Як народне мистецтво формувало світогляд Олександри Екстер

Олександра Екстер. Георгій Коваленко / переклад: Марія Панченко – Київ: Родовід, 2021.

Олександра Екстер – визначна авангардна мисткиня світу, яка прожила в Києві більше 35 років свого життя. Тут Олександра закінчила гімназію св. Ольги, вчилася в Київському художньому училищі, одружилася з Миколою Екстером і жила з чоловіком та його батьками на вулиці Гімназійна, 1 (тепер Леонтовича), відкривши Майстерню живопису, в якій навчалися й спілкувалися між собою Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, Олександр Тишлер, Олександр Хвостенко-Хвостов, Ісаак Рабинович, Климент Редько та інші. Олександра Екстер та її Студія мали потужний вплив на творче життя міста. Разом із Олександром Богомазовим вона організувала у Києві виставки нового мистецтва – знамениті «Кільце» і «Ланка», що були одними з перших в тодішній імперії.  Анна Ахматова писала, що з її студії вийшли всі ліві художники Києва, а дослідники стверджують що авангардна лінія української сценографії бере початок у театрі Олександри Екстер.

Ми читаємо уривок з монографії Георгія Коваленко, з якого дізнаємось, як українське народне мистецтво вплинуло на художній світогляд Олександри Екстер.

Якби Екстер написала мемуари, Вербівці в них було б відведено особливе місце. І ще в них було б сказано, що саме у Вербівці їй відкрився величезний світ українського народного мистецтва. Світ, який владно визначив у живописі Екстер, можливо, найголовніше — його колористичну стихію. Світ, який став для неї невичерпним джерелом образності, пластичних ідей і навіть суто формальних пошукі Наталія Давидова належала до тієї української аристократії, яка вважала своїм святим обов’язком і повинністю всіляко охороняти, підтримувати і розвивати народне мистецтво. Досить назвати лише кілька імен: Олена Пчілка — відома письменниця, мати Лесі Українки, княгиня Наталія Яшвіль, Варвара Ханенко, Наталія Шабельська, Катерина Скаржинська…

У їхніх домах і маєтках були величезні збірки предметів народного мистецтва, всі вони керували створеними ними артілями, субсидували археологічні розкопки, влаштовували виставки, організовували музеї… Закоханість у народне мистецтво передалася Наталії Михайлівні, можна сказати, у спадок від матері — Юлії Миколаївни Гудим-Левкович, яка зібрала величезну колекцію українських вишивок і килимів, замалювала цілі томи орнаментів і організувала у своєму маєтку Зозів вишивальну майстерню. Свою майстерню організувала 1900 року у Вербівці і Давидова, ця майстерня мала на меті відродити багато вже майже втрачених вишивальних принципів. Давидова спершу сама, а потім разом з Екстер здійснювала справжні наукові експедиції в пошуках старовинних селянських вишивок, літургійного шиття, предметів ткацтва.

Знайдене ретельно вивчали, класифікували, і воно правило селянкам Вербівки за зразки. Однак ті мали не просто це копіювати, а ще й варіювати канонічні мотиви, розвивати їх, поєднувати із сучасними формами в різних подушках, сумках, поясах. Усе це відбувалося під керівництвом Давидової й Екстер, які часом проводили у Вербівці ціле літо. Особливість вербівської артілі полягала в тому, що нею керували професійні художники, а тому все створене селянками аж ніяк не нагадувало потокову продукцію. Вироби Вербівки одразу привернули увагу своєю вишуканістю, високим артистизмом. Їх одразу оцінили особливо художники. Михайло Нестеров навіть узяв низку вишивок із Вербівки на виставки свого живопису в Петербурзі й Москві. Оцінили їх і дослідники-етнографи, адже і Давидова, і Екстер завжди проявляли рідкісну делікатність щодо традицій.

