Як «живє Білорусь» – Ірванець про українські переклади Морт, Бикова й альбом Хадановіча

Білоруська література сьогодні доволі активно ввійшла в український книжковий ринок із його мікроскопічними накладами для чужоземних авторів. Але давно відомо, що багато званих і мало обраних. Проте обраних, тих, кому цікава проза, поезія, есеїстика і драматургія нашого справді північного сусіда, робиться в Україні щороку більше. Українсько-білоруські (і навпаки) міжлітературні зв’язки аж надто тісні, як, наприклад, у випадку шлюбу Сергія Пістончика з Оленою Степаненко. Білоруські сучасні поети й прозаїки мають в нашій країні невелику, але вдячну і чутливу аудиторію. Принаймні, Уладзімєр Арлов, Андрей Хадановіч або Альгєрд Бахаревіч вже можуть похвалитися клубами своїх фанатів в Україні, хай не надто чисельними, але відданими. Сьогодні ми розповідаємо, що з білоруської літератури ви можете прочитати українською, а також радимо один цікавий альбом.

Реквієм для Бензопилки

Уладзімєр Арлов, Реквієм для бензопилки / переклад: Олександр Ірванець. – Київ: Факт, 2005 – 272 с.

Із білоруської літератури я міг би порадити багато книжок, як перекладених у нас, так і ще не перекладених. Та в амбітній душі письменника у цей момент стрепенувся кулик, і вимагає хвалити своє болото. 

Отож, 2005-го року я переклав і видав дві збірки прози білоруських авторів. Вони вийшли у видавництві «Факт», завдяки фонду «Відродження». 2004 року там востаннє проводився конкурс «Схід перекладає Схід», і мені неймовірно пощастило отримати грант. Збірку прози Уладзімєра Арлова видавництво «Факт» видало взагалі чотиритисячним накладом. Звісно ж ця збірка розійшлася, але в бібліотеках, мабуть, ще можна її знайти. До збірки входять «Полоцькі оповідання», спогади автора з дитинства і юності, нанизані на сюжет і подані читачеві з грубуватим людяним гумором. Окремо стоїть оповідання-притча «Орден Білої Миші» про державу, в якій всього було по одному — один президент, один міністр, один жебрак, один лікар, один письменник… Єдиний президент надвечір зустрічається із єдиним письменником, і вони розмовляють при столі з вином і вечерею. Далі, як то кажуть, не будемо спойлерити. Тим більше, що книжку з такою назвою — «Орден Білої Миші» — рекомендував Андрей Хадановіч, але те видання побачило світ ще 2003 року в Білорусі. 

Завершає українську збірку Арлова повість «Краєвид з ментоловим пахом», дещо містична, із несподіваним ефектом у фіналі: читач раптом розуміє, що розповідь уривається там, де вона, власне, мала б лише починатися. 

Окрім того, «Сибірська повість» того ж Арлова у моєму ж перекладі друкувалася в «Кур’єрі Кривбасу» в останньому числі за 2011 рік. І збірка прози Уладзімєра Арлова, укладена наново, чекає свого видавця в портфелі Олександра Ірванця (на правах реклами).

Нагадаю також, що на початку цього року спадар Уладзімєр був засуджений у Мінську до  грошового штрафу за те, що прочитав на мітингу свій есей майже тридцятилітньої давності «Незалежність — це…». У січні цього року український переклад есею опублікував сайт «Збруч» із відповідною супровідною статтею.

Ходільці

Василь Бикав, Ходільці / переклад: Олександр Ірванець. – Київ: Факт, 2005 – 196 с.

