Як зустрілися Франко та Охорович, або про хворобу і психоаналіз письменника

Історія хвороби і навколо неї

«Хвороба — це темний бік життя й обтяжливе громадянство», — писала Сьюзен Зонтаґ у своїй книзі, протестуючи проти «метафоричного мислення» про хворобу. Про неї здавна боялися говорити прямо, бо хвороба загалом сприймалася як відхилення, щось непристойне, жахливе, огидне, пов’язане зі смертю,  таке, що  треба приховувати метафорами, у такий спосіб нейтралізуючи її. Про хворобу непристойно говорити, бо розмови на цю тему пов’язані з різними незручностями та умовчуваннями. 

Іван Франко, 1898 р. Джерело — Вікіпедія

Так сталося й у випадку хвороби Івана Франка. Завісу таїни, однак, прорвав сам Франко, назвавши свій діагноз і заявивши в історії своєї хвороби: «те, що маю далі оповісти, може декому видатися неправдоподібним або щонайменше випливом божевілля».  Хвороба ще за життя письменника не була секретом, про неї чимало писали в газетах і журналах, говорили приватно і публічно. На це також звернув увагу сам Франко у своїй болісній сповіді «Історія моєї хороби», яку з його уст записав у 1908 році син Андрій. Франко констатував, що про його стан написали різні газети. «Звістка про мою хоробу, подана в 5 книжці «Літературно-наукового вісника», — зокрема відзначав він, — виразно вказувала на те, що моя хороба була нападом божевілля і що тільки завдяки старанному ліченню в Крумлерівськім закладі я вернув до здоров’я». Окрім божевілля, йшлося і про те, що стан Франка є наслідком поганої хвороби — задавненого сифілісу, на який той нібито хворів.

Не дивина, що так само активно, як з допомогою метафор одні обговорювали імовірність «цікавої хвороби» Франка, інші намагалися її заперечити, апелюючи до медичних діагнозів. Діагнозом, до речі, лікарі займалися навіть після смерті Франка. У 1997 році питання про «цікаву хворобу» вирішили закрити, тим самим спростовуючи діагноз про сифіліс головного і спинного мозку відомого письменника, тобто діагноз, записаний в 1916 році як причина смерті. Група львівських вчених провела аналіз діагнозу та історії хвороби, який підсумував Дмитро Луцик у статті «Танатогенез Івана Франка» (1997). Діагноз про сифіліс Луцик загалом відкинув, стверджуючи, що Франка не лікували ліками проти сифілісу. Натомість він стверджував, що Франко мав спадкову хворобу неспецифічного деформуючого ревматоїдного поліартриту. Галюцинації та психічні розлади письменника Луцик пояснює надмірним вживанням наперстянки, яка нібито дає подібні результати. При цьому він зовсім не коментує те, що сам Франко в «Історії моєї хвороби»  свідчив, що опинившись у санаторії у Ліпіку, «я найшовся в місці, де не лічили ані на запалення нирок, ані на нервові болі, тільки на сифілітичні хороби», а галюцинації переслідують персонажів його творів принаймні з кінця 1870-х. 

Досить наївне і тенденційне спростування діагнозу Франка, яке маємо у статті  пана Луцика, багатьма дослідниками сприймається цілком серйозно і широко цитується як доведений науковий медичний факт. Його повторюють не лише дослідники, але і лікарі. Так, професор Нестор Середюк авторитетно заявляє, посилаючись на Дідика, що «жодних клінічних проявів сифілісу головного та спинного мозку в письменника  не було». Звісно, він також не коментує свідчення про те, що готуючи поховання Франка, Карло Бандрівський  отримав лікарське  свідчення «про психічне  збурення ума і деменцію» доктора Франка. Поза увагою лікарів лишаються і спогади сина Петра, який твердив, що прояви недуги у батька  радше були схожими на шизофренію, і проблема головно полягала не в паралічу рук, але у важких галюцинаціях і «злих духах», які опанували свідомість Франка. «Руки були спаралізовані, але це не був поступовий параліч, — твердив він. — Об’яви недуги були  подібні радше до шизофренії. (…) Злі духи використали як могли недугу  батька, щоби наторочити всяких несосвітенних наклепів».

Зрештою, згадки про хворобу письменника в останній період його життя зустрічаємо і в багатьох листах письменника, і в численних спогадах його сучасників. «Та ще більше несамовиті були прояви його умової недуги», — свідчив зокрема Володимир Охримович. І серед таких проявів згадував розповіді самого Франка, що «йому отворилися очі й вуха на надприродні справи, що він часто має розмови з духами, що він тепер бачить і чує речі, яких інші не бачать і не чують, що сеї ночі мав розмову з духом якогось Івана Глови, котрий виемігрував з Галичини до Америки, що на даху його (Франкової) хати кожної ночі кричить дух Драгоманова і т.п.». 

