Фестиваль «Міст з паперу» в Ужгороді — воєнне повітря і німецько-українські зв’язки

27–29 вересня в Ужгороді відбувся літературний фестиваль «Міст з паперу». Його проводять щороку з 2015-го в межах німецько-української інтелектуальної ініціативи, організованої кураторкою Вереною Нольте з Мюнхена. Фестиваль у різні роки побував і в Маріуполі, й у Харкові, Львові, Ваймарі, Мюнхені та в інших містах.

Українські автори й авторки в «повітрі війни»

Повномасштабна війна, звісно, поставила «Міст з паперу» під загрозу. У 2022-му його влаштували в німецькому Ваймарі. Як кажуть організатори, тоді українську літературу презентували здебільшого українські письменниці та письменники, котрі були вимушені переселитися до Німеччини. Цьогоріч, оцінивши ситуацію, все ж таки вирішили зробити фестиваль в Ужгороді. Велику увагу приділили українським письменникам, які пішли до війська. Але крім них, у програмі були й ті цивільні письменники та письменниці, які продовжують перебувати в Україні.

Також «Міст з паперу» вшановував пам’ять письменниці Вікторії Амеліної, вбитої росіянами цього року під час ракетної атаки в Краматорську, та поета Назара Гончара, який трагічно загинув 2009 року в Ужгороді. На фестивалі звучали тексти Вікторії та присвячені їй або позначені цитатами й алюзіями. Спогади Андрія Любки та Олександра Гавроша про останній день життя Назара Гончара перейшли в роздуми про пам’ятний об’єкт на честь поета, який варто зробити в Ужгороді. Цей знаковий меморіальний вступ до «Мосту з паперу» модерувала Христина Назаркевич, перекладачка і дослідниця літератури, дружина Назара Гончара, активна учасниця фестивалю.

Фрагменти текстів Артема Чеха і Артема Чапая, котрі служать у війську та не змогли приїхати до Ужгорода, читали на окремій події. Натомість інший військовий, Богдан Коломійчук, був присутній особисто, читав свою історичну прозу й ділився воєнними враженнями.

Не дивно, що українські учасники й учасниці фестивалю часто читали не поезію чи прозу, а есеї чи щоденникові нотатки та інші свідчення. Адже тема війни, її описування й осмислення була тут навіть не домінантою, а повітрям, у якому все відбувалось. 

Дуже напруженими й емоційними були болючі щоденники Оксани Стоміної, яка пережила облогу і штурм Маріуполя, а її чоловік, оборонець міста, досі перебуває в російському полоні. Щоденникові колонки Юрія Дуркота, адресовані німецькомовній аудиторії, сповнені викристалізованої гіркої іронії. Як і, скажімо, есеї Юрія Андруховича (який поза тим, читав ще фрагмент із «Радіо Ночі») та Андрія Любки — об’єднані темою перших днів великої війни та останніх днів перед нею: планів, страхів, хаосу.

Утім, звучала й поезія: наприклад, метафоричні вірші Юлії Стахівської та підкреслено сюжетні вірші Григорія Семенчука. І проза: крім згаданих військових прозаїків, на фестивалі читав свої тексти з виразним закарпатським колоритом Олександр Гаврош і харизматичний міфологізатор (не)буденних пригод, так само ужгородець, Банди Шолтес.

Німецькі учасники були уважні та компліментарні до українських текстів. «Якщо моєму поколінню належить відіграти якусь роль в історії цього століття, то це роль союзників», — переконана письменниця і перформерка Ульріке Альмут Зандіґ.

Письменницька зустріч «Міст з паперу» стала для мене великим подарунком, дозволивши познайомитися з творчістю українських колег. На жаль, надто мало українських авторів публікується в Німеччині. Це має змінитися. Я бачу, що ми, німецькі автори, маємо тут свій обов’язок. Ми повинні вимагати від наших видавництв та агенцій, щоб українська література нарешті посіла те місце, на яке вона заслуговує. Інакше ми багато втрачаємо,

— наголошує Зандіґ.

Ці слова — не просто співчутлива ввічливість гостей: Ульріке Альмут Зандіґ належить до активних учасниць німецько-українського літературного діалогу. Вона проводила акції «Ландшафт» у дуеті із Грицьком Семенчуком (поезія, електронна музика, хіп-хоп, відеопоезія), а також робила німецькі кавери на українські пісні проєкту «Фокстрот».

Німецький погляд

«Міст з паперу» — насамперед «україноцентричний» фестиваль. Він створений, щоб підтримувати українських літераторок і літераторів, сприяти зв’язкам і взаєморозуміння українського і німецького інтелектуального просторів. Однак цього року саме до німецьких учасників і учасниць був особливий інтерес. Бо ж привертав увагу вже просто той факт, що люди зі спокійних країв не побоялися відвідати наше обтяжене стереотипами «воєнне гетто» (хай і його погіднішу частину).