Їх у Вербівці в жодному разі не деформували і не спотворювали, тільки розкривали в них нові й нові можливості та перспективи. Коли наприкінці 1904 року в Києві відкрився Художньо-промисловий і науковий музей імені імператора Ніколая ІІ з великим етнографічним відділом (його створили, треба зазначити, на основі колекцій тих-таки Ольги Драгоманової-Косач, Варвари Ханенко, Наталії Яшвіль, Миколи Терещенка та ін.), артіль у Вербівці почала безпосередньо співпрацювати з ним. Директор музею, відомий історик мис тецтва Микола Біляшівський, часто бував у Вербівці, посилав Давидовій зразки зі збірки музею, давав різні історичні консультації. Першим науковим проєктом нового музею стала підготовка виставки, завдання якої визначили так: «З метою прийти на допомогу справі розвитку на півдні Росії кустарних промислів у Київському музеї імператора Ніколая ІІ задумано влаштувати в січні 1906 року “Виставку прикладного мистецтва і кустарних виробів”. Виставка міститиме лише ті предмети, у яких проявилася народна художня творчість. Сприяння реалізації виставки може виражатися в повідомленнях про різні виробництва та в надсиланні на виставку предметів народної творчості і предметів прикладного мистецтва, виконаних на основі народного орнаменту».

Головою комісії призначили княгиню Наталію Яшвіль, секретарем — Миколу Біляшівського. Ясна річ, увесь науковий бік проєкту розробив Біляшівський. Він же запропонував і склад комісії. До неї ввійшло багато тих, кого тут уже не раз згадано, серед них Олександра Григорович і Наталія Давидова. Заступником скарбника призначили Дмитра Львовича Давидова. «Завдання перед комісією стояло непросте. Важко було розраховувати, що селяни самі присилатимуть предмети на виставку — для населення нашого краю це було щось нове. Треба було залучити його інтелігентні верстви. З цією метою секретар комісії М. Біляшівський склав програму виставки з указівками для збирання предметів із тих видів виробництва, на які мала поділятися виставка. Програму в кілька тисяч екземплярів розіслали по різних закладах і приватних особах; потім зі згоди пана попечителя Київського навчального округу її розмістили в спеціальному органі округу, який розсилається в усі школи Південно-Західного краю і губерній Чернігівської та Полтавської».

Унікальність проєкту полягала в тому, що вперше з такою широтою і повнотою передбачалося представити картину народного мистецтва.

Враховано було всі його різновиди: гончарство, плетіння, ткацтво, вишивка, вибійка, вироби зі шкіри, малювання, різьба по дереву, вироби з рогу й кості, вироби з металів, а також малюнки й фотографії «в тих випадках, коли неможливо або складно доправити самі предмети на виставку». Про те, якою задумувалася експозиція, промовисто свідчать «вказівки до збирання», якими комісія супроводила проєкт кожного розділу. Ось для прикладу «вказівки» лише до одного розділу — «Вишивка»: «Вишивка дуже поширена на півдні Росії: нею прикрашають сорочки, рушники, хустки тощо. На жаль, останнім часом місцеві візерунки витісняються і в багатьох місцях їх уже зовсім витіснили візерунки, запозичені з різних друкованих альбомів, додатків до дешевих журналів, премій до мила і т. д. Нас цікавлять лише старі, самобутні вишивки на старих сорочках (переважно жіночих), рушниках, хустках — їх ще можна знайти в скринях у старих людей. Вишивки надзвичайно розмаїті, тому поряд із цілими предметами, прикрашеними вишивкою, бажано зібрати якомога більше зразків на шматках полотна.

Збирати такі зразки не важко: тут годиться кожна шматина із вишивкою, і за невелику поштучну плату або в обмін на цукерки, пряники тощо селянські діти, а то й дорослі, зберуть їх скільки завгодно. Великий матеріал можна зібрати також у ганчірників, хоча тут здебільшого не буде точної вказівки на місце походження вишивок — у таких випадках можна обмежитися зазначенням ширшого району (напр., околиці такого-то містечка, села, що лежать між такими-то пунктами, і т. д.). Крім згаданих предметів, є ще й інші, теж прикрашені вишивками, але переважно вовною, — очіпки, в окремих місцевостях свити й інше, — ці предмети становлять інтерес для виставки». Саме в організації розділу «Вишивка» брали участь Екстер і Давидова. Екстер ще брала участь у розділі «Гончарство» — їй доручили Київський повіт Київської губернії. Майже рік тривала підготовка: експедиції, пошуки, реставрація старих предметів, систематизація матеріалів. Для Екстер цей рік виявився надзвичайно важливим. Враження від нього вона пронесла крізь усе життя.