Другою книжкою, яку я переклав у 2005-му, була збірка оповідань-притч білоруського класика Васіля Бикава «Пахаджане» — «Ходільці». Я вибрав саме «ходільців», бо «ходоки» явно не пасували. А для Бикава це була остання художня проза, і була вона дуже відмінна від створеного ним попередньо величезного масиву романів і повістей про війну. Повчальні, дещо риторичні й невеликі тексти складають цілісну збірку, де автор під різними кутами оглядає й обдумує ситуацію, в якій опинився білоруський народ після того, як обрав собі першого (і єдиного по сьогодні) президента. Ось фрагмент з притчі «Носороги йдуть», і в ньому прочитується чимало алюзій до сьогодення не тільки білоруського, але й українського:

«Плем’я давно втратило незалежність, платило велику данину й почувалось нещасним. 

Гнобили плем’я огидні й могутні люди-носороги. Вони не знали ні бога, ні моралі, й безжально ставилися до кожного, хто не був носорогом. Зрештою, коли й був, ставилися так само, аби-но лиш у чомусь пішов усупереч, або якось інакше виділився з громади носорогів. 

Вождем нещасного племені був молодий чоловік з гучним і славним іменем Ко, що означало Відважний. Він і був відважним, водив плем’я у бої за незалежність, хоча й не здобув перемоги. Мабуть, здобути перемогу над носорогами було просто неможливо. Але й капітулювати перед ними остаточно Ко також не міг. Він розпочав з ними переговори: багато що можна віддати, аби лиш носороги залишили плем’я у спокої. Звісно, окрім незалежності. Люди племені зібрали ледь не усю кукурудзу, сою, боби і просо, всі свої спадкові коштовності: персні, сережки, браслети, неймовірно гарний керамічний посуд, виробництвом якого вже два століття поспіль славилися їхні предки.

Коли приїхали посланці носорогів, усе те було акуратно розкладено і розставлено на галявині під віковічним дубом. Приїжджі обдивилися й обмацали кожну річ і від’їхали собі. А як через день повернулись, то сказали: мало. Ми прийдемо, переб’ємо ваше плем’я і візьмемо усе задарма.

Вождь Ко засмутився, бо у племені вже більше нічого не лишалося, чим би можна було задобрити носорогів. А тоді приїхав новий посланець від носорогів, який привіз наказ від свого володаря: віддати йому Айю, сестру вождя, найкрасивішу дівчину племені. 

Вождь Ко іще більш засумував. Звісно, йому було шкода жертвувати юною Айєю, та що він мусив робити? Він почав було розмову з радою старійшин, яка розділилась на два табори. Одні казали, що треба погоджуватись, бо інакше усім буде погибель. Інші заперечували: не можна піддаватись у жодному разі, носороги ошукають. Візьмуть Айю і не залишать плем’я у спокої. Вождь Ко, далі страждаючи, поміркував цілу ніч, і погодився на вимогу носорогів. Він гадав, що коли віддасть свою сестру, то, може, носороги підуть собі звідси геть, у свій край боліт і мочарів, і тим самим дадуть племені якийсь перепочинок. Бо інакше й справді, загибель без жодної надії. Назавтра вранці він покликав свою сестру Айю, яка вже знала про свою сумну долю. Але вона була дівчиною розумною, і мужньо прийняла цей присуд. Вона любила плем’я, землю, на якій зросла, тож і готова була принести себе у жертву, аби врятувати інших».  

Звісно, і «Реквієм для бензопилки», і «Ходільці» давно вже зникли з прилавків книгарень,  проте в бібліотеках вони напевно іще стоять, і чекають на нове своє прочитання, вже з погляду сьогоднішнього.  

 «Mury» — «Муры»

Що ж до Андрея нашого Хадановіча, який значною мірою уособлює собою Білорусь літературну-інтелектуальну-сучасну, то про нього хочеться поговорити в його іншій іпостасі. Він міцно прив’язаний до України, тут закопаний пуп його першої книжки «Листи з-під ковдри». Білоруською мовою видавництво «Факт» випускало і його збірку «From Belarus with love». Також в Україні видавалися двомовні книжки Хадановіча. Ми знаємо Андрея, як неймовірного трудоголіка, – його експеримент з Константом Ґалчинським, коли він щодня перекладав по одному віршу поета й за два місяці зробив збірку, мене особисто вразив. Так от, у його доробку є неймовірно цікава і досконала збірка. Точніше — це диск. Андрей переклав і наспівав цілий диск пісень польського барда Яцека Качмарського «Mury» — «Муры». Цей диск викладений на «хмарі», і я наполегливо рекомендую звернути на нього увагу. 