Самоспостереження: «хробачок»

Франко — дитина постдарвінського часу, а також епохи позитивізму і натуралізму. Одне з джерел його письма —самоспостереження. Він досліджував психологічні та суспільні типи, що представляли різні стани, нації, статі, генерації свого часу. Полем самообсервації був і він сам. З властивою йому увагою, Франко  лишив виняткові свідчення в «Історії моєї хвороби» про свою недугу та описав детально, як, перебуваючи на лікуванні у Ліпіку в Хорватії, був покликаний голосами на суд Божий, «яким мене засуджено на найстрашніші муки пекольні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18 000 літ», як йому наказано вийти з дому вночі, скинути весь одяг, йти невідь куди по калюжах і бути там аж до світанку. 

Якщо проаналізувати записане зі слів Франка свідчення про епізод у Ліпіку, то у ньому вражає поєднання цілком фантастичних видінь та їхнього конкретного, раціонального опису, включно з якоюсь маніакальною увагою до деталей:

веліли мені кинути черевики, потім скинути сурдут, у якім в кишені була моя нотатка і 360 корон, по чім веліли мені скинути камізельку, в якій був годинник із золотим ланцюжком, потім суконні штани, у яких кишені була портмонетка з дев’ятнадцятьма коронами, нарешті веліли мені скинути полотняні штани і, накінець, сорочку, якої я, одначе, вже не хотів скинути.

Центральною постаттю стає при цьому Михайло Драгоманов — як суперего поетового Я.

Світлина Е. Тжемеського, Львів. Джерело — Вікіпедія

Попри узвичаєне сприйняття Франка як позитивіста і раціоналіста,  він, може, як жоден інший український письменник, занурений у глибини ірраціонального. Він відкриває світ підсвідомого й показує себе письменником-візіонером, вразливим до всіляких галюцинацій. Галюцинації стають «фотографіями його переживання», і цей бік його психічного життя особливо посилюється в пізній період життя.

Сучасник Франка Михайло Мочульський говорив про те, що поета мучили «елементарні галюцинації, а потім і складні. Йому причувався легенький стук в вікно чи в двері, теленькання дзвоника або бренькіт мушки, замотаної в павуковій сіті. Коли ви читали “Перехресні стежки”, вас, певне, мусило охопити легке тремтіння, коли ви прийшли до того місця, де Франко пише: “Хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири – і став”. Так кілька разів. А це ж не вигадка поета, тільки фотографія його переживання. Що ж і думати, коли душа поета стала висотувати з себе складні картини і кидати їх перед його очі?». У багатьох творах Франка зустрічаємо сугестивні, навіяні сном образи, ніби вийняті з підсвідомості, — як, наприклад, сон Германа про прекрасну богиню щастя і майже еротичне володіння нею, а також опис картини про полоза, який полює на невинну газель, з якоюсь патологічною увагою до очей жертви, яка ось-ось буде задушена змієм. Згадуються сонні марення Темери у «На дні», коли тому здається, що хтось длубається у його грудях, тече чорна густа кров і чиясь рука тягнеться до його серця. Сон Ангаровича у «Для домашнього огнища» розгортається також як щасливе володіння прекрасним діамантом, який раптом зникає, лишаючи тривожне почуття втрати.  А деякі твори, як до прикладу, «Мій злочин», де оповідач говорить про те, як «відкрутив головку малому гарному пташкові» і цей злочин «лежав у моїй душі, я поніс його з собою», лишають враження якогось патологічного переступу.

Пояснюючи причини своєї слабості в історії своєї хвороби, Франко вказує, що для цього треба було б починати «досить здалека і оповідати про річі неприємні для мене і для інших» та зрештою говорити про «навал літературної праці, переважно зовсім механічного характеру, про ті клопоти і гризоти, яких аж в надмірній мірі достарчувало мені публічне і природне життя». Це, за його словами, й спричинило погіршення стану  з кінцем 1907 і з початком 1908 років, коли «я чув себе зовсім обезсиленим, перебув страшенний, майже двонедільний напад мігрені, сполучений з ненастанним дзвоненням в ухах, і змушений був нарешті засягнути лікарської помочі».

Початок: 1877 рік

Михайло Рудницький мав розмову про хворобу з Франком. Останній досить розлого говорив про своє сприйняття хвороби, в яку — як «селянський син» — не вірив, бо для селян хворіти  значить лежати в ліжку. У спогадах Рудницького Франко говорить про три варіанти сприйняття хвороби: а) як селянська дитина, хворобу сприймав як перешкоду і не хотів її помічати; б) був наскільки зайнятий роботою, що ставав автоматом і не надавав значення хворобам; в)  а в часи, коли починав писати, всі говорили про нерви і все пояснювали нервами, тож він перестав вірити в нерви. 