Цікавими були їхні життєві «польові» враження. Навіть їхні літературні тексти несподівано часто пов’язувались із російсько-українською війною та загрозою подальшої, західнішої агресії наших оскаженілих родичів. Підозрюю, що мотив тренувальних тривог і напружених розмов із дітьми про те, «чи ми в безпеці» сміливо претендує на статус наскрізного в найновіших німецьких текстах. Та зрештою, загалом читання німецькомовної літератури (усі читання на фестивалі відбувались у двомовному форматі) повертали до міжкультурних зв’язків і суто літературних контекстів, що існують і не припиняються навіть під час боїв і воєнних злочинів.

«Значення “Мосту з паперу” пов’язане не лише з війною», — говорить учасниця фестивалю, поетка Юлія Стахівська. — «Незалежно від війни, мультиетнічний Ужгород — доречне та гідне місце для міжкультурних контактів. Я маю на увазі не лише, скажімо так, “етнографічні” заходи, пов’язані з громадами угорців, румунів чи словаків, які живуть на Закарпатті, але й, наприклад, зв’язки сучасних літератур. У ці дні багато говориться про підсумки виборів у Словаччині. А що ми знаємо про актуальну словацьку літературу? Скільки імен можемо назвати? Ось так до Ужгорода приїхали німці, показали цікаві зразки сучасної поезії, прози, есеїстики».

Поетка додає, що будь-які міжнародні літературні події за участю українців — це не лише однобічна комунікація, оповідь про нас і наше життя під час війни, а й знайомство з іншою літературою.

Марсель Баєр із Дрездена читав уривок із книжки під назвою «Безгучні голоси при виді мертвих на вулицях Бучі». Ця детальна, психологізована оповідь показує війну через перспективу тварин, змушених страждати через людські безчинства. Чайка, що пролітає крізь кадр вибуху ракети. Собака, якій окупанти вирізали на морді літеру Z. Пес, котрому хазяїн, здається, затуляє очі й вуха — а може, просто гладить, заспокоює… Проза Даґмар Лойпольд з Мюнхена яскрава й мозаїчна, з виходом у простір абсурду. Ще один мюнхенець Томас Ланґ часом концентрується на парадоксах розлогого, деталізованого письма. Керстін Прайвус із Лейпцига представляє «автоаналітичну» прозу, сповнену каталогізацій і культурних алюзій на тлі воєнного жахіття, та вірші, доволі герметичні, з асоціативно складними образами та цікавими пошуками архетипів. Берлінка Ульріке Альмут Зандіґ полюбляє оздоблювати свої поезії, ефектні та метафоричні, мультимедійним виміром та перформативним виконанням.

Варто також згадати й події «Мосту з паперу», що перебувають поза власне художньою літературою. Насамперед це доповіді. Літературознавець із Мюнхена Александер Кратохвіл представив своє бачення закарпатської теми в чеській літературі 1920–1930-х років. Етнолог Павло Леньо (Ужгород) допоміг на підставі наукових і науково-популярних матеріалів скласти уявлення про гуцулів, зокрема, закарпатських. Перекладач і есеїст Юрко Прохасько (Львів) прочитав доповідь про труднощі сприйняття української патріотичної культурно-політичної традиції в Німеччині. Для учасників також були екскурсії Ужгородом — із Павлом Худішем та Ліною Дегтярьовою.

Майже весь фестиваль (окрім великих фінальних читань у ляльковому театрі «Бавка») відбувався у вельми зручній для такого роду заходів галереї «ILKO Gallery». Основну підтримку «Мосту з паперу» надало МЗС Німеччини та меценат Райнгард Ґоренфлос. До речі, фестиваль регулярно відвідували німецька медіаекспертка та колишня депутатка Європарламенту Ребекка Гармс та дипломат Петер Шмаль. Організацію з українського боку координували Наталія Шимон та Ірина Рибко.

Наталія Шимон радіє, що цього року проєкт все-таки вдалося реалізувати в Україні — завдяки головній натхненниці «Мосту» Верені Нольте, адже з кожним роком фінанси на такі заходи знаходити дедалі важче.

«Нашому місту насправді бракує таких культурних подій. Це ще одна причина і моя особиста мотивація братися за організацію німецько-української зустрічі письменників. Про Ужгород ми думали вже давно, ще до війни, і ось нарешті «Міст з паперу» побував і тут. Дехто з німців уперше приїхали до України, що особливо цінно під час війни. Сподіваюся, що ми зуміли побудувати міст порозуміння передовсім через особисті контакти і власний досвід, які, безумовно, «працюють» краще за будь-які міністерства», — додає Наталія.

Фото: Володимир Хила.

Ця публікація є частиною проєкту “Chytomo spotlights:Ukrainian culture on and after frontline”. Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de