Шість книжок грецької літератури 2020-х, що варті перекладу українською 

Відкриваючи для себе нову літературу, важливо мати досвідченого провідника. У пошуках вартісних грецьких книжок, ми звернулися до книжкового оглядача, кінокритика та блогера Костаса Костакоса. Спеціально для Читомо він відібрав шість видань, що ставлять перед нами непрості питання. Чи справді ми можемо бути вільними від тягаря історії попередніх поколінь та своєї країни? Чи готові ми сміливо прийняти «дикість свободи», навіть ризикуючи бути нею пораненими? І, можливо, найважливіше: чи справді світ занурився в епоху вкрай небезпечного фарсу alt-right? 

Принагідно нагадуємо, що у Греції знову працює програма підтримки перекладів GreekLit, що відкриває нові можливості для перекладу цих та багатьох інших творів грецької літератури.

«Як ідуть справи», Танос Каппас

• Видавництво Естіа, 2020

Сім оповідань від першої особи, з героїнями та героями, які переважно перебувають у довготривалих стосунках та шлюбах, з дітьми або без них. Тож — як ідуть справи? На якому етапі життя ми перебуваємо? Як ми тут опинились? У цьому вся пастка, увесь підступ, найтривожніше та найнезручніше: майже в усіх персонажів книги все, загалом, пішло саме так, як і мало б піти. У їхньому житті, здавалося, не сталося жодного великого лиха, яке б змусило їх зійти зі шляху, збитися з курсу. І все ж. Один рядок із дуже відомої грецької пісні говорить: «Одне уявляю —  інше збувається.  Цим планом вже не задовольняюся».

Книга намагається певним чином дослідити прогалину між тим, що ми уявляли про власне життя, і тим, що зрештою склалося, — не тоді, коли все пішло шкереберть, а коли все сталося за планом і навіть більш-менш добре. Чому ж і тоді стільки невдоволення?

Може, це обов’язкова, притаманна самій людській природі прогалина? Меланхолія не завжди виключає прийняття людського стану та навіть вдячність за нього:

«Ми зіштовхуємося один з одним, наші життя визначають життя одне одного. Кожен робить, що може, у цій складній системі залежностей, розривів і компромісів, якими є життя — ніхто з нас не виняток, ніхто не залишається осторонь, щоб зважити рішення, їх правильність і помилковість, нашу сміливість і нерішучість. На цьому піску, який сьогодні вночі знову змочить хвиля, а вранці висушить сонце, нові тіла ляжуть поруч, обличчя, що ненавидітимуть чи шукатимуть одне одного, і їхнє щастя та нещастя безупинно висітиме на волосині — щомиті, до кінця життя, до кінця часу.

Жодне життя не є легким, жодна перемога не є вічною, жодна поразка не є остаточною. І поцілунки, що ми дарували, і тіла, які ми тримали в обіймах, і ті, яких не змогли торкнутися, і ті, що відмовили нам у своїй теплоті, і всі голоси, що захлинулися в нас, і ті, що ми спромоглися вимовити — все зрештою стає тишею, нашою власною, особистою тишею. І немає нічого й нікого, кого можна було б звинуватити, бо ми знаємо, що десь глибоко ми були, нехай навіть так, по бік тих, хто з цього отримав зиск».

«Не та голова», Ліна Року

• Видавництво Нісос, 2025

«Еротизм — це спосіб являти себе іншим, тремтячи від правди». Каріна написала книгу кілька років тому. На неї тиснуть і близькі, і колеги — коли ж вона нарешті напише другу, але вона не може писати. Її руки не можуть писати. Коли намагається почати, вони вкриваються почервоніннями, сверблять. Вона приймає антигістамінні, лиже руки, ніби намагаючись їх умилостивити. Та марно. Руки самі не можуть. Її тіло саме не може. Вона сама — не може. «Кожне оповідання — це жест до інших, і в цьому випадку чиясь рука простягнулась, щоб відповісти на мій жест». Це рука Павлоса М., провідного грецького літератора. Без жодного попереднього знайомства чи спілкування, він раптом запрошує її пожити в його домі, щоб вона змогла написати свою книгу. Яким чином? Розповідаючи їй свої історії, аби вона їх проковтнула й зробила своїми. Водночас він просить, щоб і вона почала розповідати йому свої.

