«Х’юстоне, у нас дебют!», або рятування від «Нестримної сили води»

Маркіян Прохасько. Нестримна сила води. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 160 с.

У Львові – море, час і простір між вулицями втрачено, потік новобудов от-от захопить єдиний старий будинок, а словом можна убити. Новий автор, нова книжка й зовсім не нова тема: Маркіян Прохасько в «Нестримній силі води» пише про місто. Дев’ять оповідань-роздумів про плинність, воду і, звісно, Львів із фантазіями про пляжі та спогадами про те-чого-ніколи-не-було. Син Тараса Прохаська показав своє внутрішнє море, але, схоже, втратив орієнтир. Невже дебют – справді синонім до слова «проблема»?

Заміна австро-угорського міфу в галицькій культурі давно назріває, і автор «Нестримної сили води» намагається веслувати в інший від кав’ярень, старих університетів та бібліотек бік. Попри те, що описи міста Лева в сучасній українській та польській літературах стають дедалі більш зужитими й банальними (нестримна сила діалектизмів Юрія Винничука, «культурна столиця» у текстах Марії Нуровської та Романа Іваничука – знаємо, бачили), у Прохаська відчувається дещо нове. Автор хоче інакше розставити смислові акценти. Культурна спадщина в нього відходить на другий план, а один із героїв прямо каже, що хоче все це спалити. Чому ж дебютанту так кортить змити той Лемберг?

Такий принципово неісторичний Львів без письменників, музикантів та запаху кави свідчить про відверте незадоволення й утому автора від шаблонних образів міста. Письменник звертає увагу читача на особистий погляд, а не на продиктований культурою: досить міфів – будемо рефлексувати! На презентаціях книжки Маркіян Прохасько неодноразово повторював, що намагався за допомогою письма знайти своє ідеальне місто, свою утопію.

Ці оповідання дихають простором: масштаби «неосяжної води», монументальні споруди з лабіринтами, чіткі геометричні форми. Автор буквально будує свою мрію. Проте за цією зосередженістю на власних роздумах-пошуках він втрачає все інше. І хоча Прохасько називає свій макет міста утопічним, для вказаного жанру йому не вистачає опуклих персонажів і суспільства як такого: тих, хто став би основою певної системи існування. Автор сам не уявляє бажане, а його моделі особистої нірвани не вистачає чіткості.

Прохасько намагається жонглювати власними враженнями від побаченого й накопичених знань, але переконливо робити це йому не вдається. Одна з розповідей починається тим, що батько хоче спалити дім разом із усім старим мотлохом, а закінчиться епізодом навчання сина сумирності й поваги до історії. І це не про спойлери, це про суцільну невизначеність, якою просякнута книжка. Автор не обтяжується поясненнями, чому ж його герой змінює думку настільки радикально.

Ці тексти можна було б назвати автобіографічними, але їм не вистачає захопливого (або й просто важливого) досвіду, завершених і добре виписаних думок, герої не настільки виразні, щоб віддзеркалити ціле життя з його нюансами й напівтонами.

Скажімо, в оповіданні «Ключ-місто» компанія друзів шукає серце міста, але кожен із них поступово відколюється від групи, не дійшовши до кінця. Так і Прохасько шукає сутність Львова, але не вкладає в характери персонажів ані власні переживання, ані мотивації.

Відчутно, що хлопець втомився від культурної столиці України, і, як зазвичай це буває, від великих мегаполісів прагне втекти у природу: у тексті з’являються дерева, руїни, море. Письменник квазіностальгує: це не просто польсько-австрійський Львів, який ми втратили, це Львів, якого й бути ніколи не могло. Правильні квартали, акуратність у домі й польоти понад горами – зовсім не той мурашник, у якому опиняєшся, щойно вийдеш із поїзда.

Жанрова розхристаність, діри (або й величезні провалля) у сюжеті, стилістична мішанина – усе це симптоми «хвороби першої книжки». Письменник гойдається між стилями, наче пліт у бурхливому морі, уся «нова урбаністика», кожна фантастична вигадка зводяться до медитативних роздумів, а для їхньої переконливості, здається, бракує досвіду.

