«Фронтера» ризикнула: літвечори у масках і солідарність із білорусами

На вході волонтери з безконтактним термометром. 36,2. Можна проходити в залу. Далі – акредитація або перевірка за списком зареєстрованих. Волонтери в рукавичках видають бейджик «ЗМІ», «Учасник/Учасниця», «Волонтер(ка)» чи «Організатор(ка)». За потреби тут же на вході можна придбати маску, обробити руки антисептиком та взяти програму. Ще один волонтер просить не скупчуватися біля дверей і проходити в приміщення музею. Саме тут, у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку, 3 жовтня відбувалися лекції, читання та зустрічі з письменниками в рамках ІІІ Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».

Білоруський #культпротэст

Білоруська поетка Марія Мартисевич через труднощі з перетином кордону до останнього не знала, чи вдасться приїхати на фестиваль. Тому організатори анонсували спочатку тільки пряму трансляцію її віршів та Андрея Хадановіча. Однак, потім вдалося зустрітися офлайн, що стало для всіх сюрпризом. З поетами говорили про протести в Білорусі та слухали їхні вірші. 

«У Білорусі в нас почався #культпротэст. Це – явище, коли культура по-справжньому об’єднала людей. Письменники, поети, музиканти опинилися на передовій протестів. Ми пишемо про це у своїх творах, розповідаємо, ділимося переживаннями», – пояснила Мартисевич.

Далі – читає кілька віршів зі своєї збірки «Сарматія», яка вийшла торік. Зізнається: у 2020-му таку книгу б не написала. 

«Тут час застиг, а в нас зараз час почав текти дуже швидко. День як за рік. Тому зараз уже були б зовсім інші герої. Там за сюжетом, іноземка приїжджає в Білорусь за сарматським міфом. Дещо її дивує, дещо сердить, але вона встигає навіть закохатися в одного із сарматів. Там зима, тихий плин часу, а в нас зараз усе бурлить і кипить. Сьогодні ми вже пишемо нову історію», – прокоментувала поетка.

Пізніше до розмови в онлайн-режимі під’єднується Андрей Хадановіч. Крім власних віршів виконав під гітару пісню на власні слова, яку присвятив «експрезиденту Білорусі». Пояснив: так нині Олександра Лукашенка називають білоруські митці та велика частина населення. Тож регулярно пишуть йому відкриті листи. Один з них і ліг в основу пісні.

«А ми нагадуємо про маски та антисептик на вході. Просимо ненадовго покинути цю залу – тут буде провітрювання», – закінчив презентацію ведучий фестивалю Артем Албул, автор популярного блогу «Клятий раціоналіст».

Чек-лист «карантинного» фесту

У перерві між презентаціями говоримо з директоркою фестивалю Еллою Яцутою.

«Цього року ми отримали грант від УКФ. Спочатку він передбачав проведення фестивалю. Але коли в травні відбувалася переговорна процедура, було зрозуміло, що карантин триває і не зрозуміло, коли він завершиться. Відповідно, УКФ, як державна установа, не мають права фінансувати заходи, які можуть бути ризиковими для громадян. Тобто все має бути онлайн. Треба було приймати рішення в той момент і думати, як провести в онлайн-форматі», – розповіла Елла Яцута. 

Поєднання онлайн/офлайн форматів

Організатори вирішили сумістити ці два формати. Розуміли: більшість фестивалів або скасуються, або перейдуть в онлайн. Тож це буде множення ефірів в YouTube. З’явилася інша ідея: тих авторів, які раніше приїжджали на фестиваль, цьогоріч вирішили запросити влітку до Луцька. Знімали з ними відеорозмови на теми фестивалю – пограниччя, Луцьк, літературу.

«Це вийшло дуже класно, бо ми ще й паралельно відкривали для Волині якихось видатних особистостей – як Кость Шишко, Микола Кумановський (про нього розповів Ірванець, з яким вони дружили). Ми сьогодні будемо знімати під час фестивалю про Пако. Про нього розповість Юрій Андрухович, який його знав. Виходить, що ми розкриваємо важливі імена для нашого міста, але про які мало говорять. Таких розмов знімаємо 14, частина записів буде сьогодні», – додала директорка фестивалю.

