«Я ненавиджу свого персонажа» — Дмитро Олійник про роль у «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»

Художня драма «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» зараз є чи не найобговорюванішим фільмом в Україні. Режисер стрічки та співавтор сценарію — Тарас Томенко, сценаристка — Любов Якимчук. Сюжет про Розстріляне відродження базується на реальних подіях та все ж має авторський задум та вигаданих персонажів. Серед них постать Володимира Акімова — збірний образ радянської репресивної системи в особі молодого антагоніста.

Сьогодні знайомимо вас з актором Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра і театру «Золоті ворота», який і втілив образ Акімова — Дмитром Олійником.

Фото — Катерина Козинська

– Дмитре, в одному з інтерв’ю Тарас Томенко назвав Вас відкриттям і пророкує Вам велике майбутнє. Якщо не помиляюся, то на час зйомок «Будинок слово» у Вас ще не було досвіду роботи у повному метрі. Як наважилися і чи відразу орієнтувалися на роль антагоніста Володимира Акімова?

– Насправді це не перша роль в повнометражному кіно, але перша велика роль. До цього я знявся у фільмах, теж історичної тематики — «Таємний щоденник Симона Петлюри» й «Крути 1918». Але там мої персонажі були другорядні, а тут – одна з головних ролей.

– Ви відразу пробувалися на антагоніста Акімова чи розглядали інші варіанти?

– Спершу мене розглядали на роль Анатолія Петрицького. Це живописець, художник театру і книги, який також жив і творив в цьому будинку. В мене була візуальна схожість з ним і режисер спочатку запросив мене на цю роль. Але в останньому драфті сценарію цей персонаж був вирізаний, у зв’язку з браком часу самого фільму. До речі, ми бачимо, що дуже багато було постатей митців, яким хотілося б більше сценічного часу приділити. На жаль, охопити всіх неможливо, навіть у повному метрі. Власне, після того, як вирішили, що Петрицького у фільмі не буде, мене покликали на роль Акімова, яку я і втілив.

– Чи погодились відразу, коли запропонували такий негативний образ? Чи не вважали, що буде складно?

– Я погодився як тільки прочитав сценарій, а він мені надзвичайно сподобався. Для кожного актора це одна з мрій — зіграти якусь таку значну роль. Це такий матеріал, над яким працювати було варто і цікаво. Це велике кіно, великий виклик — одна з головних ролей і це справді одна з мрій для будь-кого з акторів. Я без роздумів погодився одразу на проби і був дуже щасливий, коли мене затвердили.

– Як готувалися? Знаємо, що Томенко «змушував» акторів вивчати творчість героїв фільму. Хто з них для вас став здивуванням або відкриттям, що найбільше вразило з того періоду? 

– Власне, коли я потрапив на проби, тоді тільки й дізнався про сам Будинок «Слово». Я знав про митців Розстріляного відродження, читав їхні твори, але я не знав про існування самого будинку, де вони всі разом жили. І це мене дуже вразило, тому що як – ну, це не можливо.

Такого в житті не буває. От в той час взяли всіх митців, передові розуми, людей, які генерували геніальні твори, і зібрали під одним дахом. Це для мене був справді вау-ефект.

І дуже прикро, що саме з цього будинку вони, власне, і були репресовані.

– Як Ви входили в образ? У вас такий збірний образ репресивної системи, хоча Акімов і письменник також. 

– Всі актори підходили дуже відповідально до своїх ролей. Особливо, коли в тебе є реальний прототип, то для актора це певний виклик — ти мусиш детально вивчити біографію і поведінку тієї людини. Мені в тому плані трохи більше пощастило, бо я міг певною мірою конструювати персонажа виходячи зі збірного образа, зі своєї природи — як я це відчуваю, як я це бачу. До речі, знаєте чому він Акімов? Бо це той НКВСник, який катував Михайля Семенка. Також я знайомився з біографією Юрія Смолича — це був письменник, журналіст, який жив у той час і співпрацював з НКВС. І ще в цьому персонажі є щось подібне до Путіна. Ні для кого не секрет, що Тарас хотів знайти актора, який віддалено нагадував би Путіна. Я знав, що в мене є якісь певні  схожі візуальні риси, але я не робив на нього пародію.

Фото — Катерина Козинська

Я намагався відштовхуватися від своєї природи, як би я реагував в тих чи інших моментах, зважаючи на обставини та враховуючи образ цього персонажа. Загалом багато працював над образом і над деталями.