Каріна поселяється в домі Павлоса, реальність починає поволі відступати, правила відходять на другий план, потім знову повертаються, і знов відступають.

Тут простір творення, простір народження книги, простір втілення стосунків, їх динаміки, простір прагнення і депривації, прагнення і втілення. Тут простір, населений парадоксальними істотами з галюцинацій і парадоксів, з обміну записками й усних історій; сюди приходять живі й мертві, а також зниклі безвісти, яких поглинула земля.

Він бачить уві сні її груди, і прокидаючись, з його вуст стікає молоко. Вона бачить уві сні його вуста, і прокидаючись, з її грудей стікає молоко. У «Не та голова» межі тіл, разом із межами «я» і «себе», разом з межами історій та оповідей, разом з межами реального й сновидного перебувають у постійному переосмисленні, перетворенні, перебудові. Чи можливо, щоб двоє стали одним? І якщо так, чи ця омріяна досконалість, замість того щоб довершити, не перекреслить і не знищить нас? «Безпосередньо перед оргазмом, коли мені вже було байдуже, яке саме створіння викликало його в мене, з кімнати Павлоса долинув жахливий крик. В ту мить, коли я кінчала, я подумала: “Він помер”, і це спричинило ще кілька додаткових судом».

«Народжується Світ», Вас’я Тзанакарі

• Видавництво Кастаніоти, 2024

«Народжується Світ» не розповідає історію. Бо немає якоїсь історії, щоб її розповісти. Бо кохання не може бути історією. Кохання — це місце, де історії не відбуваються. Історії існують до того моменту, поки кохання не реалізоване, поки щось під загрозою, щось здобувається, коли існують зовнішні перешкоди на шляху двох закоханих, які треба подолати, або внутрішні перешкоди — несумірність почуттів, відсутність взаємності, однобокість. Історії існують також тоді, коли кохання починає згасати, щось втрачається, припиняє існування. Але поки воно триває, поки взаємне — здається, що розповіді замовкають, мов зникає оповідальний інтерес.

І коли так трапляється, що ці фрагменти повноти реалізованого кохання потрапляють у фільми, серіали, романи. Вони не потрапляють туди самі собою, а в контрасті з «потім», щоб показати втрачений рай. Навіть знамениті хепі-енди у романтичних комедіях — це хепі-енди типу «ну ось, вони це зробили, відтепер будуть разом». Ми як культура маніакально й одержимо прагнемо ідеалу, але коли ідеал досягається, наш інтерес зникає. Залиш їх самих зараз. Не дивись на них.

«Народжується Світ» починається саме там, де закінчуються гепі-енди. У детальному фіксуванні наповненості. Фіксування емоційного пейзажу. Поневолення. У цій книзі спійманий у полон перший рік кохання.

Тут існує кохання і лише кохання.Закоханий погляд описує закоханими словами світ, народжений завдяки існуванню іншого, присутності іншого, еротичним стосункам. У цій книзі все завжди буде все гаразд. Нічого не встигне зіпсуватися, нічого не встигне занепасти. У цій книзі все безпечне, захищене, цілісне.

Звісно, коли існує щось настільки сильне, воно не може не супроводжуватися страхом втрати, страхом, повністю відповідним силі того, що відчувається як кохання: «Тому я відчайдушно страждаю, що ти ніколи не кличеш мене до себе додому, бо я не буду знати, де стояти у своєму, коли тебе не стане». Але страх тимчасовий. У цьому романі чарівність, яку дарує перший рік кохання, завжди буде присутня: «Моя драбина паперова — коли хочу дістати тебе, щоб поцілувати, розкладаю її, як колоду карт, вмілим рухом руки, і підіймаюся обережно, карта за картою, щоб не зруйнувати нас».

«Переможний пил», Костас Кальцас

• Видавництво Псіхойос, 2024

Кінець Другої світової війни в Греції й звільнення країни від нацистської окупації супроводжувалися трирічною громадянською війною, передвісником якої стали криваві сутички в Афінах у грудні 1944 року. Скільки часу потрібно, щоб стерти слід громадянської війни з ідеологічним підґрунтям? Наскільки Історія дійсно рухається вперед, завдяки замовчуванню й витісненню болючого минулого? Як її тріщини та розколи знову повертаються, набуваючи нових форм? У липні 2015 року, банкрутство Греції, особливо важкі для суспільства умови та накладені на п’ять років меморандумами про економічну підтримку від її кредиторів, призводять до референдуму про їх ухвалення та узаконення. Нової громадянської війни не стається, проте ідеологічний розкол знову загострюється.