Іван Франко з гімназійними товаришами, 1875 р. Джерело — Вікіпедія

«Нерви», про які згадує Франко, справді відчутні у його ранній творчості, особливо починаючи з часів першого арешту 1877 року. Дійсно, щоб говорити про хворобу Франка, варто розпочинати здалека. Одним із поворотних драматичних епізодів його життя, що мав вирішальне значення на його долю і ймовірно сприяв психологічному розладу, був його перший арешт, коли він опинився учасником першого соціалістичного процесу в Галичині та відбув тюремне ув’язнення в камері разом зі злочинцями й босяками. Михайло Драгоманов несвідомо став причиною його першого арешту. «У липні 1877 року мене арештували на підставі одної згадки в листі Драгоманова, адресованім не до мене», — згадував Франко через тридцять років і не без образи пояснював, що на той час він, як студент університету, не мав жодних політичних планів чи ідей. А тим часом його  було засуджено за участь у «таємному товаристві». Після виходу із в’язниці Франко став «проскрибованим», його оминали на вулицях, від нього відмовлялися знайомі, його було викинуто з університету. Цей арешт справив величезний вплив на його емоційно-психологічний і фізичний стан,  знищив плани на майбутнє та визначив його подальшу долю в іпостасі «Каменяра». 

Франко відбув «восьмимісячне слідче ув’язнення,  політичний процес за соціалістичні ідеї і кару шеститижневою тюрмою».  З іншого боку, як зізнавався Франко, «засуджений у процесі 1877–8 років, я вийшов із тюрми з тим почуттям, що всяка урядова кар’єра, спеціяльно ж учительство, до якого я приготовлявся, ходячи на університет, для мене замкнена». До того ж він живо відчував «ворожий настрій руської народности до тих ідей, задля яких мені довелося потерпіти більше як дев’ятимісячне тюремне заключення». З іншого боку, Франко зізнавався, що не менше живо «відчував той гарячий запал, з яким горнулася до нових ідей часть галицько-руської молодежі». Остання обставина відкривала можливість  посвячення себе громадській праці  та службі «братерству великому», «вільній праці» і «вільній любові» («Товаришам із тюрми»).

Травма, спричинена арештом та ув’язненням  і реакція суспільства, так само як і особиста драма — йому відмовлено в одруженні з Ольгою Рошкевич як «соціалісту», що  на цей час було однозначно з «розбійником» і «злочинцем», була вкрай болісною.  Думка про смерть переслідує його після виходу з тюрми. «Проскрибований» суспільством після арешту Франко зізнається в листі до Драгоманова, датованому кінцем квітня 1878 року: «Я частенько починаю думати о самовбивстві […]». А в листі до Ольги Рошкевич він пише, що хоче стратити розум, що близький до цього, що тримає в себе в пляшечці зілля, яке «поволі убиває чоловіка, нищить його мускули, висушує го, як скіпу, розстроює нерви, відбирає ясність очам, притуплює мислення і вкінець зовсім убиває чоловіка». У віршах із 1878 року і саме життя прирівняно до могили. «Тихо круг мене, мов в гробі», — раз у раз повторює Франко і зізнається:

Мов серед пустині,

Жию серед людей, і кожна річ

Мертве лице до мене обертає. 

1892 рік: віденський слід

Більшість дослідників пов’язують початок хвороби з «французькою» недугою, яку нібито Франко схопив, перебуваючи на студіях у Відні в 1892-1894 роках. Як відгукувався сам Франко у 1893 році, тобто в час свого  віденського побуту, «до Відня слід іти тілько старшим уже студентам, для довершуваня студій на рік-другий; молодші початкуючі дуже лехко улягають численним покусам віденьского житя і або зовсім пропадають, або тратять богато часу, грошей, здоровля і моральноі сили». Загалом же, очевидно, апелюючи до себе самого, тридцятисемилітній Франко твердив, що «для людей в троха дозрілійших літах і з більш виробленим характером Відень як місце для доповненя і розширеня студій книжкових як і знання людей і світа — неоціненний». Про те, що віденський досвід був і для Франка «неоціненний», свідчить Стефан Сімонек, котрий  стверджує, що, добре знаючи німецьку мову, Іван Франко у Відні «був не тільки українським письменником, а й був присутній і в австрійській культурі початку двадцятого століття», активно співробітничаючи та друкуючись і в газеті Аrbeіterzeіtung, редактором якої був лідер австрійських соціал-демократів Віктор Адлер, і у журналі «Dіe Zeіt», де редактором був Герман Барт, близький до віденського модерністського руху.

Тогочасний Відень породив чимало нових тем та ідей у Франка. Не без віденського впливу народжена і його лірична драма «Зів’яле листя», і його психологічна драма «Украдене щастя». А повість «Для домашнього огнища письменник написав у Відні у листопаді 1892 року польською мовою, і вона була  присвячена типово віденській темі, якщо пригадати Стефана Цвейга, Артура Шніцлера чи Отто Вейнінгера, — жіночій проституції та торгівлі жінками. Пізніше він переклав повість українською мовою, значно переробивши її. Однак повість оцінили як скандальну, і автор довго не міг її ніде опублікувати, хоча зробив чимало спроб її надрукувати в різних польських, українських, німецьких і російських виданнях. Деякі редактори, визнаючи повість цікавою, хотіли бачити  її більш дидактичною, інші — просили перенести місце дії зі Львова до Відня. Однак Франко залишив місцем дії Львів.