Було важливо створити персонажа таким, щоб він розвивався, щоб не був однаковим. Я звертав увагу на те, яким він з’являється на початку і як змінюється: поведінка, вигляд, погляд, манера розмови.

Він має розвиток під впливом певних подій, які з ним відбуваються. І з іншої сторони я розумів, що це має бути жива людина. Щоб не зробити його якимось таким картонним. Кіно — це як збільшуване скло. Якщо занадто вдаєшся в роботу над образом, з деталями, можна просто перегнути цю палку і бути фальшивим. Все-таки кіно залежить від типажу, від твоєї максимальної природності.

Я засуджую і глибоко ненавиджу свого персонажа. В такій роботі ціла палітра емоцій і відчуттів, коли ти працюєш над цим матеріалом, коли тобі треба бути правдоподібним, переконливим, але ти розумієш, що його вчинки — це вчинки не здорової людини. І якщо він під час перегляду викликає у вас почуття огиди, ненависті, бажання вбити декілька разів, то значить — я впорався.

– Кого, якби не Акімова, Ви б хотіли зіграти?

– Мені цікаво було б  в цьому фільмі побачити Валер’яна Підмогильного. Я прочитав його роман «Місто». Мені Тарас Томенко порадив його перед тим, як я почав працювати над роллю Акімова. Він бачив певні схожості. 

– Про атмосферу під час зйомок. Знаємо, що актори не лише на майданчику називали себе іменами персонажів. Як спілкувалися, чи виникали труднощі, якщо так, то які? Що подобалося найбільше?

– По-різному було. Це цікаво було і прикольно. І 12 годин могла зніматися якась одна сцена і щоб не втратити оцю атмосферу, то так, ми називали один одного іменами героїв фільму, жартували. Власне, нас було багато, і ми тільки знайомились. І коли були якісь масові сцени, то коли вперше людину бачиш, ти не завжди можеш запам’ятати, як кого звуть, але +/- розумієш, хто яким персонажем є. Це можливо теж причина, чому ми так зверталися один до одного. Головним завданням було зробити з героїв фільму живих людей, не пам’ятників. Щоб вони були зі своєю любов’ю, зі своїми сварками, вечірками, і т.д. — так можна показати їх натуральними.

Загалом атмосфера була добра, тепла. Більш досвідчені актори допомагали, по-дружньому давали поради, режисер ставив певні задачі. Я довірявся і власній природі та відчуттям. Найважче, звісно, це сцени, де в тебе є партнерка.

У фільмі є сцени зґвалтування — вони технічно важкі. До речі, така була і на пробах. Тоді змінилося декілька акторок, бо це справді складно. Саме ці сцени були найважчими.

Кіно — специфічна штука, і не завжди його лінійно знімають. Інколи заходять зі сцени, яка кульмінаційна, наприклад, і знімають. Ти мусиш в голові це тримати. От в перший знімальний день ми знімали сцену з Хвильовим, яка майже під кінець фільму. І я такий: ага, він вже значить пережив оце, оце і оце і, значить, він тут отакий вже.

– Які особисто у Вас враження після перегляду фільму? До речі, коли Ви побачили його вперше і скільки разів вже переглянули?

– Цього тижня 4-й раз був. Побачив вперше в жовтні 2022 року. Коли перший раз дивився, то дивися на сюжет, як він взагалі рухається. Для мене головне в кіно, тим паче в історичній драмі, це — сюжетна складова. Якщо сюжет є, він рухається, глядачі не втрачають інтерес. Я зрозумів, що сюжет є, я заспокоївся — супер. В мене були питання до моїх сцен. На момент першого перегляду я вже мав трохи інший досвід, ми всі пережили вже інший досвід, і зараз переживаємо колосальний досвід.

Я у 2018-му році був іншим, в мене був інший світогляд. Я не скажу, що був не свідомою людиною, але за ці 6 років я набув більше розуміння. Можливо, якби ми зараз знімали цей фільм, то це було б трохи зіграно інакше мною.

– Ви дещо випередили моє наступне питання. Часто актори чи творці фільмів хочуть щось змінити/доповнити/забрати. То у Вас такі моменти щодо «Будинок слово» таки є?

– Коли ти дивишся фільм, розумієш і що нічого не можеш змінити, то справді задумуєшся, що, можливо, певні сцени якось би інакше зіграв. А, можливо, це вже прискіпування. Бо ж нема нічого ідеального. Може, я зараз помиляюсь і воно так і має бути. Знаєте, оця вічна незадоволеність акторів собою — коли ти дивишся себе на екрані та не можеш себе сприймати, слухати свій голос чи ще щось. Завжди тобі щось не подобається.