Читайте також: Перший віртуальний ярмарок Заар: онлайн/офлайн модель для успішного місцевого проєкту

Дотримання рекомендацій МОЗ

Офлайн формат залежав від ситуації з карантином. Наразі Луцьк у жовтій зоні. Тому організатори застрибнули в останній вагон: якщо вже автори для запису роликів будуть приїжджати в Луцьк, то з ними можна спробувати провести й офлайнову зустріч. Через це фестиваль не анонсували до останнього – почали це робити тільки за 2,5 тижні до події. 

Обов’язковими до виконання стали рекомендації МОЗ. На всіх подіях – масковий режим, температурний скрінінг усіх гостей, соціальна дистанція наскільки це можливо. Для цього спеціально підбирали зали, які можуть вмістити більше людей, ніж потрібно, аби був простір і можливість дистанціюватися.

Один день – одна локація. Якщо раніше фестиваль відбувався в різних локаціях міста (наприклад, кінотеатр «Промінь», де на Сергія Жадана прийшло 800 осіб, чи переповнені театри, чи кілька секцій працювали паралельно й можна було їздити між ними), цього року це було неможливо втілити. 

«Ми зробили спеціальні реєстрації на події – аби люди фіксували ті лекції чи зустрічі, на які вони хочуть прийти. І в такий спосіб змогли прорахувати кількість осіб, яких можна запросити на якусь подію в певній локації. Аби зменшити потребу в пересуванні громадським транспортом», – відзначила Елла Яцута.

Акцент на волонтерів

Єдиним позитивним моментом карантину стало посилення співпраці з волонтерами. Організатори «Фронтери» провели для них онлайн-школу – «Кузню волонтерів». Більшість з них були активістами, які доєдналися ще минулого року. 

«У нас з’явилося більше часу на комунікацію з волонтерами. Ми їм підготували 5 онлайн-лекцій. Виходили через Google Meet на зустрічі й пояснювали специфіку роботи. Усіх поділили на відділи (техпідготовка, супровід авторів, PR, ЗМІ). За кожним відділом закріпили ментора, який скеровував їх у правильному напрямку. Тож цього року ми на рівень вище підготували волонтерську команду. Усього – це 60 людей. Частина з них залучена на зніманнях відео з авторами, частина працює безпосередньо на локаціях», – поділилася очільниця фестивалю.

Важливий момент: на фестивалі були присутні волонтери з інших міст. Річ у тім, що 2020-го організатори «Фронтери» активно співпрацювали з громадами, робили виїзди в невеликі міста – вивчали їхню культурну спадщину. Хотіли знайти в громадах якісь речі чи історії, за які можна зачепитися і зробити там фестиваль.

Адже за межами обласних центрів ситуація не така, як в обласних центрах. Тож до кінця року організатори планують прописати 5 концепцій культурних подій (не обов’язково літературних) для 5 громад. І наступного року, якщо епідемічна ситуація дозволить, зробити фестивальну хвилю Волині з фінальною подією в Луцьку. Тому, щоб показати зсередини, як працюють подібні фестивалі, запрошували людей з області.

Супровід авторів

За кожним автором (українським чи іноземним) закріплювали волонтера, який допомагав розібратися з дорогою до локацій, поселитися в готелі, розв’язати термінові питання. Таке правило діяло в усі роки проведення фестивалю. Цього року було в дещо іншому форматі – багато спілкування між авторами й волонтерами перевели онлайн. До того ж скасували екскурсії містом чи активності на різних локаціях. 

Лечо та пісня про Довбуша – що письменники презентували на «Фронтері»

Під час фестивалю свої нові книги презентували Софія Андрухович («Амадока»), Андрій Любка («Мур»), Богдан Коломійчук («Експрес до Ґаліції»), Мірослав Влеклий («Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»). А Юрій Андрухович влаштував передпрезентацію свого роману – «Радіо Ніч», проспойлеривши деякі уривки з видання, що тільки готується до друку.