«Переможний пил» розповідає про три покоління. Дідусь, який брав участь у громадянській війні, ув’язнений і засланий. Син, який вирішує записати його історію і зберегти якомога більше архівних матеріалів. Онук, який народився в 1970-х роках, зростає в Греції, де історія видається чимось минулим, чимось, що не має жодного стосунку ні до теперішнього, ні до нього самого.

У першій частині роману ми перебуваємо в часі, коли історія та розкол ще присутні повною мірою; у фінальній — в певному сенсі, повертаємось до них через референдум. Між цими двома частинами ми опиняємось в 1995 році — в епоху, коли в Греції історія удавала, що її не існує, що вона закінчилася, що вона сидить мовчки збоку за столом, спостерігаючи за розмовами: «Родина не надто багато про це говорила. Навіть щодо небагатьох речей, які він знав, він не мав уявлення, звідки саме дізнався про них. Не міг пригадати жодної конкретної розмови про діда чи про війну. Здавалося, ніби одного дня він просто прокинувся й зрозумів, що всі ці факти завжди були йому відомі — можливо, як результат пасивного, майже дифузного процесу».

«Трагедії пережили обидві сторони, погоджувалася родина: життя були зруйновані, життя втрачалося без причини по обидва боки. Добрі люди, патріоти, і з тих, і з інших. Григоріс, утім, не мав переконливого вигляду у цьому останньому твердженні. Як і Зої».

«Під час Окупації він робив свій обов’язок якнайкраще. І якщо час від часу це означало отримувати накази від німців, а не від греків, він відмовився піддатися тиску відчувати провину. Греція програла війну, нічого більше не залишалося, окрім як працювати, аби вижити якнайкраще. Патріотичною поведінкою було створювати якомога менше проблем, тримати голову схиленою, не провокувати помсти – лише так люди мали б що їсти. Можливо, не завжди, але достатньо, щоб лишатися живими. Метою було перечекати бурю — і нічого більше, бо нічого більшого не було можливим. Він робив те, що вважав правильним, те, що, на його думку, рятувало б життя. Зрештою, Окупація чи не окупація — закон і порядок лишаються законом і порядком. Хоча, звісно, інші бачили це інакше».

«Неприручене», Лєна Каллергі 

• Видавництво Ікарос, 2023

На обкладинці книжки – дика коза з витягнутими задніми ногами і зігнутими передніми, здається, посеред стрибка або підйому на крутий схил. Грецька назва «Анiмеро» означає дике, неприручене. Це прикметник, який зазвичай вживається щодо тварин. Але його можна використовувати і для природних ландшафтів. Або для людей. Вірші про дику свободу. Чи існує справді інший спосіб для свободи, окрім як бути їй дикою? Приручена, вихована, відшліфована свобода – чи не є вона за визначенням чимось меншим, ніж те, що говорить її назва? Ми маємо справу не з поезією, що підкреслює перевагу певного способу життя. Ми маємо справу з поезією прийняття його, поки він присутній, але також і з поезією прийняття можливості, що він продовжить бути присутнім. Охоплення цієї дикості, навіть якщо через свою природу вона кусає. Те, що ти її не обирав per se, не означає, що боїшся дивитися їй у вічі, не означає, що ти не можеш дозволити їй проходити крізь себе, передаючи читачам її відчуття, гордо і урочисто.

Присягаюся

святами з повними дворами / танцями, весіллями / обіймами

оселями друзів / прогулянками з ними / телефоном із великим екраном

іншим тілом всередині мого / таємницями, якими ділимося уночі / радістю дитини, коли вона біжить поруч зі мною

що від самотності я не відмовлюся.

Дітородіння

Тому що звично / змушено / зійшлося;

тому що жінка / старість / підпора;

діти / хай не трапляться.

Дітей/ роблять навіть єхидни / мурени, діонеї, чорнотілки / черви.