– Чия оцінка для вас найвагоміша?

– Якщо дивитися з погляду конкретного проєкту — чи то вистава, чи то фільм — я, як актор, намагаюся зробити все правильно для того, щоб режисер, який працює над цим, адже він є головною складовою, сказав: так, це те, що я від тебе хочу, це те, що мені потрібно. І власне, коли ми знімали, цим маяком для мене був Тарас Томенко. Я довіряв його смаку, тому, що він мені каже. Мені це було важливо.

Нещодавно на одному з показів була моя мама і мені дуже важлива і її думка. Важлива думка дружини, близьких друзів і колег. Навіть якщо їм щось не сподобається — вони це можуть говорити прямо.

– Як реагуєте на критику? Чи читали/чули/бачили відгуки, негативні зокрема ?

– Я насправді абсолютно нормально реагую на критику.

Мені подобається, коли є полярні думки, це — чудово. Тому що нема у світі нічого ідеального. Людям щось подобається, щось не подобається і це — нормально. Круто, коли вони про це говорять.

Бо коли кажуть, що все було красиво, лише хвалять — далі немає розвитку. Саме критика породжує можливість робити ще краще наступного разу. А це художній фільм, заснований на реальних подіях, реальній епосі.

Комусь може подобатись, комусь — ні. Я знаю кількох людей, кому не сподобалось. Але конструктивна критика — лише вітається.

– Повертаючись до фільму, про актуальність. Зараз росія продовжує знищувати та вбивати українців. Зокрема після 24 лютого 2022 року загинули  щонайменше 76 українських діячів культури. Це неофіційний моніторинг ПЕН. Їх вже охрестили новим «розстріляним відродженням». Знаємо, світова прем’єра фільму відбувалася у 2021 році. Чи знаєте Ви, як реагує іноземна публіка?

– На світових прем’єрах я не був. Знаю, що зараз буде прокат в Канаді. Знаю, що в Британії показували цей фільм на фестивалі українського кіно «Птах» і він зібрав ряд нагород. Знаю, що фільм показували в Мюнхені, в мене там є друзі-актори, німці, дехто з них бачив і мені писали. Казали, що це добре розкриває наш контекст, розуміння тієї епохи і те, що пережила наша нація в минулому.

Здебільшого іноземці майже нічого не знали про Розстріляне відродження і це потрібно розповідати. Але і нам українцям також треба працювати. Ми маємо не забувати, що і в них є певні больові точки, в кожної з країн, і нам теж треба цікавитися їхньою історією.

Якщо українця запитаєш – що ви знаєте про історичний контекст Чехії? А Польщі? Чи країн Балтії. Нам потрібно мати солідарність. Розповідаючи їм про те, що ми зараз проживаємо цю війну, подивіться, чому вона в нас триває, в нас були такі події, нас методично знищували. Вони це бачать, розуміють і нас підтримують. Це дуже круто, але і нам про них треба знати.

– Цікаво, що Ви це підкреслили, але тут звертається увага і на те, що навіть частина нашого суспільства про нашу історію не знає.

– Так, це внутрішня робота. Треба над цим працювати ще більше і все одно знайдуться люди, яким це не цікаво чи не потрібно. Я пам’ятаю себе школярем — мені це було зовсім не цікаво. А потім з часом, вже під впливом різних факторів, я зацікавився. З підлітками дуже потрібно на цю тему працювати. Але зараз, наприклад, мені прикро, я намагаюся бути толерантним, але мені прикро, коли я в Києві чую як підлітки спілкуються російською. Я вірю, що для цього потрібен час, але це також і про роботу дорослих з дітьми. До них треба знайти підхід. Треба з ними правильно працювати, щоб вони не пішли в протест. А, можливо, через пару років 90% з них самі це усвідомлять.

– Щодо вашої роботи зараз. Над чим і де працюєте? Знаю, ви грали в театрі і за кордоном. Що саме? Чи бачите зміни в ставленні іноземців до України, українців в розрізі минулих двох років?