Вони раз у раз нагадували про себе у її живописі, до того ж у дуже різному, особливо в паризькому. Наприклад, у багатьох її «морських» натюрмортах 1930-х років зображення риб — це майже дослівні цитати ана логічних зображень на мисках гончарів села Дибинці (нині в Богуславському районі Київської області). У її ще київському «Натюрморті з українською мискою» (1908. Полотно, олія. 82 × 54. Німеччина, приватна збірка) просто відтворено білі дибинецькі керамічні вироби.

У мотиві винограду, який часто зринає в живописі Екстер 1930-х років, теж неважко побачити його пластичне походження: такий мотив був дуже поширений у кераміці майстрів із Дибинців. А улюблені в Екстер поєднання червоного й коричневого, болотний зелений — цілком можна припустити, що їхню красу вона відчула саме в Дибинцях, коли збирала експонати для виставки. Екстер так захопилася дибинецькою керамікою, що умовила Біляшівського запросити до участі у виставці Каленика Масюка, гончаря з Дибинців. І не тільки його виробами, а і його самого: у музей привезли гончарний круг і Масюк на очах у відвідувачів робив миски, горщики, баклаги. Колекцію дибинецької кераміки Екстер привезла із собою у Францію. У її будинку у Фонтене-о-Роз вона була скрізь — її можна розгледіти на фотографіях. Саме про неї згадувала у своїй книжці Аліса Коонен, запам’ятала її і паризька учениця Екстер Естер М.-Шимерова.

Микола Біляшівський дуже цінував смак, інтуїцію і знання Екстер. Не випадково їй доручили побудувати в одному із залів виставки інтер’єр «кімнати малоросійського багатого будинку XVIII ст.». На цей факт варто звернути увагу. У Києві в той час було достатньо відомих і досвідчених художників, які, якщо можна так сказати, спеціалізувалися на етнографічних сюжетах, прекрасних знавців українського побуту. Однак Біляшівський зупинив свій вибір на Екстер: напевно, в її ескізах цього інтер’єру він проникливо відчув, крім усього іншого, ще й талант театрального декоратора, вельми потрібний, щоб створити такий виставковий об’єкт.

Усі рецензенти й мемуаристи одностайні: інтер’єр Екстер був «одним із найпривабливіших; зроблений неначе куток хати зі старими мисниками, з мисками на них, і тут-таки козацька зброя, і в цьому кутку кобзар Михайло Кравченко з Миргорода співав свої думи, граючи на кобзі…».

Експонат, як називали його рецензенти, викликав захоплення своєю продуманістю й достеменністю, тим, що в цьому фрагменті інтер’єру не було нічого випущено, «аж до традиційного “шкалика” на столі поруч із хлібом і сіллю». Однак цим участь Екстер у розбудові експозиції виставки не обмежилася. Вона придумала ще й принцип експонування килимів та вишивок. На стінах під самісінькою стелею впритул один до одного розвішувалися килими. Усі вони були різної довжини, і їхні нижні краї утворювали прямокутну ступінчасту лінію. Уздовж неї своєрідним фризом ішли ряди писанок. Під фризом експонувалися вишивки. Переважно це були вишивки на сорочках, до того ж сорочка демонструвалася не повністю — її складали так, щоб залишалися тільки вишиті зони. Ці зони поєднувалися одна з одною. Характер поєднань був різний: з’являлися то зигзагоподібні смуги, то стрімкі похилі ряди вишитих прямокутників, то різні геометричні фігури… Екстер розігрувала багато кольорових композицій, завжди дуже енергійних, дуже розрахованих колористично. Якщо вдуматися, то це були, по суті, перші її експерименти в побудові абстрактних композицій.

