Григорій Сковрода

Філософія всеохопної свободи – діячі культури про Сковороду

02.12.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Щось нове про Сковороду сказати вкрай важко, але ми все одно хочемо про нього говорити, особливо якщо врахувати той факт, що цьогоріч Україна відзначає 300 років від дня народження нашого найважливішого філософа.

Не так давно у межах довготривалого проєкту «Вісь Сковороди», присвяченого відзначенню ювілею Григорія Савича, відбулася дискусія про його філософію, місце в українській культурі та значення для сучасності. Ми записали найголовніше зі сказаного.

Проєкт провадить Шкільний театр УКУ «На Симонових стовпах» — головний режисер театру Євген Худзик та його творча команда. Учасники бесіди зібралися в залі на цокольному поверсі в Центрі Шептицького у Львові. 

 

Сковорода писав, що для нього ідеальною фігурою, ідеальним тілом, ідеальним станом є куля, в якій усе врівноважене, рівновіддалене до центру і рівнонаближене до центру; яка, рухаючись, обертаючись, завдяки своїй повноті поборює будь-який зовнішній опір. І він тут говорив про гармонію. Образ кулі – це образ гармонійного життя, гармонійної людини, яка перебуває в згоді насамперед з собою, а не з цим вічномінливим світом.

 

Фактично, в кулі вісь є рушієм. Вона забезпечує рух, і при тому вісь щоразу може змінюватися, зміщуватися. Рух цієї кулі вільний – це, знову ж таки, ще одна засаднича сковородинівська ідея. Але вісь – утримує. Будь-який вільний рух – не свавільний, і він містить у собі оцю вісь, яка утримує. Ми можемо по-різному застосовувати ці ідеї і символи – але я думаю, ця вісь сьогодні стає нашим стрижнем. І український народ на наших очах перетворюється на цю насправді потужну, гармонійну кулю зі своїм стрижнем. 

 

Для того, щоб бути вільним і відважним, щоби бути справедливим громадянином,, треба подолати страх смерті, і сьогодні ми це бачимо. Хба не любов усе поєднує, будує? Як каже Сковорода, любов початок, середина і кінець, любов – альфа й омега: «Початок у тобі ж і кінець». До війни, мабуть, було легше знайти приклади до того, що любов початок, ніж пояснити думку, що любов це кінець; а у всякому сенсі любов це кінець.

 

Я пригадую славетну книгу Леоніда Ушкалова «Ловитва невловимого птаха. Життя Григорія Сковороди», і саме це ми тепер будемо робити – ловити цього невловного птаха. Хіба ж можна закохатися у щось невідоме? Сіно не горить не торкнувшись полум’я; серце не любить не побачивши краси. І мені здається, що ясний погляд на красиві явища відкриває реальні підстави до любові до них.

 

Це, очевидно, щонайцінніше для нього, і знаменно для нас – Сковорода вмів захищати свою свободу, свободу на тлі зростання імперії, поглинання імперією всього того, що було живого і зрілого в його часи. Він будував все на основі тієї християнської альтернативи світові ненависті — світові, який визискував просвітницькі ідеї. 

 

Він був викликом і для релігійності того часу, від цього не варто ховатися. Всі хвороби сучасного Московського православ’я, напевно, і були тим, що відштовхувало Сковороду від цього середовища. При тому, що він, очевидно, був глибоко релігійною людиною і ніс на собі оту нашу питому альтернативу імперській релігійності.

 

Все починається від Сковороди — і в особі Шевченка, вустами Шевченка говорить те саме, що мав на увазі й Сковорода, що має на увазі кожен українець і чого боїться кожен москаль – це свобода, духовна свобода.

 

Дмитро Чижевський сказав, що українська духова традиція як зачарована обертається довкола Сковороди; повертається з черговим відродженням, коли ми починаємо цими колами ходити-ходити й виходимо на Сковороду. А він пояснює те, чого немає, що невидиме і тому між рядками присутнє. 

 

В чому наша традиція полягає? В сакралізації Свободи. Це те, чого не може Імперія зрозуміти. Тут йдеться і про свободу особистості, і свободу нації, і загалом Свободу, libertat. Єдиний політичний твір Сковороди – він про свободу, і як про найбільше благо. У Сковороди вся філософія заснована на Свобод: ти маєш відчути, що тобі дав Бог, промисел Божий в собі почути, кордоцентрично, – і далі жити згідно з цією спорідненістю, зайняти своє місце. Це те, для чого потрібна свобода. І це є ознакою демократії, – всього того, чого ми зараз добиваємось.

 

Бог дає все, окрім зробленого вибору – це ми маємо вибирати. Сковорода навіки дає цю основу розвитку українським письменникам, адже саме в українській літературі реалізується українська ідентичність, реалізується українська ідея. «Пізнай себе» – у Сковороди, «Все розберіть та й спитайте тойді себе що ми» – Шевченко. Там на індивідуальному рівні, а тут на національному, колективному – але ж це те саме себе-пізнання. Ключ до всього – пізнай себе, і як людину, і як націю. 

 

Коли була знищена будівля музею Сковороди у Сковородинівці, це був момент дуже великого горя, такої чорної прірви. Але водночас це стало початковою точкою для дуже багатьох ініціатив, для дуже багатьох розмову про те, яким може постати музей. Ця вісь, що зараз вибудовується навколо імені Григорія Сковороди, ще більше зміцніла через перешкоди, які нам доводиться проходити. І коли ми говоримо про Сковороду – варто завжди мати вищу віру, віру у перемогу зараз і у можливість щастя. 

 

Ми ніколи Сковороду не піймаємо, і вісь Скововоди теж недосяжна. Сковорода це той випадок, коли ти змагаєшся сам з собою. Сковорода знаходиться в тому ж руслі, що і будь-який по-справжньому цікавий релігійний трактат. І основна причина того, що багато людей його не читають, полягає у тому, що читати його дійсно складно. По-перше, для розуміння Сковороди необхідно перечитати всю Біблію, потрібно прочитати античних авторів, а ще, до того, зрозуміти умовного Карлоса Кастанеду, прочитати Люїса, Честертона. Сковорода – це як займатися медитацією. А сутність полягає, як на мене, в тому, щоб ми реалізовували цю сковородівську навіть не філософію, не містицизм, а просто радість до життя.

 

У Сковороди все спрямоване на те, щоби ми змінилися, причому змінитися кардинально. Позбавитися удаваності, імітації когось, чогось, позбавитися отої казенщини, маскульту. Саме про це і є “Вбогий Жайворонок”, коли він говорить: “Ми втрачаємо свободу, втративши передовсім свою ідентичність, самих себе.”

 

Для мене Вісь Сковороди – це його сродність праці, це його спасительне виховання. Найкраще, що може бути в пам’яті про Сковороду, – що ми всі зараз думаємо про майбутнє.

 

 «Пізнай в собі людину» – тут ми розуміємо, що Григорій Савич говорить про пізнання Христа. Власне оцю людину ми маємо пізнати, яка подарувала нам свободу правдиву і життя правдиве. Христос до нас промовляє через Сковороду, тому він завжди буде актуальним. Все, що зв’язане зі справжністю, завжди буде сучасним, бо людина та сама – гріхом обтяжена. 

 

Це, на жаль, нормальний стан світу після гріхопадіння, але для нас цей стан особливий тим, що нам дана можливість авангарду. Зараз багато людей питаються, за що це нам, а я відповів би навіть не за що, а що з цим робити. Залишатися собою – якраз в дусі Сковороди. 

 

Сковорода є не сам по собі, він народжений українським народом, це є плід душі українського народу.

що більше читаєш – то ширші можливості