– Крайній мій виїзд на проєкт був у жовтні минулого року. Більше як пів року я вже не виїжджав. У 2022-му році це були проєкти, театральні вистави, я виїздив на місяць і повертався назад. Я працював в Німеччині — в Мюнхені та в Берліні. Було дві вистави режисера Стаса Жиркова. Обидва проєкти про українське питання — про нашу війну, про російську агресію. Ми відкрито, зі сцени, говорили, що ми в стані війни, що нас знищують. Про те як багато наших колег змушені були змінити професію і піти у військо. Власне, це рефлексії на цю тему, коли німецький театр висловив нам підтримку, даючи право голосу на провідних театральних майданчиках. Ми граємо українською з німецькими й англійськими субтитрами.

Німецький театр він загалом проєктний — в місяць близько 10 вистав відіграли і поїхали додому. Але в Берліні був виняток — нам запропонували зробити виставу репертуарною на певний час. І от ми вже там другий сезон — на 5 днів виїхали, відіграли і повернулися. На жаль, зараз це відбувається вкрай рідко. Після кожної вистави в нас зазвичай ще є дискусія з німецьким глядачем. Приходять і українці (біженці, діаспора), але німці — це 75%. Отримуємо фідбек і говоримо про війну. І тут важливо, що Німеччина була поділена і певна частина була, і досі є, під пропагандою РФ. І вони кажуть: все, що далі Польщі, ми думали, що це росія.

– Ви вже сказали про те, що хотіли б бачити у фільмі, наприклад, Підмогильного. А про кого ще вам було б цікаво побачити історію в кіно чи в театрі?

– Власне, я працюю в театрі «Золоті ворота» в Києві, і в нас вийшла вистава «Love Revolution», режисерка — Наталка Сиваненко. Вона взяла 5 новел авторів Розстріляного відродження і зараз ми справді бачимо великий інтерес до теми. Вистава йде з аншлагом. Тобто процес популяризації наших митців вже почався. Це вже і в театрі, і в кіно, і в попкультурі. Тож цікавість є. Ще я б хотів, щоб про Курбаса вийшов фільм. Це було б потужно, бо там дуже великий пласт дослідження. Мені це цікаво зокрема як актору театру і сподіваюсь, що глядачів ця постать теж не залишить байдужими.

– З досвідом акторської діяльності вже і в театрі, і в кіно, що Вам більше імпонує?

– Я люблю і театр, і кіно. Це дві таких любові. І в той же момент я не люблю їх одночасно.

Тут, як і в кожній професії, є свої плюси і мінуси. Порівнювати кіно і театр — важко, це різні стихії, різні планети, де є свої позитивні і негативні сторони. Більше зараз працюю в театрі.

– Назвіть три Ваші улюблені книжки. Чому вибір саме такий?

– Важко виділити лише три. Але якщо так, то «Подолати минуле. Глобальна історія України» Ярослава Грицака — я б поставив її на перше місце. Як на мене, це дуже якісна книга про історію України, в доволі стислому викладі і вона мені відкрила очі на підхід до вивчення історії. Мені здається, що це не зовсім стандартний погляд, і набагато цікавіший, ніж в школі. Далі — Ілларіон Павлюк «Я бачу вас цікавить пітьма». Це класна книга, якщо ви хочете зануритися в інший світ. Тим паче, що це — сучасний український письменник, який дуже цікаво пише. Якщо ви хочете розвіятися від якихось буденних щоденних новин і подій, то ця книга може захопити вас повністю, ви перенесетеся в історію головного героя і просто забудете про час, будете читати її дуже з великою цікавістю. І Джек Лондон «Мартін Іден» — невмируща класика. Я його давно прочитав, але досі пам’ятаю всі свої враження.

– Якби Ви мали буквально кілька речень для того, щоб схарактеризувати фільм і запросити глядачів до перегляду. Як би сформулювали?

– По-перше, епоха Розстріляного відродження — це больова точка нашої історії. Це для тих, хто вже в контексті. Для тих, хто не в контексті — це цікаве сюжетне кіно, яке можна подивитися і потім для себе відкрити цю епоху. Прийти додому і почитати про неї. По-друге, підтримка українського кінематографа зараз максимально важлива. Наш кінематограф, як би йому важко не було, він все одно розвивається. І для того, щоб ця війна мала можливість закінчитися нашою перемогою, це теж є однією зі складових. Дуже важливою складовою. Чим швидше ми себе усвідомимо самобутньою нацією, яка має власну історію, власних митців, живих і тих, які були знищені, що ми маємо власну унікальну культуру. Це наш етап усвідомлення і прийняття себе, нації. Тому варто дивитися цей фільм.

Фото надані Дмитром Олійником