Відень був відомим осередком проституції. Хоча офіційно в 1904 році лише 430 жінок відкрито вважалися повіями, насправді їх було близько 30 тисяч.  Районами поширення проституції були центральні вулиці, ті, що вздовж Дунаю та віденського каналу, Пратер та околиці міста. Наприкінці XIX століття проституція поширилася і в заможніші райони. 

Львів не був забороненою зоною для проституції також. Особливого розголосу питання проституції набуває у зв’язку із судовим процесом, який відбувся у Львові у 1892 році,  коли за торгівлю жінками, тобто у справі «білого рабства», були заарештовані 27 підозрюваних — 17 чоловіків і 10 жінок. Вони поставляли жінок до Константинополя для будинків розпусти. Переважно жертвами ставали молоді неосвічені дівчата з бідних родин, часто з сіл, яких спокушали одруженням, поїздкою в невідомі місця нібито на весілля тощо, таким чином вивозячи їх далеко поза межі рідного краю. Серед них були й такі, які свідомо згоджувалися на подібні послуги, оскільки вдома їх чекала бідність і  невлаштованість. Інтерес до цієї події був значний, зокрема через те, що проституція і торгівля  жінками та дівчатами набули великого розмаху в Австрії, хоча йшлося і про те, що саме східні окраїни імперії були постачальниками «білих рабів». Про суд багато писали в Галичині та на Буковині, значного розголосу ця справа набула й у Відні. 

В основу Франкової повісті «Для домашнього вогнища» ліг саме цей судовий процес. Про те, як стають повіями та товаром, який переходить з рук в руки, розповідає Франко і в написаному через двадцять років після віденського періоду оповіданні «Сойчине крило». В його центрі сповідь головної героїні, яка, шукаючи пригод, спокушається одруженням з малознайомим чоловіком, потрапляє в руки аферистів і кримінальних осіб, переходить з рук в руки різних чоловіків, мандруючи просторами російської імперії, щоб врешті-решт через три роки повернутися хворою назад помирати до своєї першої любові, від якої вона і намагалася втекти.

Франко серед членів редакції газети «Kurier Lwowski». Фото 1896 р. Джерело — Іван Франко Енциклопедія життя і творчості

Тим, хто вніс віденську тему в історію хвороби Франка, став Василь Щурат, який був студентом і з яким у 1892-1893 роках Франко винаймав у Відні спільне помешкання. У своїх споминах він натякає на невиліковну хворобу, яку Франко нібито здобув у Відні. Саме з віденського періоду Щурат веде відлік відхиленням у поведінці Франка, включно з його критикою Міцкевича. Так, за його словами, «промовляло ще мало кому тоді відоме поденервування й розвиток невиліковної хороби, котрої набавився в Відні 1892 р. й котра атакувала вже його очі». Щурат також детально аналізував вірш «Привид» вміщений у «Зів’ялому листі», трактуючи поетичну сцену як реальну історію про зустріч поета з колишньою коханою, яка стала повією. Зрештою, якщо це і так, варто зауважити, що данину вільній любові віддало чимало письменників. Близький товариш Франка — Михайло Павлик цілком спокійно зізнавався в листі до Драгоманова, що лікується від сифілісу.  

1908 рік: «пошта духів» і галюцинації

Як зазначає Ярослава Мельник, авторка дослідження про останній період життя і творчості Франка та його хворобу, після «страшенної катастрофи» 1908 року, про яку згадує Франко в «Історії своєї хвороби»,  «знак хвороби дамокловим мечем тяжітиме над його творчістю, над його взаєминами з багатьма людьми». В «Історії моєї хвороби» він  пише, що вкінці 1907-на початку 1908 років «перебув страшенний, майже двонедільний напад мігрені, сполученим з ненастанним дзвоненням в ушах».  

Сам  Франко назвав  1908 рік «найстрашнішим у моїм житті, проведеним серед таких терпінь і прикростей і повний таких дивних пригод, яких, може, не суджено було нікому на світі зазнати».

Свідчень про пережиті болі та страждання у листах Франка дуже багато. В листі до Михайла Грушевського в червні 1908 року він вдається до дуже конкретного і навіть раціонального опису самого болю: «щось таке ззаду на малім мозку налягло, центр болю завбільшки з срібного гульдена і не дає ані повернутися, мов у цуглях держить». Та особливо болісним і тяжким стає «цілковите покривлення обоїх моїх рук», тобто параліч рук, який настає внаслідок хвороби.  

Фізичні болі та тілесні муки пов’язані зі ще одним випробуванням — галюцинаціями та голосами духів. Франко інформує в листах, що йому відкрилася «пошта духів», він чує голоси духів померлих і віддалених людей, може переноситися в інші місця. Саме розмови з духами він очевидно і називає в листі до Кибальчич тим, що «не суджено було нікому на світі зазнати». Франко фактично ставить собі діагноз, наголошуючи на унікальності свого випадку, мовляв, це факт «безприкладної в історії медицини деформації, доконаної духовими рухами і сполученої з отворенієм слуху на духові голоси».

