Як «вбили» премію імені Максима Рильського

Літературну премію імені Максима Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу заснували в далекому 1972 році постановою Ради Міністрів УРСР. Слід визнати: навіть за «глухих» радянських часів, коли премію імені Шевченка здебільшого присуджували за нікому тепер не цікаві «шедеври соцреалізму», лауреатами перекладацької премії ставали переважно люди, які справді зробили значний внесок у скарбницю української літератури, що ще й досі не застарів. Серед них були Микола Терещенко (перший лавреат  за двохтомну антологію французької поезії), Дмитро Білоус, Василь Мисик, Євген Дроб’язко, Борис Тен, Дмитро Павличко, Андрій Содомора, Рауль Чілачава та інші. А на хвилі «перебудови» присудження цієї премії знаменувало тріумфальне повернення в літературу «проскрибованих» у 1970-ті трагічних геніїв нашого перекладу Миколи Лукаша і Григорія Кочура.

За доби незалежності цією премією вшанували багатьох гідних людей, чиї твори справді творять основу україномовного корпусу світової класики та актуальної зарубіжної літератури. У 2019 році додалася ще одна номінація премії: за переклади української класики та сучасних авторів іноземними мовами.

Щоправда, в останнє десятиліття почала виявлятися й помітна негативна тенденція: ті, хто справді сьогодні складають нову «еліту» нашого перекладацького цеху за кількістю помітних перекладів, виданих провідними видавництвами, цікавитися премією майже перестали. А на другу її номінацію висувалися переважно українські перекладачі (часто — з текстами, виданими теж в Україні), які за визначенням не могли мати широкого резонансу у світі.

Але премія, однак, існувала і користувалася повагою. Аж поки 24 січня цього року сталася подія, яка, схоже, все це докорінно змінить.

Цього дня Комітет з присудження премії в складі онука Максима Рильського, двох перекладачів (один з них – автор цієї статті), одного літературознавця, одного письменника і 7 чиновників від різних відомств майже одноголосно рекомендував присудити премію у номінації перекладів творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу Дмитрові Дроздовському та Ендрю Шеппарду за переклад англійською збірки текстів ірпінських дітей «Ірпінь – мій дім» (вид-во «Саміт-Книга», 2023).

Спробую пояснити, чому це рішення реально означатиме «вбивство» колись поважної премії.

На жаль, Положення про премію, затверджене КМ України, не містить чітких критеріїв її присудження. Особисто я як член Комітету з присудження цієї премії керувався при розгляді творів за номінацією перекладів з української іноземною мовою такими простими пунктами:

1. Художня (чи суспільна) значущість твору, який перекладено.
2. Професійна якість перекладу.
3. Значення перекладу для того, щоб Україна стала ближчою і зрозумілішою для носіїв мови, на яку цей переклад здійснено.

Погляньмо, як відповідає премійована робота цим критеріям.

По-перше, сама перекладена книжечка є прикладом потрібної документалістики. Це – збірка оповідань та есеїв ірпінських дітей, що пережили жах війни, ілюстрована їхніми таки малюнками. Про цю книжку можна отримати адекватне уявлення з офіційного сайту проєкту. Вважаю, що юні автори книжки гідні суспільного відзначення.

Але за другим пунктом – усе виглядає значно гірше. Про професійну якість перекладу нічого взагалі сказати не можна – з огляду на невеличкий обсяг і простоту текстів. Їх, як легко побачити з уривку, вміщеного на сайті, перекладено змістовно адекватно, але не більше. Наголошу: матеріал тут «технічно» настільки простий, що його приблизно на такому ж рівні переклав би за кілька днів кожний сумлінний випускник будь-якої університетської перекладацької спеціалізації.

Свого часу я сам отримав у 2015 р. премію імені Максима Рильського за переклад «Пекла» Данте, який хронологічно забрав у мене майже два десятиліття (торік цю працю також вшановано орденом «За заслуги перед Італійською Республікою»). Не стану стверджувати, що на премію імені Максима Рильського мають претендувати роботи виключно такої складності. Але точно — й не настільки примітивно прості.