У кожному разі в серії «Кольорових динамік» Екстер кінця 1910-х років не важко побачити багато пластичних ходів, які вона вперше інтуїтивно випробувала в експозиції Виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів. Виставка відкрилася 19 лютого 1906 року і працювала до 1 травня. Успіх її перевершив усі сподівання: більшість експонатів увійшли до колекції київського Музею імператора Миколи ІІ, а згодом лягли в основу збірок низки інших київських музеїв. Багатьма медалями і похвальними листами було відзначено твори селянок Вербівки. Та, мабуть, головним результатом виставки стало створення Київського кустарного товариства. Діяльність його досі мало досліджено, хоча навіть з одних тільки щорічних звітів постає картина надзвичайно широкого фронту вивчення і всебічного сприяння розвиткові народного мистецтва. За словами критика Євгенія Кузьміна, завдяки Київському кустарному товариству «зародилося багато центрів художньо-народного кустарного виробництва, яке мало збут не лише на місцевому ринку, а й у Москві, Петербурзі, Парижі, Лондоні і навіть у далекому Чикаго. Скажімо, килимово-ткацькі майстерні організували В. Н. Ханенко, княгиня Н. Г. Яшвіль, А. В. Семиградова. У двох останніх та ще в маєтку пані Давидової дуже поширилося виробництво вишивок за старовинними й новими (але в тому самому старовинному стилі) зразками.

Вельми розвинулися гончарні опішнянські вироби і знову ж таки, головно тому що всю увагу було звернено на розробку суто місцевого орнаменту. Я ще не згадав про низку робіт, як-от дамські костюми, пошиті з місцевого полотна з характерним місцевим шиттям “вирізування”, спроби працювати по дереву, шиття бісером та інші такі експерименти, які, розвиваючи смак, зберігаючи любов до своїх народних цінностей, пробуджуючи повагу і духовний зв’язок із минулим, без сумніву, зміцнюють і розвивають народну самосвідомість не в бік ненависті й ворожнечі, а в бік шляхетного й безкорисливого виявлення свого “обличчя”. Своїх особливостей…». Унікальним був і склад товариства. До нього ввійшли найбільші меценати: княгиня Наталія Яшвіль, Варвара і Богдан Ханенки, майже всі члени родини Терещенків, граф Алєксєй Бобрінскій, барон Володимир Ікскуль фон Гільдебрандт, граф і графиня Іґнатьєви, барон Федір Штейнгель, Михайло Суковкін та ін.; історики мистецтва Микола Біляшівський, Григорій Павлуцький, брати Вадим і Данило Щербаківські, багато художників, серед них Міхаіл Нєстєров. Звичайно, до товариства ввійшли всі члени родини Давидових і Гудим-Левковичів. Наталію Михайлівну обрали його головою.

Членкинею товариства стала і Олександра Екстер. До речі, в опублікованому списку членів товариства вона вже офіційно виступає під прізвищем Екстер. Доти скрізь, наприклад у протоколах засідань із підготовки Виставки прикладного мистецтва й кустарних виробів за 1905 рік, писалося «Олександра Григорович»; у протоколі ж за 13 січня 1906 року написано «Олександра Екстер». Наприкінці 1905 року вона вийшла заміж за Миколу Євгеновича Екстера. З Київським кустарним товариством Екстер не поривала ніколи, аж до його закриття 1914 року, коли почалася війна. І не просто не поривала, а дедалі більше захоплювалася роботою в ньому. До того ж із часом сфера її діяльності розширилася. Крім Вербівки, вона працює в Скопцях, де майстернею керує Євгенія Прибильська, її подруга і товаришка по навчанню в Київському художньому училищі. Там за ескізами Екстер, які своєрідно трактували традиційні українські мотиви, витчуть кілька гобеленів. Там вона познайомиться із селянською художницею Ганною Собачко, чиє мистецтво потужно вплине на її живописні пошуки.

Купити книжку.