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко. Джерело — Вікіпедія

Ярослава Мельник твердить, що Франкових кореспондентів у його листах, написаних під час проходження лікування навесні 1908 року у Ліпіку,  особливо бентежили «просторі, з багатьма деталями, описи найдивовижніших візій, які він тоді переживав, та надто  болючих галюцинацій». Перебуваючи на лікуванні, Франко зізнавався, що видіння мучать його душу, що він не може опертися «непереможній силі якоїсь сугестії». Він намагається перебороти все це та у хвилини спокою зрозуміти, «чи маю діло з об’явами якоїсь галюцинації, чи, може, з першими проявами дійсного божевілля». У листі до Єлисея Трегубова в листопаді 1907 року Франко довірливо пише про свою історію української літератури, яку відмовився друкувати Михайло Грушевський, і яка вже засвідчувала певні сліди хвороби письменника, і при цьому зізнається цілком самокритично, що «працював одним тягом понад силу пересічної людини, поки моя сила не вичерпалася, і я не став таким полуідіотом, як тепер, коли я стратив пам’ять, коли притупився мій зір і слух, зламалася моя енергія». 

Та вже в березні 1908 року, перебуваючи на лікуванні в Ліпіку, Франко спокійно інформує дружину про «пошту духів»: «Ми тут щоночі розмовляємо з Целіною — вона, розуміється, в Дрогобичі. Говоримо крізь сон, почтою духів. Тут мені ся почта духів приносить усякі цікаві новини, між іншим, і від Доманицького. Через неї був я сьогодні по ночі на засіданні «То[авариства] Шевченка в Петербурзі. Презабавне засідання». Листів і свідчень про те, що Франко  повірив у спілкування з духами й вважав його причиною несподіваного і дивного захворювання цілком здорових рук, в цей час досить багато. В листі до редактора Herders konversations lexicon (січень, 1909 року) він  зізнавався: «Останні два роки мого життя принесли мені подію, яка, може, ще нікому не трапилась і яка ввела мене в безпосередні й досить неприємні зносини з, так би мовити, надприродним, а в дійсності все-таки досить природним світом духів. Тому що ці зносини привели з собою те, що духовними матеріями зробили мої обидві руки нездатними до вжитку, був я змушений занехаяти всі праці, які я міг виконувати власними руками […]». 

У жовтні 1910 року він повідомляє Адольфа Черного, що «стан мого здоровя взагалі добрий, але обі мої руки вже третій рук знаходяться в стані безприкладної в історії медицини деформації, доконаної духовими рухами і сполученої з отворенієм слуху на духові глоси». А наступного місяця в листі до свого віденського наставника Ватрослава Ягича він цілком серйозно повідомляв про свою хворобу рук, а саме «нечуваний у медицині висип зовсім здорових рук безліччю чужорідних, майже невидимих тілець, що зникають дуже повільно». 

Досить часто у своїх оповідях про видіння і галюцинації Франко згадував про кільця, або залізні ланцюги, якими обмотані його руки. Прикметно, однак, що свою фізичну недугу — параліч рук — він завжди пов’язував з духовними каналами, які йому відкрилися.

«Ця недуга, — зізнавався зокрема він Ягичу, — супроводжується жахливим даром – здатністю слуху чути голоси привидів, і, частково, очей бачити видіння. Скільки жаху я натерпівся за цих три роки, скільки разів побував у царстві духів!», — не втримується він.

Загалом, за свідченнями Франка, разом з болем йому відкрилася здатність чути та бачити духів, а галюцинації й видіння  стають частиною його життя. Однак галюцинації — як форма ментальної сугестії — входять у світ Франка значно раніше. Особливу роль при цьому відіграло, окрім емоційно-психологічної травми, спричиненою першим арештом, зацікавлення магнетизмом, спіритуалізмом і психологією під впливом професора Юліана Охоровича.

Юліан Охорович і Франко

Мало не кожній своїй автобіографії Франко згадує про навчання у Львівському університеті та курси, прослухані там. Серед імен викладачів на особливу увагу заслуговує Юліан Охорович та його семінар з психології. «В 1875 р. записався дійсним слухачем на філософський факультет Львівського університету. Тут я вивчав класичну  філологію  у професорів Венцлевського і Цвірлінського, українську мову та літературу у професора Огоновського, педагогіку у професора  Черкавського, психологію і антропологію у д-ра Охоровича, а також курс національної економії у професора Білінського», — свідчив Франко у 1893 році.

