Які культові книжки потребують перевидання? Відповідають письменники і літературознавці

На початку вересня перевидання книги Соломії Павличко «Дискурс модернізму» стало свідченням того, що подібні книжки не лише збагачують культурний контекст, але й допомагають переосмислювати наше місце в сучасному світі. Це стосується не тільки інтелектуальної чи академічної літератури, а й художніх творів, які формують уявлення про національну ідентичність, літературні традиції та культуру загалом.

Багато знакових праць — як нонфікшн, так і художніх — через відсутність перевидань або оновлених видань часто залишаються поза увагою читачів. Такі книжки могли б допомогти критично осмислити історичні події, літературні явища чи мистецькі процеси, надати інструменти для розуміння нашого минулого і сучасних процесів. Вони є тим культурним і літературним капіталом, який здатен знову стати живим і актуальним, якщо отримає нове життя у сучасному книжковому просторі.

Читомо звернулося до провідних авторів, літературних критиків та літературознавців із запитанням, яких перевидань, на їхню думку, бракує найбільше. Їхні відповіді проливають світло на лакуни в сучасному літературному процесі та нагадують про твори, які заслуговують бути поверненими до читацького вжитку, щоб надихати, навчати й відкривати нові горизонти для української культури.

Анастасія Герасимова

Літературна критикиня, культурна журналістка 

Дуже радує, що українські видавці потроху підхоплюють тенденцію, беручись за перевидання. Кілька книжок, про які я б хотіла згадати, вже анонсовані й незабаром вийдуть з друку, наприклад, «Транзитна культура і постколоніальна травма» Тамари Гундорової (видавництво «Віхола», 2024) — глибокий аналіз української літератури початку 2000-х, написаний так інтелектуально красиво, як може саме пані Тамара. 

«Зелена Маргарита» Світлани Пиркало (видавництво «Komubook», 2023) — теж книжка з 2000-х, але тепер вже художня. Вона — про свободу бути. Смішна, трошки сумна, з ідеальним балансом шаленства та реалістичності. Проза, яка запамʼятовується. 

З того, чого поки не бачила в планах видавців, але що б хотілося мати, — перевидання прози Ірени Карпи, і знову початку 2000-х. Фразу з одного твору про те, що «гонорари краще гонореї», пам’ятаю досі. Гадаю, 2000-ті — це той період, який вже час переосмислювати, на який варто подивитися з відстані років, зрозумівши, якими самобутніми, епатажними, талановитими були наші письменники й письменниці попри епоху кучмізму із засиллям російської книжки.

Богдана Романцова 

Літературознавиця, літературна критикиня, редакторка видавничих проєктів видавництва «Темпора», викладачка «Літосвіта»

Мені дуже бракує цілої серії видавництва «Факт», яка мала назву «Висока полиця». 

Там були  і «Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період» Оксани Забужко (видавництво «Комора», 2020), і «Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» Віри Агеєвої (видавництво «Факт», 2006), і «Гра триває: Літературна критика та есеїстика» Костянтина Москальця (видавництво «Факт», «Наш час», 2006), і «Кітч і література. Травестії» Тамари Гундорової (видавництво «Факт», 2008).

Щось було перевидано пізніше в інших видавництвах, дещо можна знайти серед залишків за невеликі гроші, щось є у букіністів. Однак серії як такої немає, а саме завдяки цим виданням я, ще геть юна студентка перших курсів, побачила, що у нас є не лише переклади інтелектуальної есеїстики, а й власні оригінальні тексти. Не з усім прочитаним я погоджуюся, не всюди авторська думка мені резонує однаково потужно, однак сама серія і її автори стали окремим явищем в українській літературі. 

Не боятися видавати на межі століть те, що виглядає надто нішевим та складним, аби стати успішним комерційним проєктом, — це таке чарівливе зухвальство. Здається, сьогодні ми нарешті знову до нього повертаємося, тільки з уже більш дорослим ринком. 