«Цей роман був написаний випадково і, якщо можна так сказати, за сприяння локдауну. У березні я мав купу роботи. Але коли почався карантин, скасувалися всі поїздки, фестивалі в Україні й за кордоном, я весь час сидів вдома. Дуже багато перекладав. І закінчив роботу на 2 місяці раніше, ніж планувалося – на початку квітня. Тоді постало питання: чим зайнятися? Зазвичай у мене в голові є ідеї 2-3 книжок, які можна одразу брати в роботу. Цієї книги серед того переліку не було», – почав презентацію своєї нової книги «МУР» Андрій Любка.

За його словами, ще з того часу, як він був молодим поетом, мав мрію написати провокаційний смішний роман. Це мала б бути перша книжка. Але ідея такого твору реалізувалася тільки на карантині. Любка написав його за місяць – на початку травня текст був готовий. 

«Далі варіанти було два: або правити – і тоді все б розсипалося, або дати життя цьому польоту фантазії. Якщо коротко про цю книгу, то я б не хотів, щоб цей роман прочитала моя мама. Але що в ньому є особливе, то це – оригінальний рецепт лечо, повна пісня про Довбуша й табличка, яку робив власноруч у Word. Де ви ще бачили романи з табличками?», – додав Андрій Любка.

Нова книжка «Амадока» вийшла і в Софії Андрухович. Не зважаючи на численні відгуки та рецензії, офлайн презентація видання була чи не першою. За сюжетом, головний герой втрачає пам’ять. Але пам’ять у книзі символізує не лише спогади людини, але цілих поколінь. У книзі переплітається трагедія Голокосту та неокласиків, сучасність і забуте минуле. 

Софія Андрухович згадує: перші зародки твору з’явилися під час відвідування Бучача в Тернопільській області. Її вразила історія єврейського кладовища та цілого міста. Вона пригадує, як дивилася на старі будинки, де зараз хтось живе й навіть не знає, які події відбувалися прямо тут. Також тема смерті, яка за часів війни на Сході, перестала бути особистою втратою, але стала суспільною та глобальною.

«Одна читачка ділилася зі мною своїми враженнями. Вона казала, що раніше думала, що тема Голокосту пов’язана із Заходом, Європою, концтаборами. Але жодним чином людина не усвідомлювала, що велика частина, найстрашніша частина, відбувалася саме на території України. Тому що вона часто робилася руками місцевих. Через це у своїй книзі я приділяю велику вагу темі негеройства, людських слабкостей», – розказала авторка.\

Читайте також: «Амадока» Софії Андрухович: занурення у бездонне озеро амнезії

Цю тему продовжив польський письменник і журналіст Мірослав Влеклий наступного дня під час презентації бестселера «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала». Він взяв за основу розповіді, репортажі самого ірландського журналіста, архівні дані та книгу Енн Еплбаум про червоний терор. Але, окрім того, здійснив власну експедицію до Харківської області. Влеклий згадує: разом з істориками, йдучи слідами Джонса, вони знаходили свідків Голодомору – тих людей, яким було 8-9 років на той момент і які пам’ятали ті події. Тож автору вдалося власноруч зібрати багато «живого» матеріалу, який підтверджував описані в книзі та репортажах факти.

«Історія Ґарета Джонса – це історія Дон Кіхота. Люди й тоді не хотіли чути правду, і зараз не хочуть. Прагнуть лише розваг, а політикам вигідно щось замовчувати. Тоді було не вигідно сваритися з СРСР, тому червоний терор «не помічали». Особливо Польща, яка була на межі з цими територіями. Сюди доходили якісь новини, але їх ігнорували. Це Велика Британія чи США могли б виправдатися: ми були далеко, тому не знали, але Польща – ні. Тому і фільм Агнешки Голланд, і моя книга – це як данина за мовчання», – наголосив Мірослав Влеклий.

Урешті всі письменники та модератори підтвердили думку: література надає голосу. Це – вріз в реальність, навіть, якщо про неї почали забувати.

Читайте також: Людина, яка забагато знала: найважливіші факти про Ґарета Джонса

Фото: Людмиоа Герасим’юк, Макс Тарківський