Він продовжував відвідувати семінар і після свого арешту. В автобіографії, написаній для Омеляна Огоновського він записував: «При кінці другого року університетського, в червні 1877 року, мене постигло велике лихо: мене арештовано на підставі пілозріння о таємне товариство,,,,,, продержано в слідстві звиш 7 місяців і засуджено на шестинедільний арешт. Се, однак, не перешкодило мені опісля скінчити університет, особливо лекції д-ра Охоровича з психології, антропології й історії філософії живо мене зайняли». Фіксуючи інтерес Франка до семінару професора Охоровича,  не зайвим буде нагадати, що університетські студії Франка перервав арешт 1877 року, а після нього він починає відвідувати в університеті лише безплатні курси, — серед них «безплатні курси психології, палеонтології й національної економії». 

У передмові до видання «М. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і інших», 1881-1886 (Львів, 1906) він також пише: «…я одначе записався на університет і засів до семінарійної праці про Лукіана, а рівночасно предложив декілька розвідок і виголосив пару рефератів у психологічній семінарії проф. Охоровича». Згадує він і про дискусію навколо статті Сергія Подолинського про соціалізм і дарвінізм на семінарі Охоровича. До речі, саме Охорович пропагував дарвінізм і знайомив з ним і учнів, і читачів. Іван Франко підготував для семінару Охоровича реферат про «чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі» на основі праці американського природознавця Алена Ґранта. Реферат, очевидно, не без допомоги самого професора, був опублікований 1881 року у Dodatku miesięcznego do czasopisma “Przegląd tygodniowy” у Варшаві, з яким співпрацював  Охорович.  

Інтерес до природничо-наукових видань у Франка зберігається надовго. Зокрема,  він писав Михайлу Павликові,  що віддавав «посліднє»  на передплату паризького природознавчого журналу Kosmos, вважаючи це видання «гарною штукою».  Охорович також друкувався в кінці 1870-х років в цьому журналі, і, правдоподібно, саме від нього Франко перейняв інтерес до видання.  

Юліан Охорович

Юліан Охорович (1850-1917) — відомий польський психолог, винахідник і письменник, автор численних праць про ментальну сугестію, магнетизм і гіпноз, якого ще називають одним із чільних представників передфройдівського психоаналізу. Він починає викладати у Львівському університеті у 1875 році,  де спеціально для нього була заснована кафедра природничої філософії та психології. На той час він був наймолодшим приват-доцентом у віці 25 років. Лекції Охоровича викликали жвавий інтерес у Львові, де він лишається  до 1881 року.  Він був випускником Варшавського університету (1872) і отримав докторат у Лейпцігському університеті, де працював під керівництвом Вільгельма Вундта. 

Юліан Охорович. Фото — Газета Виборча

Після Львова у 1880-х роках Охорович працює у лікарні Salpetriere, де на той час  також перебуває і молодий Зигмунд Фройд, відвідує лекції з гіпнозу Шарко, серйозно цікавиться парапсихологією — окультизмом, спіритуалізмом і телепатією. Як чільний представник польського позитивізму, він вважається одним із засновників експериметальної психології, а всесвітню славу принесли йому праці з гіпнозу, зокрема De la Suggestion mentale, deuxieme édition. В  1899 році Охорович збудував на Віслі свій будинок — фактично психологічну лабораторію — Ochorowiczówkę, де його гостями і пацієнтами стають відомі польські письменники та діячі, які серед іншого практикують гіпноз:  Вітольд Гомбровіч, Марія Складовська-Кюрі, Болеслав Прус. Останній виводить його в образі науковця Юліана Охоцькего у своїй «Ляльці». 

Своє зацікавлення психологією Охорович розпочав ще в роки навчання у Варшавському університеті, виступивши з роботою «Як належить вивчати душу» (1869), де, між іншим, звернув увагу на явище самоспостереження (інтроспекції) та психологічний експеримент і говорив про свідомі та несвідомі психологічні процеси. 

Охорович стверджував, що з 14-літнього віку займався магнетизмом, і його інтерес з роками лише посилювався. Серед його зацікавлень, особливо починаючи з 1880-х років, — електромагнетизм, телепатія, гіпноз, який він ідентифікує з ментальною сугестією.  На його думку, телепатія пояснюється тим, що мозок окремих осіб наділений здатністю випромінювати електромагнітні хвилі, котрі може сприймати інша людина, що перебуває в особливому стані — у стані трансу і, відповідно, в її мозку можуть виникати думки, навіяні гіпнотизером. 

Охорович твердив, що «людина не закінчується на поверхні тіла», зокрема у сні чи трансі нервово-мускулярна  енергія може виходити поза межі організму.  Оригінальним творінням Охоровича стає теорія ідеопластії. Він сам визначав ідеопластію як унаочнення ідеї (уявлення), що відбувається завдяки «ідео-органічній асоціації» — координації між уявленням про певний стан організму та самим станом організму. Трансфер можливий завдяки тому, що людський організм,  за Охоровичем, має ефірне тіло, тобто свою тінь, або відбиток, закріплений у легендах і віруваннях як двійник, духовне тіло, астральне тіло, енергетична сила тощо.  Медіум віддає не лише своє ефірне тіло при ідеопластії, але і свої атоми, однак саме це явище є короткочасним і тимчасовим, потім цілісність організму відновлюється. В теорії Охримовича ідеопластія є насамперед психофізичним явищем, а не духовним.