На диску Андрей являє і певний вокальний талант – він виспівує рядки власного ж перекладу, правильно їх інтонуючи, а це дуже важливо. Тут дихання і ритм поета не зраджують Хадановічу ані на мить. А вже щодо віртуозної техніки, з якою виконано переклади, – то тут можна лише по-білому заздрити. Андрій подвигнув колосальну працю, переклавши й озвучивши близько двох десятків мудрих, драматичних, глибоких текстів, демонструючи при цьому високий перекладацький і стилістичний клас. У його «беларушчыну» не можна не закохатися. Дві пісні — пам’яті Володимира Висоцького і пам’яті Бруно Ясенського — великі за обсягом, практично поеми, строф по п’ятнадцять, чи й більше, і упродовж тексту аматорові високої версифікації доводиться неодноразово ловити себе на почутті філологічного, письменницького, перекладацького кайфу, насолоджуючись метафорами типу Риби Європи, що її ділять кухар-німець і француз-кулінар, або мандруючи колами радянського пекла разом з Висоцьким.

Ми не привчені до раю.

Нам потрібно — в боротьбі. 

Тут ніхто нас не карає. 

Це кожен сам обрав собі!

Рекомендую слухати цей диск вдумливо, налаштовуючись на інтонацію виконавця. Пісня про Боба Дилана — це повний психоделік, а зовсім поряд ідуть веселі лімерики про народи:

Раз якось поляк зустрів українця,

Й присіли удвох при горілчаній скриньці. 

Та слово за слово — дійшли аж до Львова, 

І гризлися, як у звіринці!

Абсолютно ліричний «Пияк» — переспів з Жака Бреля — мій улюблений твір на диску. А там є ще пісня про Юлія Цезаря, який шліфує свій лаконічний стиль, про Ноїв Ковчег, від імені його будівничого. Є жахливий романс від імені вартового в сторожці, на самоті зі старим псом. Є пісня штукарів, балаганних блазнів, бубабістів (вона завершує диск). Прекрасна, страхітливо-повчальна пісня-розповідь від імені співака, який загулявши, отямився у великій залі, серед численного колективу чоловіків:

Я збагнув, що за народ у тій залі,

Але розпач мій мене не відпустив. 

Кастрували мене, кастрували, 

Та зате взяли в престижний колектив!

Цю пісню я радив би якнайчастіше прослуховувати членам творчих спілок та інших об’єднань громадян, які — об’єднання, а не громадяни, — вважаються престижними.

Хоч кастрат — кастрату брат, 

Але мріє все ж кастрат, 

Щоб узяв який магнат його в солісти! 

Диск «Муры» побачив світ у Мінську за сприяння Польського інституту в Білорусі, тож коли хто вхожий до бібліотеки ПІ, то у них має бути цей диск. Але він також є на «хмарі», як вже говорилося вище. 

Пісенна творчість Хадановіча — це тема для окремої розмови, і можливо, окремої критичної розвідки. Цей диск – справді видатний перекладацький твір, і я наполегливо рекомендую його до прослуховування усім, хто цікавиться білоруською мовою, літературою, поезією.

Лишилося тільки додати, що пісня «Мури», яка й дала назву цілому диску, сьогодні перетворилася на гімн білоруського протесту, вона звучить по всій країні, від Мінська й до маленьких районних містечок. 

Розвали тюремний мур!

Дурно долю не марнуй!

Твій недремний страх даремний,

Бо впаде тюремний мур! 