За третім пунктом усе так само виглядає невтішно. Книжку надруковано в Україні й українським видавництвом, отже, вона апріорно не могла розраховувати на те, щоб вийти на західні книжкові ринки й справити там якийсь вплив. На цей час я знайшов в інтернеті лише інформацію про її презентацію в Києві та в самому Ірпені.

Мені й раніше доводилося обстоювати на засіданнях Комітету очевидну річ: серйозно говорити про популяризацію української культури, літератури, історії у світі можна, лише співпрацюючи з авторитетними західними видавництвами. Удавати, начебто проблему вирішать тут українські видавці – очевидний самообман. Але, на жаль, людей, готових займатися таким самообманом, у нас ще досить.

Прикметно, що цього року вперше в історії (!) на премію висунули книжку, яка ідеально відповідає цій вимозі: антологію української поезії від Шевченка й до наших днів «Сонячні кларнети» італійською мовою, перекладену двома італійками, Лаурою Гаравалья та Аннарітою Тавані, та видану поважним італійським видавництвом «І квадерні дель барді». Однак на засіданні Комітету цю безумовно проривну для Італії роботу ніхто, окрім мене, при голосуванні не підтримав.

Не можу обійти ще однієї прикрої обставини. Дмитро Дроздовський, який невдовзі має стати лавреатом премії, на жаль, неодноразово зазнавав звинувачень в академічному плагіаті (див. «вікіпедійну» статтю про нього). Тінь цих звинувачень неминуче лягатиме відтепер і на премію імені Максима Рильського.

І ще однієї обставини – не менш прикрої. Сайт видавництва «Саміт-Книга» містить інформацію про чимало російськомовної його продукції. Наприклад, про таку ось книжку Наталі Семенченко «Революция. Охота на правду» на тему «двох Майданів» з анотацією (мовою оригіналу): «Что такое революция? Чем она отличается от государственного переворота? И как долго будет длиться конфликт на востоке? Обо всем этом и многом другом. Книга предназначена для широкого круга читателей, неравнодушных и сопереживающих судьбе своего государства». Без коментарів…

Наостанок, можливо, найпікантніше. Другий лавреат премії, громадянин Великої Британії Ендрю Шеппард, якого Дмитро Дроздовський рекламує як «великого друга України», є перекладачем з російської (перекладав, зокрема, й кількох російськомовних авторів з України) і… редактором журналу Британсько-Російського товариства «Східно-Західний огляд». Боронь Боже, це не якийсь орган путіністів. Журнал засуджує російську агресію і є виразником поглядів так званих «хорошіх русскіх». Але наскільки доречно відзначати людину з цього кола українською державною відзнакою саме зараз? Через складність однозначної відповіді на таке запитання сайт Держтелерадіо про цю дражливу обставину біографії лавреата нічого й не повідомляє.

Отже, підіб’ю підсумки. Комітет керувався благородними міркуваннями й прагнув насамперед відзначити дітей Ірпеня, які колективно створили справді дуже важливий документ нашої трагічної доби. Але відзначив натомість працю двох перекладачів, яка ні найменших підстав (за складністю, художнім рівнем, суспільним розголосом) для такого відзначення не дає.

Репутації дотепер фахової премії імені Максима Рильського завдано тяжкого удару: відтепер нею можна відзначати будь-що і будь-кого, аби лиш це було «вкладено» в потрібну «обгортку». Про майбутнє номінації для перекладачів з української говорити взагалі не випадає – після того, як Комітет не підтримав першу по-справжньому вартісну книгу, видану в ЄС мовою ЄС і подану на його розгляд. Навряд чи хтось із поважних західних перекладачів чи видавців української літератури захоче тепер гратися в ігри з українською премією…

Особисто я віднині соромитимуся вже підписуватися: «лауреат премії імені Максима Рильського». Адже це вже не означатиме ані реального високого статусу в перекладацтві, ані наявності суспільно значущого перекладного доробку.

З болем констатуючи, що після такого рішення Комітету премія імені Максима Рильського вже не має майбутнього як інструмент підтримки перекладів на українську та з української, я тоді ж наприкінці засідання оголосив про свій вихід з Комітету. Бо, без сумніву, і в наступні роки члени цього Комітету збиратимуться й ухвалюватимуть якісь рішення. Але це вже матиме дуже мале дотикання до актуального українського перекладацтва.