Юліан Охорович під час сеансу з медіумом Станіславою Томчиківною. Фото — Газета Виборча

1892 року Охорович проводив сеанси гіпнозу з медіумами — знаменитою  Евсапією Палладіно, на сеанси з якою прибували тодішні світила — Чезаре Ломброзо, Анрі Бергсон, Вільгельм Вундт.  Він досить детально описував ці гіпнотичні сеанси.  Знаменитими стали і його сеанси зі Станіславою Томчиковою (Stanisławę Tomczykównę), яка  у стані трансу матеріалізувала «малу Стасю», долоню якої нібито вдалося навіть зафіксувати на фото. У цих сеансах Томчикова  часом бачила «аж три різні проекції — дорослу Станіславу, яка є відбитком її милої прекрасної поверхні, змінену Станіславу, особу повну отрути і злості, безглузду, і врешті дівчинку з рисами Томчиківни».

Ментальна сугестія і роздвоєння

Франків інтерес до психології, спровокований лекціями професора Охоровича, мав колосальний вплив на його свідомість і творчість. У творах Франка часів навчання в семінарі Охоровича можна знайти відкриті посилання на ідеї, пов’язані з психологією. У повісті «На дні» (1880) головний персонаж Андрій Темера, близький до автобіографічного героя, мріє про «психологічний щоденник», де би фіксувався «вплив думки на органічні чинности»: «От гарна би річ була вести такий дневник, де би втягано завсіди кождий об’яв чуття, кожде вражіння, і то день за днем, довший час! Цікава би вийшла статистика духового життя! Пізнали б ми, якими-то вражіннями, якими чуттями найбільше жиє чоловік, яке-то буденне життя тої “божої іскри”, котра в рідких, виїмкових хвилях так високо зноситься!..». Темера також думає, що такий щоденник може бути колективною працею й базуватися на інтроспекції. Далі, однак, він згадує про «прокляту різницю вдач, хвилевих успособлень, обставин» і мріє про «механічний психометр»,  «похожий на той, що зладив Вундт для мірення інтенсивності чуття». Сам Темера, як очевидно і сам Франко,  послуговується методами інтроспекції, аналізуючи трансфер (сугестію)  думки на свою психосоматику.   

Повість датована 1880 роком, тобто написана в той період, коли Франко ще відвідував семінар професора Охоровича. Створена вона в екстремальних умовах, у проміжку між арештами й крайнім виснаженням та хворобою,  на основі щойно пережитих вражень, у гарячці. Перебуваючи у готелі в Коломиї, де Франко написав повість, він відправив її за останні гроші Павликові та, як сам зауважував пізніше,  ліг помирати.

Повість є не лише цікавим художнім текстом, але і важливим автобіографічним психологічним документом. Її також можна вважати свідченням  морально-психологічної кризи, яку переживав письменник у цей час.  У повісті чимало автобіографічних рис — характер головного героя Темери списаний з себе;  ситуація відображає реальні події, а саме останню зустріч з Ольгою Рошкевич, яку родичі змусили вийти за іншого, відмовившись видати її за соціаліста та арештанта Франка; реальне перебування Франка у в’язниці стає джерелом  самоспостереження (інтроспекції) його героя.  

У повісті чимало прямих сцен ментальної сугестії, марень героя. Цей твір є ключовим, щоб говорити про психоментальні експерименти Франка над своїми персонажами та, ймовірно, над самим собою у цей період. З кінця 1870-х років  ментальні сугестії супроводжуватимуть творчість Франка упродовж усього життя. Важливо зауважити, до речі, що його «Каменярі» (1879) постають у вигляді сну-галюцинації та пов’язаним із живопохованням — видінням душею власного похорону, що перегукується з ідеями Охоровича про душу, яка бачить саму себе.

Ідеї Охоровича про ефірне тіло для Франка стали також поштовхом до зацікавлення двійниками й ситуацією роздвоєння. Поезія «Поєдинок» і однойменний прозовий ескіз можуть служити ілюстрацією багатьох тез із психологічних праць Охоровича.  У «Поєдинку»  поет подає картину бою від імені ліричного героя Мирона, який перебуває всередині  бою, в «ряді борців». Стан його особливий, хворобливий:  він «заляканий смертельно», блідий, «на лиці чув жар несамовитий», має докори в серці й відчуває себе «мов зрадник, встидом битий». Бій іде між офіційним військом і бунтарями, котрі виступають проти «порфіри і корони».  У хворобливому безумстві бою він бродить у крові, його «очі, вуха, ноги, мов нечулі», він — автомат, стріла, пущена з лука, без власної волі й чуття, у стані екстазу. 