Юрій Андрухович

Поет, прозаїк, перекладач, есеїст

Антологія «Вісімдесятники» (видавництво «Canadian Institute of Ukrainian Studies», 1990) — упорядник Ігор Римарук, яка засвідчила вихід найновішої на той час української поезії, переважно наймолодших її творців, за межі УРСР і розрив із радянськими поетичними шаблонами. Чотири десятки поетичних імен, чиї вірші зібрано в антології, є найкращою репрезентацією наших 1980-х. Усі різні, всі особливі, всі надзвичайно сучасні, а деякі просто геніальні.

Альманах «Пси святого Юра» (видавнича спілка «Просвіта», 1997) — своєрідна «пам’ятка літератури» 1990-х — перша й остання маніфестаційна збірка новоствореного тоді літературного угруповання, що окреслило себе як літературна майстерня. Всі семеро авторів були на той час серед лідерів і впливали на подальший розвиток сучасної української літератури. Деякі з них сьогодні дещо призабуті, й це несправедливо. В будь-якому разі міг би вийти дуже цікавий і корисний камбек. 

Ганна Улюра 

Літературна критикиня, літературознавиця, есеїстка, кандидатка філологічних наук

«Обличчям до екстреми» Цветана Тодорова (видавництво «Основи», 2000), переклад Ярини Сапиги. Не найвідоміша праця відомого постструктураліста. Власне, про що ця книжка уже з назви видно. Тодоров обмірковує, як людина переживає екстремальний досвід і як свідчення про такий досвід роблять екстрему профанною. Він пише про досвід війни й геноциду, разом із книжками Кеті Карут (яку нарешті треба б видати в нормальному обсязі), з «Фреймами війни» Батлер, «Спостереженням за болем інших» Зонтаг, «Обличчям до екстреми» — прожитковий мінімум інтелектуала, що рефлексує війну, всередині якої опинився. 

«На карнавалі мертвих поцілунків. Феміністичні роздуми» Ніли Зборовської (видавництво «Літопис», 1999). Авторська збірка, яка складається з літературно-критичних статей, де обмірковується проза Забужко, Андруховича, Пашковського, а потім феміністична оптика читання і засади жіночого письма, які обмірковуються в критичних есе, реалізуються на практиці – в художньому творі. І це створює цікавезний ефект. Можна не лише побачити, якою була наша літературна критика наприкінці 1990-х, на початку 2000-х, а й згадати, що такого чіткого розмежування між літературним есе і експериментальною прозою, як зараз, у нас не було.

«Мефістофель і Андрогін» Мірча Еліада, (видавництво «Основи», 2001). Тут нічого пояснювати не треба. Це Мірча Еліаде, якого багато не буває. Особливо зараз, коли всі чомусь говорять про міфічне мислення, але не дають собі ради з обсягом і наповненням цього поняття.

Бернхард Вальденфельс, «Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого» (видавництво «ППС», 2002). Переклад Вахтанга Кебуладзе. Я згадала і з насолодою перечитала цю тоненьку книжечку після того, як Вальденфельс оприлюднив дуже сильне есе на підтримку України на початках повномасштабної війни: якщо горить твій сусід, значить то лихо й твоє. Вальденфельс елегантно і водночас дуже тонко міркує про заклик від Іншого, який розмежовує Своє і Чуже. І зараз ця книжка читається як такий собі туторіал. 

Ростислав Семків 

Письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець

«Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» Григорія Грабовича (видавництво «Критика», 1998). Ця книга актуалізує міфокритичний, психоаналітичний підходи та архетипну критику, дозволяє глянути на творчість Тараса Шевченка у ширшому методологічному контексті.

«Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму» Віри Агеєвої (видавництво «Факт», 2002) — це панорамне розгортання перспектив феміністичної критики й, частково, ґендерного аналізу та прочитування крізь ці методології історії української літератури нового часу.

