Я не знаю, як розповідати про чужі досвіди — Антощак про писання під час війни

Микола Антощак — український поет і журналіст родом з Бердянська, який пов’язав своє життя з українською армією ще до повномасштабної війни. У 2020-му році він став лауреатом премії видавництва «Смолоскип», але його переможний рукопис і досі чекає на свою публікацію. Відійшовши на певний час від творчості, займаючись військовими справами, Микола не порвав з літературою назавжди, і зараз активно надолужує свою тимчасову відсутність у літературному процесі.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговоримо з Миколою Антощаком про перші дні великої війни, життя на окупованих територіях, ветеранів та літературу, для якої треба знайти нову мову опису дійсності.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Коли ми останній раз спілкувалися? Років 6 тому? Ще перед ковідом?

— Мабуть, коли я переїхав із Києва в Івано-Франківськ, і я пам’ятаю, що тоді вже був ковід.

— Так, за цей час багато всього трапилося, але я знаю, що ти зрештою давно почав служити. Це було ще до великого вторгнення?

— Ще коли я мешкав у Києві, я пішов працювати на Військове телебачення на цивільну посаду. Вчився монтувати відео, записувати сюжети, працював як журналіст. У мене там навіть була така посада «оглядач новин».

Це телебачення — структура ЗСУ. Я там пропрацював певний час і ще в 2019-му році збирався піти на контракт. Та сімейні обставини склалися так, що мені довелося переїхати до моєї тоді ще майбутньої дружини в Івано-Франківськ. Це було спонтанне рішення, але спільне з нею. 

Там я певний час працював на телеканалі «Галичина» як журналіст, доки не знайшов оголошення про службу в Національній Гвардії України. Була пропозиція працювати у сфері військової журналістики — тобто те саме, що я робив на цивільній посаді в Києві. Пройшов співбесіду, показав свої сюжети, які робив раніше, і мене прийняли, запропонувавши підписати контракт. Але щоб стати на посаду пресофіцера, треба ще пройти попередні щаблі — спершу стати сержантом, пройти підготовку, і все це займає час. Доки я все це робив, знайшлася інша людина на місце пресофіцера, тому зараз я фактично на сержантській посаді, у відділі роботи з особовим складом, як і на початку.

Читайте також: Письменник і військовий Юрій Матевощук: У бронежилеті завжди зі мною збірка Стуса

— Як велике вторгнення змінило твою роботу? Як воно вплинуло на твоє щоденне життя, враховуючи, що ти людина, яка й до того була із Силами Оборони?

— Мабуть, ти вже чув від інших військових фразу, що «24-го лютого нас підняли по тривозі». Так було і в мене. Ми прибули в частину, взяли екіпірування й були готовими до будь-якого розвитку подій. О 6-й ранку росіяни почали обстрілювати нашу частину ракетами. Це тривало десь близько години, а ми в той час перебували в укритті. Ракети падали буквально в нас за парканом, тому обстріл ми дуже добре відчули.

Я розбудив дружину й сказав їй виїхати у село, бо там буде безпечніше. Подзвонив батькам у Бердянськ, який ще не був окупованим, сказав, щоб вони звідти забиралися.

Після прильотів по Івано-Франківську я дзвонив усім своїм, щоб сказати, що живий.

Згодом ми виїхали на віддалений полігон, де збирали всіх мобілізованих. Там формувалися нові підрозділи, яких доти не існувало. Потім вони виїжджали для виконання бойових завдань. Якось так і минули перші дні.

— Яке зараз життя в Бердянську? Може, у тебе там ще залишились якісь зв’язки?

— У Бердянську в мене залишилися родичі, але не найближчі. Моя мама зараз живе тут, у Франківську. Вона не зразу змогла виїхати, бо доглядала хворих дідуся і бабусю. Вони померли в перші місяці, головним чином через брак кваліфікованої медичної допомоги.

У Бердянську залишились мої дядьки, тітки, але їхні діти виїхали. Дехто почав служити, дехто просто продовжує жити на вільній території, хтось виїхав за кордон.

Там зараз дедалі сильніше утискають право на власність. Окупанти йдуть до того, щоб уже офіційно, підкріпивши «правовими» основами, відібрати власність у тих, хто виїхав і не повернувся — наприклад таких, як моя мама, яка ще має там квартиру. 

