Як смілива Синьокрилка приборкала акулу, а потім врятувала її від смерті

Закликачка акул / Бетел Зілла; пер. з англ. Я. С. Сиса. — Харків: Вид-во «Ранок», 2020. — 352 с.

Коли тобі дванадцять, ти чуєш поклик пригод, хоч де живеш і хоч хто твої близькі. А коли ти помічаєш, що дорослі приховують якісь секрети, хіба ж можна втриматись і не влізти в небезпечну авантюру? І тоді ти раптом помічаєш, що дратівливе дівчисько, пихата американка, яку ти змушена розважати на прохання дорослих, — не сильно і дратує, і от ви вже разом ховаєтесь у кузові авто, разом деретесь джунглями до печери знахарки, разом застрибуєте в каное, яке самі ж і поцупили. Та чим закінчаться ваші пригоди?

Ми читаємо уривок з книжки Белет Зілли «Заклиначка акул», в якому ми дізнаємося про те, як приборкати справжню акулу і зберегти її життя.

Я стою над квітками на рифі й пірнаю у глибоку блакить — вуха повні води, з носа бульбашки повітря, печуть очі, але я тру, дійсно, бачу усе підводне царство й можу надовго затримати дихання. 

Наввиперед пропливаю над рибою-янголом, бовчуся собі у воді — туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди, мов водорості. Скільки ж таємниць там, у водних нетрях? Скільки наглухо закритих молюсків? Навряд хто знає, навіть я. 

Я знову видираюсь на риф, намагаючись не поранитися об корали, що на вигляд ну як справжнісінька жуйка. Сонце тим часом відважує ляпаса у саме обличчя. Хто сьогодні сваркуватий, то це сонце. 

Уже скоро прибуде катер з туристами. 

— Синьокрилко! — зблизька озветься до мене Сірінґен. Якщо ж буду далеко, він подмухає у мушлю, сповіщаючи, що мені вже час відплисти від рифу й дістатися до каное.

Очима пробігаюсь вздовж бікпела, безкрайньої синяви води, аж туди, де пірнатиму, до акулячих стежок. Ліклік, ледь помітна, цятка більшає й більшає, стає помітною, як зіниці у темряві. «Морська балерина» наближається! Веселить мене та назва, бо ж човен не танцює на хвилях.

Я знов озираюся до берега, там уже чекає, махаючи мені руками, Сірінґен. Я машу у відповідь. Тут, на краєчку рифу із сонячними коралами, я пірнаю у море і хутко пливу.

Час закликати акул.

Окрім нас із Сірінґеном, у каное Англієць. Іноді він усміхається, деколи зіщурюється, прикриваючи долонею очі, коли вдивляється у блискучу морську воду. 

Сірінґен, навпаки, не всміхається. Він часто поглядає спохмура, та сьогодні не усміхається взагалі. Йому не до вподоби Англієць. Гадаю, Сірінґен переймається, що чинить неправильно: в Англійця надто доглянуте обличчя, гладенькі руки, він має більше грошей, аніж будь-хто в селищі може уявити. Стільки грошей навіть богу Мороа не снилося. І доки Англієць платить, йому кортить робити усе, чого лишень бажає. Так каже старійшина, і саме тому Сірінґен взяв Англійця до акулячих стежок. Англієць хоче вбити акулу. 

Англієць спітнів. Попри вишуканий одяг, який мав би захищати від спеки, він усе одно спітнів, краплини поту проступили на його чолі, змокріла сорочка. Раз у раз Англієць відтягує комір від тіла, та це не допомагає. І він гамбак, гучно дмухає, певно так сподівається трохи охолонути.

— Завжди тут так спекотно? — звертається він до Сірінґена.

— Гат, гаряче, — киває той. — Гат олтайм, гаряче завжди.

Сірінґен веслує, човен повертає, перед нами острів. В очах Англійця проблискує посмішка, він намагається ніяк її не виказати, але ця посмішка ніби хмарою оповила його. Сірінґен здається йому смішним, тому він тихцем з нього сміється.

Ураз я зненавиділа Англійця, що звалився на нас, немов орел на бідолаху торбаня посеред лісових хащ. Він мусить отримати те, чого йому кортить, перш ніж полишити те, що йому не до вподоби. Я так злюся, аж пальці впиваються у долоні.

Сірінґен припиняє веслувати.

— Що це таке? — питає Англієць, коли Сірінґен бере до рук брязкало з кокосового горіха.

— Ларунг. Щоб закликати акул.

Занурює брязкало під воду й щосили трясе ним, від цих рухів булькає та піниться вода, стукотять шматочки кокосової шкаралупи. Потім якийсь тайм, час, не рухає руками, потім знову бовтає у воді, потім знову, і так кілька разів.