Однак у певний момент Мирона ударив брехнею, як пострілом, власний крик «Смерть бунтарям!», що й породило в нього чуття провини.  З ряду ворожого навпроти виступає постать, цілком подібна до ліричного героя, — «В кождій черточці зо мою/ Однакий вид, і ніс, і очі, й губи /Немов я сам  перед собою стою!».  Так сходяться у діалозі-поєдинку два Мирони. Один із них є «справжнім», «правдивим», а інший – «привид», мара, плід «нервової гарячки». Кожен в іншому «бачить форму, зняту з себе».  Зрештою, «правдивий» Мирон зі словами «Ніщо єси, щезай же до нічого» стрілив — «Я між трупи повалився», констатує ліричний герой. 

Можна розглядати цей поєдинок як  хворобу, спровоковану  конфліктом свідомого і підсвідомого, а у категоріях психоаналізу поєдинок фіксує розрив і боротьбу его і суперего та фіксує ситуацію самовбивства (вона повториться у «Зів’ялому листі). Але варто повернути це у контекст Франкового зацікавлення психологією, і тоді він поступає ілюстрацією до тез Охоровича.  У 1877 році  Охорович видає працю про явища роздвоєння в духовному житті людини, а у своїй праці про пізнання душі  він говорить, що для морального самопізнання треба мати «себе перед очима душі, повинні уявити самі себе, а саме роздвоїти своє я на того, хто бачить, і те, що бачить». У книзі «Miłość, zbrodnia, wiara i moralność. Kilka studiów z psychologii kryminalnej» (1870) Охорович аналізує природу морального чуття і відзначає, що основою його є сумління, яке дозволяє перебороти егоїзм, вийти зі стану екстази, природної чи породженої сомнамбулізмом. Загалом Охорович твердить, що дії людей є свідомими або несвідомими, причому останні асоціюються з автоматичним, механічним діянням. Такий стан хворобливий — він зрідний лунатизму, сп’янінню, надмірній пристрасті. Це стан тих,  хто в шалі боротьби іде на смерть,  перейнятий войовничим поривом,  що домагається повного насичення. Щоб вийти з цього стану напруження і пізнати себе, потрібне зусилля, воля, протиставлення себе зовнішньому об’єкту.  Всі ці елементи  Франко використовує у своєму «Поєдинку». 

Прикметно, що подібним чином Франко оцінює і власне життя. «(…) праця допомагає мені забувати про свій стан, — говорив він в розмові з Михайлом Рудницьким. – Коли я вже згадав про дисципліну солдата, то, може, найліпше було б прирівняти себе до смертельно пораненого солдата, який, почавши виконувати якесь завдання, не має вже ні часу, ні можливості думати про свій стан і не чує болю, йдучи наперед… Це звучить, як поетична фраза, але це порівняння можна застосовувати в різних звичайних випадках нашого життя».

Іван Франко у літньому віці. Джерело — Вікіпедія

Отже, питання про хворобу Франка заторкує не лише медичні аспекти, що стосуються його смерті та причин недуги. І в усякому разі воно не має обмежуватися підтвердженням «цнотливості» Франка-«Каменяра». Адже питання не в тому, щоб поставити чи спростувати його діагноз. Хвороба проявляє становлення Франка як письменника, близького до натуралізму і модернізму. Його психічне безумство, видіння, галюцинації пояснюється не лише імовірною задавненою хворобою чи спадковістю. Вони також є результатом фізичних, ментальних та емоційних травм, які довелося пережити Франкові і які спричинили невротичні й психічні розлади в його душі.

Важливим моментом не лише в біографії, але й у формуванні художнього  письма Франка стає знайомство з Охоровичем і глибоке зацікавлення психологією і психофізикою. Саме вони спонукали Франка перетворити себе самого на психологічний експеримент. Він досліджує себе самого, свої ментальні глибини, відкриває для себе підсвідоме і несвідоме та вводить його у свої твори. Все це ще відбувається на тому етапі, коли ще не існує психоаналізу Зигмунда Фройда. Трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898), котрий також є продуктом віденського періоду, і в якому Франко аналізує художню та ментальну сугестію, також є продуктом передфройдівського психоаналізу. Інтерес Франка до психології, пробуджений Охоровичем, знаходить новий імпульс, коли він опиняється у Відні — центрі тогочасної психіатрії, і ментальна сугестія пронизує не лише його трактат, але і більшість його пізніших творів — «Основи суспільності», «Івана Вишенського», «Мойсея», «Терен у нозі» та ін.

Загалом знайомство Франка з Юліаном Охоровичем та перебування в колі ідей психологів того часу, свідчать про те, що Франко формується і розвивається як письменник в контексті концепцій, визначальних для формування європейського модернізму і психоаналізу.  Франко — перший психоаналітик-письменник в українській літературі, який виводить назовні у своїх творах власне підсвідоме. Підсилена психологічними експериментами Охоровича, практика інтроспекції актуалізує галюциногенну образність і ментальну сугестію письменника, яку він передає своїм персонажам. Так Франко стає і об’єктом, і суб’єктом самоаналізу, лікарем і пацієнтом водночас.

Читайте також: Іван Франко – вулкан неможливого