому обрали такий спільний знаменник, а не, скажімо, наскрізний сюжет або персонажа?

Світлана Тараторіна: Ми свідомі того, що ми п’ятеро абсолютно різних авторок: починаючи з віку, освіти, різного бекграунду та вподобань у літературі. Я люблю історичну фантастику, наукову, а також химерну прозу. Наталя Матолінець суперфахівчиня з янґ-едалт фентезі. Наталя Довгопол не йде суто за каноном жанрової фантастичної традиції. Ми свідомо не хотіли заганяти себе в рамки якогось наскрізного сюжету чи одного періоду. Вирішили, що хочемо максимально самовиразитися, показати, як нам подобається писати та висвітлити теми, що нам близькі. Єдине, що ми визначили для себе, це все має бути Україна. А друге – ми розіб’ємо історію, візьмемо різні історичні контексти, відштовхуючись від того, що нам ближче. 

Читайте також: Я чекіст, я людина, я… нечисть? Одкровення «Лазаруса» Світлани Тараторіної

Наталія Матолінець: Ми точно знали, що це мало би бути щось про Україну, бо ми всі з різних регіонів з абсолютно різним досвідом і було б цікаво подивитися, як це поєднується в щось одне. Складно було з розподілом епох, бо кожна вже готувалася і вивчала певні часи. Я дуже люблю писати про Belle Époque, а тут мені довелося обрати щось інше. Вирішила, що якщо я беру період Другої світової у Львові, то це було складно, але не пошкодувала. 

Ірина Грабовська: Ми почали розподіляти регіони, звісно, дівчата обрали питомі для них: Світлана – Крим, Наталя Матолінець – Львів, Наталя Довгопол сказала, що хоче писати про Поділля, хоч вона і не звідти. Я не сильно хотіла братися за Сніжне, бо для мене це дражлива тема, адже доводиться повертатися спогадами в ті місця, які не маєш змоги побачити й не знаєш напевне, чи зможеш і коли. Але хто, як не я, зробить Сніжне фантастичним? 

Дарія Піскозуб: До цього мені набагато легше писалося про вигадані світи. Адже для мене фантастика – це дуже добре контрольований експеримент. Як казала Урсула Ле Гуїн, хороша фантастика завжди про реальність, тож я зрозуміла, що як писатиму про Україну, повинна зіткнутись із своїми думками та почуттями на цю тему не лише як письменниця, а як громадянка. З 2013 року для мене це був такий величезний болючий клубок думок про трагічну історію, про сторінки минулого, які ми не знаємо, про величезне бажання зрозуміти моє місце як громадянки в країні. Тому я обрала майбутнє і 23 століття – мені схотілося показати світ, де Україна вже перемогла. 

Відриває збірку оповідання Світлани Тараторіної «Заради Афродіти і всіх її облич», оскільки тексти розміщенні в хронологічному порядку від античності до майбутнього. Чому дія відбувається за часів Боспорського царства, у період цариці Динамії і який це має зв’язок з історією сучасного Криму?

Світлана Тараторіна: Я багато начиталася з історії Криму. Хоч сама звідти, але правдиву історію мого регіону, відлущену від імперського міфу, ніколи не вчила в школі. У нас навіть про депортацію почали говорити дуже обережно і лише в старших класах. Для мене було важливо перепрочитати історію рідного краю. 

Оповідання зі збірки, як і мій другий роман, – це бажання зрозуміти, чому все сталося саме так. Чи Крим ухвалював своє рішення, чи все завжди ухвалювали за нього.

Свого часу Херсонське і Боспорське царства були одними з найпотужніших держав на території сучасного Криму. Я обрала конкретний історичний період, абсолютно достовірний. Мене вразила історія цариці Динамії – онуки Метридата. Їй вдалося відбитися від римлян, які на той момент мали надзвичайно потужне військо, що було готове завойовувати різні краї де завгодно по світу, та зберегти самобутність боспорців із їхнім невеликим царством.

Мені часто дорікають, що в моїх текстах забагато реальної історії або згадок про неї, що подекуди може заважати фантастичному чи фентезійному світу, але для мене це дуже важливо, адже фантастика – це більше, ніж розважальний жанр. Це ще й хороший спосіб поговорити про важливі для мене особисто теми. Моє внутрішнє завдання – зробити так, аби про Крим говорили, не забували та знали його справжню історію. Бо антична історія Криму – це теж наша історія. Чим більше ми будемо розуміти історію Криму, а Крим – історію зв’язків із Україною, тим менше буде питань: чий Крим?

Продовжує збірку оповідання Наталії Довгопол «Damsel in distress, або Аліса в біді» про замок у Меджибожі, в якому історія сучасних студентів переплітається з подіями XVI століття. Чи є прототипи в персонажів оповідання? Звідки взялася ідея доволі фенімістичної фентезійної лінії та чому вирішили за тло брати реконструкторський фестиваль?

Наталія Довгопол: Фентезі – такий жанр, який допомагає розказати історію алегорично, не називаючи конкретних імен. Моє оповідання дещо автобіографічне. Я завжди хотіла написати якусь історію, яка б відображала атмосферу тусівки або рольової, або реконструкторської, частиною якої я була довгий час. 