— Це допомагає закликати акул, — пояснює Сірінґен. — Вони думають, що щось загрожує рибі, і підпливають.

— Круто! — Англієць саме допив залишки своєї кока-коли й жбурнув баночку в море. Сірінґен несхвально покрутив головою, але той не помітив. Або ж вдав, що не помітив. — Хоч би велика акула трапилася.

Сірінґен знову бовтає брязкалом у воді, перш ніж замовляти — закликати акул. Цьому магічному замовлянню його колись давно — коли Сірінґен достатньо подорослішав — навчив дядько. Сірінґен напівзаплющив очі, слова промовляє, ніби співаючи під звуки таура, мушлі.

Ураз Англієць зареготав, навіть не намагається приховати сміх. Його насмішило мугикання, яке видає Сірінґен. Але той не відволікається, так само з майже заплющеними очима промовляє магічні слова у глиб моря. Він робить це вже з хандет тайм, із сотню разів. І щоразу на це замовляння акули з’являються.

Уже за хвильку Англієць не регоче, і чутно лише тихі Сірінґенові примовляння та плюскіт хвиль об каное. Я тим часом забилася углиб каное, склала руки і схилилася на коліна.

Я намагаюся сидіти тихо.

Штиль. Десь удалечині, щоразу коли замовляють акул, вітер куди й щезає, аби акули почули чарівні слова. Ніби сам Мороа усе розуміє та домовляється із природою, як тоді, коли річка обтікає скелю.

— Отакої! — здивовано свиснувши, проказує Англієць. — Он там!

Далеку морську гладінь пронизав плавець.

— Уже майже тут! — каже Англієць. Він тягнеться рукою на дно каное, щоб дістати списа.

Сірінґен помалу розплющує очі й жестом просить покласти спис назад, що чоловік і робить — без зайвих питань.

Акула повільно наближається. Вона не настільки бікпела, велика, як гадав Англієць, і на його обличчі — розчарування. Акула тим часом пірнає під каное й з’являється з іншого його боку — а потім, на Сірінґенові замовляння, блискавкою повертається назад. Сірінґен повільно підтягує списа й настромлює на нього свіжу наживу.

— Що ти зараз робиш? — питає Англієць. — Ти вб’єш її цим списом? Чи краще мені забити її до смерті? — Він хапає дерев’яний ціпок і вертить ним, ніби паперовим вітряком.

Мені враз стає дуже шкода знайомців цього чоловіка.

— Припини! — випалює Сірінґен. — Ми маємо зазвати акулу в касаман, сильце.

Як же сильно Сірінґену це все не до вподоби.

— Касаман?.. Що то таке?

— Ось, дивись! — Сірінґен підносить і показує петлю із тростинної мотузки, що більше нагадує дерев’яний гвинт літака.

Я думаю про пропелер літака, на якому прилетів на острови наш гість, і дуже сподіваюся, що невдовзі він на ньому ж звідси й зникне.

— Навіщо це? — зацікавлено стукає по деревині Англієць.

— Зараз побачиш! — запевняє Сірінґен.

Він занурює петлю у воду й за нею спускає спис із наживкою. Акула кружляє навколо петлі, жадаючи зжерти наживу!

Гість ані слова не промовляє, він закляк на місці, не відриває очей від акули, що плаває біля каное, ближче і ближче до наживи — вичікуючи, коли зможе її схопити.

Аж раптом акула сахається. Проте Сірінґен спритніший. Упродовж усіх років, що закликає акул у відкритому морі, він мав бути спритним, навіть коли вже був у літах і виглядав свою смерть. Щойно акула хапає наживу, Сірінґен закидає петлю, різко затягує навколо туші. Акула потрапляє у тісну пастку дерев’яного пропелера. Вона панікує, намагається відплисти геть, виборсуючись, б’ючись об морську поверхню, здіймаючи вихор піни.

— Що далі? — кричить Англієць. — Тепер ми можемо її прикінчити? Чому ти даєш їй вислизнути?

Сірінґен поволі прикладає палець до вуст, стиха сідає на місце й споглядає боротьбу акули з пасткою.

— Хіба зараз ми не можемо її вбити? — насупившись, перепитує Англієць.

— Акула — сильне створіння, — заперечно хитає головою Сірінґен. — Набагато сильніше за людину. Якщо хочеш убити акулу, маєш її собі підкорити, зробити її слабкою. Ти маєш перемогти у двобої… Але двобій має бути чесним!

Сірінґен, здіймаючи погляд догори, ніби питає правильних слів у неба.

Англієць безпорадно поглядає на те, як намагається акула побороти мотузку, з якої зроблено пастку-сильце.

— Хіба це не жорстоко? — питає він. — Хіба не простіше одразу вбити й не мордувати тварину?