Загалом з Бердянська я виїхав 13 років тому, тож не можу сказати, що там є якісь люди, з якими би я близько спілкувався. Востаннє таке було років 7 тому, але потім ці зв’язки якось обірвалися. Знаю лише із соціальних мереж, що багато моїх колишніх одногрупників теж повиїжджали з міста.

— Добре, що ти згадав про обривання зв’язків і якесь таке випадання з «місцевого життя», бо в мене склалося враження, що це ж саме відбулося з тобою щодо Києва, коли ти переїхав у Франківськ. Ти був активним учасником літературного життя міста, був присутнім на різних подіях, й останнього разу про тебе справді було чути, коли ти отримав премію видавництва «Смолоскип». А що було далі?

— Можливо, коли я переїздив із Києва до Франківська, був момент, коли мені здавалося, що заняття літературою для мене вичерпане. Але, мабуть, я помилявся, бо воно залишилося.

Трошки понад рік тому я повернувся до цієї історії й підготував книжку, яка мала вийти за підсумками премії видавництва «Смолоскип» до друку. Тому вона ось-ось, дуже скоро, вийде. Пройшло 5 років, і я міг її видати у 2020-му чи 2021-му, але не зробив цього. За той час я пішов на службу, отримав другу вищу освіту, почав вивчати зовсім іншу професію.

Зараз мені знову стало цікаво, і я зв’язався з людьми із видавництва, яких знаю, яких поважаю. Залучив їх до оформлення цього рукопису. Не хочу розкривати імен художниць, верстальників, авторів супровідних текстів. Хай це буде сюрпризом. Сам рукопис теж зазнав змін. Звідти прибралися якісь тексти, інші додалися, але, здається, прибрав я більше, ніж додав. Зрештою вийшло те, що я хотів, і так, як я хотів. 

Один зі старших письменників, який прочитав цей рукопис, сказав, щоб я навіть не думав це закидати, і що це треба якомога скоріше видати. Я до нього прислухався. Не те щоб хтось ухвалив за мене це рішення, але мені потрібен був якийсь поштовх, якась підтримка і чиєсь розуміння, щоб доробити цю книжку.

— А якщо говорити про актуальність літератури в контексті теперішньої великої війни — ти відчув на собі цю зміну, яку вона внесла? Бо багато авторів кажуть, що після 24-го лютого їхнє писання змінилося. Хтось перестав писати взагалі, зрозумівши, що буде корисним в іншому, а хтось навпаки — отримав новий творчий поштовх, відкрив для себе нові теми. Що відбувалося з тобою?

— Я трошки змінив свій погляд на проблему писання взагалі. Десь у післямові до своєї книжки Артур Дронь казав, що він переосмислив роль і потрібність письма через війну. Там само він зазначив, що почав заново конструювати свою мову, і я це вважаю близьким до істини. Щось таке відбувалося, мабуть, і в мене: коли ти сьогодні думаєш, що писати вже немає сенсу, особливо на фоні того, що відбувається, але потім приходиш до думки, яка перекриває попередню. Це щось таке як заперечення заперечення у філософії Гегеля. 

У мене проявилося в чомусь такому, як щоденникові записи. Це не була поезія чи проза — якийсь невизначений жанр. Це просто записи своїх думок, переживань, які можуть бути колись використані або ж ні.

Є люди, які знають, що ти можеш сказати про їхній досвід, і вони не проти цього, і до такого писання, може, колись дійде.

Цей процес відшуковування нової мови ще не завершений для мене, і я не можу сказати, коли він завершиться.

— Цей рух до нової мови — він відбувається десь у напрямку вироблення точнішої, більш фактологічної мови фіксації, чи тут ідеться про нові підходи до роботи з образами й метафорами, якщо ми говоримо про поезію? А чи, може, тут узагалі рано говорити про щось конкретне, і ця кінцева мета все ще не чітка?

— Так, кінцева мета не визначена, але якщо говорити про метафорику, то в поезії, яку пишуть зараз, наприклад, той же Артур Дронь, Дмитро Лазуткін, світлої пам’яті Максим Кривцов — усі помітили, що метафора відступає на другий план. Вона вже не така, як була. Вона потребує нового втілення. Це вже таке письмо, яке не можна назвати документальним, але і якимось іншим словом я його не можу, поки, назвати теж. Я теж маю такі вірші, але ще їх не оприлюднював. Може, мені треба трохи більше часу.