Звісно, довелося зробити історичну розвідку, що відбувалося в Меджибожі того часу, бо зрозуміла, що стільки разів була там, але навіть історію замку особливо не знала. Я знайома з комендантом, надсилала йому оповідання і погоджувала, що він буде єдиною реальною особистістю зі справжнім ім’ям. Для іншого тексту ще читала багато судових справ XVI століття, мені було дуже дивно, що позовів із приводу зґвалтувань практично не було. Це означає, що такі справи або врегульовувалися одруженням, або іншими домовленостями, де жінка не мала права на захист. Я не боюся важливі феміністичні штуки прописувати в історичний контекст і навіть у фантастичний. Бо це те, що ми маємо проговорювати. 

Наступним текстом у збірці став «Найближчі до пекла» Ірини Грабовської про містичну історію, що стається у шахтарському містечку на початку XX століття. Чи довго довелося дошукуватися історичних фактів про Сніжне та Юзівку періоду освоєння, і чому головним антагоністом виявляється упир, а не, наприклад, колоритний і знаний для тих країв Шубін?

Ірина Грабовська: Оскільки мене була ідея написати про часи освоєння Донбасу, а саме про розбудову Сніжного. Також у моєму тексті багато про старовинну Юзівку, шахтне поселення Ремовка, я збирала фотографії, статті про її історію, відмірювала відстані, проводила своєрідне розслідування перед тим, як писати. Наприклад, одна зі сцен в оповіданні відбувається в церкві, і мені потрібні були дані про тих, хто помер (і яку причину смерті вказано), хто народився. Тому мій друг – відомий український генеалог Сергій Фазульянов – знайшов для мене метричні книги, які вели в церкві на Ремовці (збудованій 1912-го), про яку я писала. 

Я знала дуже багато шахтарського фольклору, бо мій дід був шахтарем. Тому Шубіна не обрала свідомо. Шахтарі реально в нього вірили й вірять досі. Я знаходила багато легенд про доброго Шубіна, і мене вразило вірування в те, що це душа загиблого газопала. 

Це була дуже вибухонебезпечна професія в шахті, людина проходила зі смолоскипом і випалювала чадний газ. Наприклад, якщо вмирала канарка, яку шахтарі брали з собою, то всіх евакуювали, а в шахту спускався газопал. Я дуже багато чула від шахтарів про Шубіна, і вони дуже серйозно до нього ставляться, це не тема для жартів, а реальне вірування, оберіг всього регіону. 

Передостанній текст – «Спілка порятунку кахлів і людей» Наталії Матолінець про Львів часів радянської окупації, а згодом – Другої світової війни. У оповіданні велику увагу приділено двом архітекторам того часу, а також багатонаціональності довоєнного Львова. Чому кахлі аж настільки важливі, що винесені навіть у назву збірки та чи принциповою була любовна лінія між вірменином і українкою?

Наталія Матолінець: Звісно, під час написання зіграло дуже багато аспектів серед моїх львівських інтересів. І центральний із них – Іван Левинський, Юліан Захарієвич і Кастелівка – район, де живе головна героїня, і де живу зараз я. І тут же знаходилася фабрика Левинського, де виготовляли ці славнозвісні кахлі, які можна побачити багато де на фасадах у місті, п’єци з конюшинками, які стоять у домі в героїні. І мені здається, це та частина львівської історії, яка нас багато де оточує, бо відбитки цих архітекторів, їхні роботи розташовані по всьому Львову. Але на загал ми мало про них говоримо, немає тематичного музею. Друга ідея, яка в мене була, це те, що з війни ніхто не повертається. Вона всіх разюче змінює, і те, як вона вплинула на головну героїню Фес під час її мандрів у часі. Навіть коли дівчина повернулася у свій час, то зрозуміла, що ніколи не поверталася з війни насправді. Думаю, зараз це буде зрозуміло всім нам. 

Третє, мені важливо було показати мультикультурне обличчя Львова, зруйнувати стереотипи, нібито довоєнний Львів – польський. А насправді він був однаково українським, вірменським, єврейським. Хотілося показати, які глибокі корені вплетення цих спільнот в історію. 

Бо той же вірменський банк Монспіус, який я згадую, під час першої окупації совєтів був знищений, але кошти з нього використовували на протидію окупантам. Він існував сотні років у Львові. Тому я обрала ці деталі для історії з думкою про те, що це теж може підштовхнути когось подивитися на Львів ширше, дізнатися, хто і як у ньому жив, що тут взагалі відбувалося. 

Закриває збірку оповідання Дар’ї Піскозуб «Земля обітована» про Україну ХХІІІ століття. Наскільки важливо було зробити головну героїню – військовослужбовицю жінкою?

Дарія Піскозуб: Бачити жіночих персонажів у збірці було обов’язковою умовою для нас всіх. Ми хотіли бачити героїнь, на місці яких могли би себе уявити молодші читачі чи навіть наші ровесниці. В Україні вже один із найвищих відсотків служби в армії порівняно з іншими європейськими країнами, тож я також хотіла віддати шану всім нашим захисницям. Та й зрештою Рута Ковальчук, головна героїня мого оповідання “Земля обітована” – та, ким я хотіла б бути, якби світ був таким, як у неї. Зрештою, світ певною мірою таким і став.