Сірінґен мовчки посміхається, і я розумію чому. Вбивство людині здається легким. Але звідки знати, наскільки складно дійсно вбити? Вийти з честю з безчесного дійства, бути воїном, не знаючи, чого це вартує, позбавити життя, не закривавивши рук. 

Ніби не насправді усе це. Відпустивши списа, Сірінґен каже:

— Акули не їдять людей, їм це не притаманно. Вони харчуються рибою, та… — кладе спис і бере весло: — …та якщо людина нападає, акула захищається. Чимало людей та дітей, яких я знав, акула покусала або вбила, бо відчула… — він дивиться на мене: — відчула ризик.

— Загрозу! — виправляє Англієць. — Ти маєш на увазі загрозу.

Сірінґен мовчки киває.

— Касаман не дає акулі втекти, вона скоро втомлюється. У нього втрапляє лише дуже голодна акула… Існує повага між акулою й тим, хто її кличе: вони знають одне одного. Така повага.

Ми принишкли, доки не стихло плюскотіння. Акула втомлюється, їй ледь вистачає сил.

Сірінґен знов підводить на мене погляд і звертається до мене, не мовивши ані слова. Я знаю, що треба робити.

Я обережно перехиляюся через борт каное й тягнуся до води. Англієць і не помічає, куди я поділася. Я пірнаю у воду. Тиха синя морська глибочінь — ніби ще одна моя домівка. Я пірнаю якомога глибше, намагаючись бути якнайдалі від човна. Уже за мить опиняюся поруч із акулою. Життя полишає її. Світло падає так, що здається: вона ніби пташка високо в небі, яка потрапила в тенета, а поруч — каное, схоже на гвинтокрил.

Я підпливаю до акули, коли вона вже не бореться за своє життя. Вона скорилася долі і готова зустріти смерть того-таки дня.

Але я не дозволю цьому трапитися. У цьому й полягає моє завдання: не дати їй померти. Що ближче я підпливаю, то більше сіпає хвостом акула. Ій аж ніяк не вибратися із касамана, страшного капкана, вона відчуває це. Блищать її очі, я бачу вискалені гострі криві зуби, якими вона безсило намагається мене залякати.

Вона молода. Ніхто не знає точно, скільки живуть акули, але я відчуваю, що ця ще молода. Її розміри, форма, прудкість рухів — точно молода.

Наблизившись іще трохи, я намагаюся її розрадити. Не ладна більше боротися, вона підпускає мене до себе. Її шкіра груба, як у всіх акул. Мені кортить поговорити з нею, втішити і сказати, що скоро все буде добре. Але тут — місце тиші, і тут зайві будь-які слова. Я ще трохи пробую заспокоїти акулу, але вже час виконувати завдання.

Потягнувшись до щиколотки, я дістаю прив’язаний ніж, вільною рукою тримаючись за касаман. Мотузка дуже міцна, та я ж знаю: якщо постійно різати по ній ножем, вона таки розлізеться. Готова зустріти свою смерть, акула подається вперед, та одразу зупиняється і дає мені змогу продовжити розпочате. Я сапаю ножем угору-вниз по мотузці, через те каное постійно притягується ближче.

Я маю різати швидше.

Вгору-вниз. Вгору-вниз.

Аж раптом… Мотузка розпадається. Частина мотузки, яка тримала каное, вислизає з моїх рук, я просуваю інший обрізок крізь отвір касамана, який тримав акулу ніби капкан, і визволяю її. Відчувши, як петля послабилася, акула опритомнює, оживає, випростується, перш ніж нажаханою щезнути у темній морській далечині. Я машу їй услід та ховаю ножа.

Як сильно хочеться мені озватися до неї, крикнути, щоб піклувалася про себе й не поверталася, доки не поїде геть наш супутник. Але я не можу, бо навкруги — місце тиші і тут зайві будь-які слова.

Я знову пірнаю, підпливаю до Сірінґенового човна. Сонце грайливо мерехтить, коли я випливаю на поверхню води позаду каное, обличчя заливає тепле світло.

— Таке іноді буває, — чую я голос Сірінґена. — Якщо трапляється сильна міцна акула, таке іноді буває. 

Нечутно я забираюся в човен і знову сідаю в куточок. Англієць не помітив, як я зникла, тож він не помітив і мого повернення.

Сірінґен підтягує до себе розламаний касаман, обдивляється мотузку, ніби дуже здивовано, хоча насправді ані на секунду не здивувався.

— То спробуй іще одну? — наполягає Англієць. — Потряси своїм брязкальцем і спробуй впіймати ще одну акулу. Ще більшу.

— Уже запізно. — Сірінґен затягує сильце до човна. — Чар більше не буде.

Купити книжку.