Володимир Лис. І прибуде суддя

«Нове, сиве, різне» – уже дев’ята книжка Володимира Діброви, яка виходить в Україні з 1993-го року – відтоді, як автор переїхав за океан, у США. Однак досі здається, що письменник лише на хвилину вийшов, причинивши за собою двері й залишивши шпарину, аби мати змогу детальніше розгледіти поглядом ззовні українське, пострадянське, європейське, американське тощо життя.
Химерне переплетіння непоєднуваного – свого та чужого, рідного й далекого, сучасного та пережитків минулого, буденного й абсурдного – складається в багатоголосу мозаїку з поезій, прозових мініатюр,
оповідань та есе, написаних у 1994–2017 рр. Читачу варто лише роззирнутися – і він відшукає у персонажах свого повсякдення прототипів притчевих нарисів, вміщених у цьому виданні, – і, можливо, засміється, а може, посмутніє. «Це якщо припустити, що існує якийсь курс», – як зауважив би автор.

«– Паша, – наказує дідові внук, – вимкни цю попсу! Дід ледве стримується. Онукові дванадцять років, це той вік, коли кожна лайка назавжди осідає в пам’яті. Дід хоче бути взірцем для онука, тому він зціплює зуби й сопить. Попса?! Це – Роллінґ Стоунз! «Ruby Tuesday»! Це – золотий фонд! Паша?! Дід не уявляє, щоб він так колись звертався до батьків своїх батьків, навіть подумки. Мабуть, онук від народження чув, що мама так величає його діда, і собі туди ж. Зате «Пася» було чи не першим словом, яке онук вимовив. Дід тоді прохопився сльозою й змирився з тим, що його дочка назвала свого сина Арсеном. Він сприйняв це ім’я, як особисту образу. Бо як таке може бути? Арсенікум – це ж миш’як! Чим їй не підійшов Михайло? (Так звали його батька.) Або Петро (ім’я його діда)? Або той самий Павло? Це – і сила, і певність, і відповідальність. Саме такі риси потрібні чоловікові. – От, – казав він, – був би хлопчику подарунок на все життя! Але тепер він радий, що дочка його не послухалась.