Мої щоденникові записи далекі від поезії, яку писав раніше. Це фіксація внутрішніх станів, фіксація моменту і напруження. Свого стану, станів інших людей, які пропускаєш через себе і які тебе змінюють назавжди. Наприклад, коли з бойових приїжджали наші з серйозними пораненнями. Один із хлопців втратив обидві ноги. Він уже багато років служить у нашому полку. Зараз він продовжує лікування, і це триватиме ще довго. Я часто думаю про те, що буде далі. І я не знаю, чи можу про це щось говорити як письменник.

— Очевидно, що тема реінтеграції військових, які отримали поранення під час бойових дій, та й узагалі тема реінтеграції військових у цивільне життя — з нами надовго. Зараз ми вже звикли говорити про військову літературу, яка осмислює момент, стан війни, але не так часто розмови доходять до того, чим вона буде займатися, коли все закінчиться.

— У нас в Івано-Франківську, до речі, дуже багато робиться для реінтеграції колишній військових у мирне життя після реабілітації, протезування, після пережитих психічних станів, які їм доводилося проходити на війні.

У нас є організація «Полюби долю», яка залучена в організацію спортивних змагань для ветеранів і загалом у безліч процесів, спрямованих на реінтеграцію військових у соціум після бойових дій і тривалої служби. Хлопці беруть участь у славнозвісних «Іграх нескорених». Минулого року в Сполучених Штатах українська команда зайняла призове місце під проводом капітана команди Юрія Гапончука. Це наш ветеран. 

А ще є організація «Ветераницивільні». Вони проводять зустрічі у Франківську на «Промприладі», куди запрошують представників й інших громадських організацій, щоб інтегрувати людей, які були на службі, до мирного життя, залучати до різних ініціатив. Це різні заходи. Не йдеться лише про спортивні ігри. Це також можуть бути представлення ветеранів на різних мистецьких виставках, лекції, зустрічі зі студентами та школярами. Із закладами освіти навіть підписуються меморандуми про співпрацю, які передбачають, що ветерани будуть розповідати учням правдиву історію війни, пояснювати, навіщо люди йдуть воювати. Це робиться для того, щоб діти не просто читали це з підручників, і щоб не склалася така ситуація, що через 5 років вони не зможуть назвати дату початку війни.

Ветерани продовжують виконувати дуже важливу роботу, і це лише на прикладі Франківська —  те, що я спостерігаю на власні очі.

— Може, ти подумаєш, що це питання дещо передчасне чи наївне, та все ж — ким ти себе бачиш, коли це все закінчиться? Ти будеш розвивати військову кар’єру і займатися питаннями армії — які не втратять своєї актуальності і в мирний час, — чи все ж повернешся до активного писання літератури? Чи встигнеш бути і там, і там?

— Я сподіваюсь, що зараз, коли я вже трохи почав писати, я від цього не відійду, бо це вже не перше і не друге моє повернення в літературу. Я декілька разів думав, що не повернуся до писання, але потім все змінювалося. Я заново шукав для себе мову, шукав засоби вираження й будував усе з нуля. Я думаю, що мені не захочеться від цього відходити, і, звісно, коли я зможу приділяти цьому більше часу, я буду це робити, пробувати себе в нових жанрах. Мене цікавить проза, але я завжди думав, що для цього треба мати трохи більше досвіду. Тепер у мене його більше, і мені здається, що я можу говорити за когось іще, окрім себе, що для прозаїка важливо — писати так, щоб за текстом проступало не лише його «я», а щось значно більше. Уміти трансформуватися, перевтілюватись, уміти проживати інше життя. Це річ фундаментальна для автора, який береться за щось більше, ніж етюд або нарис.

Та звісно, я не хочу полишати й поезію. Навіть якби хотів, то вже не полишу. У 2024-му році я написав 2 вірші, і це вже дуже добре.

А в 2023-му, коли укладав майбутню книжку, я написав цикл з 4-х віршів, який усе змінив. Тепер він став частиною книжки, і я радію, що не видав її раніше, бо це було б не те, що треба. Зараз він завершений, тож усе відбувається саме тоді, коли має відбутися.

Читайте також: Павло Матюша: «Я почав писати листи й вже не міг зупинитись

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).