Читайте також: 5 книжок від Андрея Хадановіча, щоб краще зрозуміти Білорусь

Амбасада

З білоруської поезії, перекладеної українською, хочеться порадити поему «Амбасада» авторства Марії Мартисєвіч. У Білорусі ця поема вийшла окремим виданням, а в Україні була перекладена Анастасією Живковою і вміщена в журналі «ШО» за січень 2014 року. На жаль, доступ до архіву цього часопису відсутній, але в бібліотеках його напевно можна відшукати. Ось монолог Алєни, героїні поеми, яка хоче виїхати з Білорусі на Захід, у якусь Полабську республіку, державу, котра входить в ЄС і водночас є близькою, такою собі «іншою Білоруссю»: 

Квитки у руці,

страхові у руці, реву, 

як зарізана корова по нездоєнім молоці. 

Не вантажиться пошта сьогоднячки, 

не приатачується атач, 

але, найголовніше, сонечку, 

найголовніше — ти не плач. 

Не плач, моє дитятко, не плач, мій рідний синок, 

подарую тобі цей чарівний червоний совок. 

З нього золотий пісок 

До формочки вибігає, 

Хто має такий совок, той право має. 

Поганих діток з руки       

можна бити прямо в чоло, 

маєш совок такий — у житті тобі повезло.

Той поміж діток нарком, 

хто має совок такий, 

Таким червоним совком 

можна спиняти полки.  

Цим совком, милий 

з осені до весни           

можна саджати «іли» на аеродром лісний. 

Гуляйся, синку, як маєш, 

гуляйся совком до пори, 

коли ми совок закопаєм 

в підніжжя Дзержинської гори, 

коли я перемелю зубами, 

прогризу, прокушу кордон

і на Потсдамерпляц, 

на Курфюрстендамі тебе народжу. 

Марія Мартисєвіч теж добре знана в Україні, і хочеться дочекатися її збірки в українських перекладах. Її доробок цікавий і чималий, але «Амбасаду» хочеться рекомендувати як зразок поезії соціальної й приватно-інтимної водночас. Це твір про любов — до рідного краю, до дитини, до світу.

Епідемія троянд

Вальжина Морт, Епідемія Троянд / переклад: Дарина Гладун, Лесик Панасюк. – Київ: Люта Справа, 2019 – 168 с.

Тим часом видавництво «Люта справа» випустило рік тому збірку іншої білоруської поетки Вальжини Морт «Епідемія троянд» у перекладі Лесика Панасюка і Дарини Гладун. Спадариня Вальжина живе в США, викладає в Корнуельському університеті. І звісно ж її поезія — це поезія з іншого континенту, просякнута Америкою, та все ж так само білоруська. Надихнута й насичена досвідом інакшого віршування, орієнтована на загальносвітові тенденції, – та все ж білоруська, коли авторка, наприклад, звертається до рано згаслого світоча їхнього відродження сторічної давнини Максіма Багдановіча: 

Заходь, Максіме!.. Це місто Мінськ, 

яке під подушками хмар задихається. 

Ти тут лише статуя у важкому кожусі, 

Бо тут кожен пам’ятник у кожусі.

Не з вовни, а з липової кори, 

А комірці з бджолиного хутра. 

І в кожній кишені по ременю.

І по шиї під коміром. 

Взимку тіні утеплюють стіни. 

Тіні забиті в усі дірки й вікна. 

І в музеях самі кожухи на вітринах

І петлі. А розсіл тут заміняє усі рідини.

Сучасна білоруська література сьогодні достатньо багата й різноманітна, і крім наведених п’яти збірок, друкованих і однієї наспіваної, – можна було б додати ще чимало цікавого й корисного. Ближні сусіди на те й найближчі, щоб позичати в них усе найкраще й найбільш корисне. А також ділитися з ними своїм найкращим. Від такого обміну багатшими робляться обидві сторони.

Читайте також: «Ти дихатимеш іншим повітрям»: вірші білоруських поетів