Дітьми / ніколи не станемо більше / і ми знову заручники / у руках людей.

Щоб проїхати

Коли на національних дорогах / у тунелях, що тягнуться кілометрами / бачу незнайомі автомобілі / поруч мене пролітають упритиск

коли страшно, що їду одна  / що не знаю, чому я їду / і чи хтось мене чекає

думаю про глибокі гори / тварин, які там мені ховаються / про давні дерева, що здіймають хмари птахів / про крижаний потік Воїдоматіса

вулкани, що змінили форму островів / бурхливі води в ураганах / яструба, що з висоти Андроса пильнує / і про місяць, що сходить з мого балкону

і кажу собі, що маленька, зовсім маленька жінка / така крихітна цяточка серед чудес / не може не дістатись / звідси туди.

Ув’язнений

Коли я забуваюсь і забуваю / мешканця моєї грудної клітки / він тривожиться і шаленіє/ чіпляється за моє дихання своїми кігтями / повторює все, що я обіцяла.

Мені потрібно створювати ритм / щоб він танцював / з боку на бік.
Ти тримаєш мене тут, каже він, і я не можу піти, / повинна / дати мені пісню і танці в житті.

Загубитися можеш ти, але я / належу до рою.

«Deepfake», Макіс Малафекас

• Видавництво Антиподес, 2024

Прокурорка неофіційно звертається до письменника, пропонуючи йому вступити до лав нової і вже дуже впливової alt-right організації, щоб дістати докази злочинної діяльності її лідера: «Судячи з двох ваших книг, які я прочитала, двох останніх, ви, по суті, не є письменником. Ви — пригнічений детектив. Який говорить менше, ніж знає, ламає собі голову над розвитком інтриги, а потім йому стає нецікаво доводити справу до кінця».

Alt-right («Альтернативні праві») – праворадикальний рух, що асоціюється з американським «білим націоналізмом». Його прибічники підтримують Дональда Трампа, є опонентами нелегальної імміграції, мультикультуралізму та політичної коректності.

Звісно, він погодиться. І потрапить у вир подій, що вихором закручуються у «Deepfake».

П’янкий і запаморочливий неонуар, в якому все відбувається дуже швидко й насичено, в мовному шаленстві, в стилістичному буревії, проте – з показовою стриманістю: кожне слово на своєму місці, жодного зайвого в усій книзі.

«Дінос відвів мене до офісу Аргіріса, “Артзі”, того з бейсбольною битою, що дав мені “мій перший task”: розігнати грецькими мережами дивну історійку, нібито в якомусь канадському університеті першокурсників змушують одразу при вступі заявляти про приналежність до якогось MeToo, аби їх записали на соціальні науки. Треба, мовляв, заявити, що вони стали жертвами насилля з боку якоїсь людини, якоїсь структури, спробувати згадати й назвати ім’я свого кривдника, тому що всі ми, за визначенням, є жертвами когось у цьому світі. 

Хто каже, що “не є” або “ніколи не був” жертвою, а той, хто визнає, але не хоче робити публічну заяву, зрештою перешкоджає процесу колективного звільнення, і все таке, що ніколи не траплялося в жодному університеті Канади — все fake від початку і до кінця, щоб налякати людей, типу, дивись, до чого ми дійшли, хай йому грець, з усім цим MeToo. Коли я спитав, куди, трясця, усе це “розганяти”, де і як я маю це запостити, він відповів: “no stress”, і єдине, що мені треба, — це піти додому й увімкнути комп’ютера. “Далі ми все зробимо самі”.

Але зараз мене це вже не хвилювало. Я повернувся в реальність Василіссіс Софіас ( одна з головних магістралей Афін, Греція, що проходить через центр міста й оточена урядовими будівлями, посольствами та музеями – ред.) з трафіком і гамором, у спеку тридцяти чотирьох градусів, тримаючи в руці жилет, який мені наказали забрати, мовляв, тепер він мій, — і мою книгу з присвятою. Я одночасно пишався тим, що впорався там усередині, і був до біса наляканий саме через це».

Переклад: Діана Романко

Публікація підготована в межах проєкту «Cultural Journalism Exchange (Greece Edition)», підтриманого Європейським Союзом за програмою House of Europe.