У сентиментальні сцени забрідає гумор і намагається уживатися з філософськими розмовами; усе це виглядає недолуго. Діалогам бракує витонченості й смаку, усі короткі й милі образи з дитинства, які вводить Маркіян Прохасько (як-от мазничка або брама Старого Града), не набувають глибшого змісту. Незрозуміло, чи в письменника не вистачило хисту, щоб докрутити певну інтенцію, чи це чергове пост-щось, а читачам рано чи пізно доведеться осмислити таке новаторство.

Щоправда, усе це не обов’язково свідчить про те, що автор посередній: стилістичні розбіжності та незрозумілі ідейно-сюжетні рішення ми спостерігали й у першій прозовій книзі талановитого Мирослава Лаюка «Баборня».

Прохасько натомість тоне у власних декораціях, і це при тому, що оповіданням критично бракує деталей. Не простого перерахування предметів, що нас оточують, не обліку товарів у крамаря, а промальовування особливостей, рис, які запам’ятовуються.

Ліричний герой намагається вхопити світ довкола, змальовує те, що бачить, але цьому погляду не вистачає розуміння. Такий спосіб висловлювання і роботи з реальністю притаманний нашому століттю, коли, після грандіозних зсувів і катастроф, довго не приходить усвідомлення того, що сталося. Письменник у такому стані перетворюється на фотоапарат і фіксує усе-усе, аби пізніше додумати й надати побаченому хоч якийсь сенс.

З іншого боку, «Нестримна сила води» не видається пафосною (єдину історію про «мораль» у королівстві слів можна пробачити), поряд з іншими молодими письменниками це виглядає навіть незвично: немає гостросоціальних та надважливих тем, немає амбіцій на створення великого й геніального тексту. Схоже, саме скромність автора не тільки визначила малий обсяг, а й залишила написане скутим. Він ніби боїться сказати зайве, так і не сказавши головного.

Усі дев’ять оповідань дуже різні: окрім слова «місто» на кожній сторінці, жодних інших сполучних ланок між текстами не видно. Загальна рамка «невловиме місто-вода» виходить крихкою: у двох текстах мова взагалі про сторонні речі, в інших – тема лише приблизно окреслена. Думки Прохаська-молодшого розтікаються, він іде від філософських пошуків до буквальних експедицій в серце міста… а в результаті – наче в тій карикатурній дипломній роботі студента: скрізь вода. Така хаотичність і невпорядкованість лишає після себе пустку, незаповнений простір.

Нарешті, «Нестримній силі води» просто таки бракне сили слова. Справді, тут менше діалектизмів, польських і німецьких вкраплень, до яких так чи інакше вдається більшість західноукраїнських прозаїків.

Проте мові Прохаська-молодшого все одно не вистачає барвистості та внутрішнього ресурсу, щоб осучаснити й вивести себе на новий рівень. У Маркіяна все прісно, він часто повторює ті самі слова знову й знову («Таке – ностальгійне – місце в тому місті теж є. У тому куті міста ніхто не працює і мало хто живе», – з оповідання «Місто», до речі), і це зовсім не схоже на прийом задля підсилення ефекту – радше на брак синонімів. І ця одноманітна мантра «місто» під кінець збірки викликає нервове посіпування ока. Скільки ж можна?

Якщо Маркіян Прохасько пише задля власної насолоди й пошуків, це добре; з’являються думки й вигадки, пальці не затікають. Проте публікація збірки й подальші презентації викликають певні сподівання в читача. І доки все залишається так, як є, після прочитання книжки хочеться сильніше кричати: «Швидше кидайте рятівний круг, людина за бортом!». Але ж ні, спокійно, це просто читач закінчив «Нестримну силу води». До твердого берега недалеко, випливе.

Читати:

• якщо цікаво вкотре зануритися в атмосферу Львова

Не читати:

• якщо цінуєте динамічність в тексті
• якщо ви любите захопливий сюжет
• якщо прискіпливі до мови автора, смакуєте слово