Читайте також: Українська проза 2024 року — вибір Читомо

Оксана Забужко

Поетка, прозаїкиня, літературознавиця, есеїстка, публіцистка

Василь Мова (Лиманський) (1842-1891). Це просто, пафосно висловлюючись, «стид і ганьба», що один із національних класиків першого ряду по ХІХ-му століттю, блискучий літописець «віджатої» в нас уже за СРСР Кубанської України, сучасному читачеві практично невідомий, бо перший і єдиний раз його видавали ще «за перестройки» — 1990 р.! (Датованого 1995 р. діаспорного видання віршованого памфлету Василя Мови на Панька Куліша під назвою «Куліш, Байда і козаки» (видавництво «Українська вільна академія наук у США», 1995), з розкішними супровідними статтями Юрія Шевельова й Віктора Чумаченка, не рахую — то вже раритет для філологічних гурманів, хоча культурна нація, розуміється, мала б перевидавати й такі речі). Але принаймні роман в діалогах «Старе гніздо і молоді птахи» (видавництво «Дніпро», 1990), (а це справді роман, який жанрово випередив свій час на добряче століття: щойно у зв’язку з Світланою Алексієвич західна критика почала говорити про «роман голосів» як окремий жанр, але, хай простить мені Алексієвич, до мовної майстерности Василя Мови їй далеко!), як на мене, однозначно один із топ-десятки найкращих українських романів двох минулих століть — мав би бути доступним кожному школяреві. Це книжка, що має потенціал змінити вам життя не менше, ніж прочитані у відповідно юному віці «Червоне і чорне» чи «Ярмарок суєти», з тою додатковою перевагою, що це ще й «наше» і «про нас».

Надія Суровцова (1896-1985). Спогади (а точніше — «Житіє Надії Суровцової, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан Магаданської області», у 2-х томах (видавництво «Наука і культура», 1991). Унікальна жінка, унікальна біографія, унікальний мемуар, без якого ніколи не буде повною мемуаристика ХХ століття — ні українська, ні європейська: власне той щасливий випадок, коли вся мейнстрімна історія століття — від революційного гуртка студентів-українців у Петербурзі 1917 р. (де юна Надійка боролась проти імперії опліч з Грушевським, Петлюрою й Донцовим), Визвольних змагань, еміґрації, європейського соціалізму й комунізму, «Розстріляного Відродження», ГУЛАГу (де Надія Віталіївна провела 30 років!), і аж до хрущовської «відлиги», «шістдесятництва» і репресій 1970-х, – відбилась, як у дзеркалі, в долі одної жінки, котра до того ж була винятково талановитою письменницею! Мастрід, мастхев, книжка, обов’язкова на полиці кожної книгарні й кожної бібліотеки. Дуже сподіваюсь, що найближчим часом цю кричущу лакуну в нашій історичній пам’яті й культурі буде закрито. 

Мирослав Лаюк

Поет, прозаїк, есеїст, воєнний документаліст

Наразі у нас просто відсутні деякі базові класичні книжки. Якісь із них видавалися надто давно; частина — погано відредаговані скани старих видань, надруковані на туалетному папері; якісь — взагалі не перекладені.

Передусім я потребую «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, видавництво «Кальварія», 2004, однієї з найголовніших книжок минулого тисячоліття. (у 2017 книжку видали у видавництві в «Фоліо», — ред.)

Також мені необхідні томи Шарля Бодлера, Артюра Рембо, Стефана Маларме (я вже не кажу про Федеріко Лорку і Мацуо Басьо), (у 2020 книжку «Федеріко Ґарсія Лорка. Вибрані поезії» видали у видавництві «Кальварія», — ред.); загалом з виданням класичної світової перекладної поезії у нас жахлива ситуація, то хоч би Лукашеві-Кочурові переклади б перевидали. Я б загалом хотів коментованих сучасними літературознавцями перевидань чи нових перекладів більшості того, що ми називаємо класикою.

Тетяна Петренко

Літературознавиця, літературна критикиня, редакторка відділу критики на Читомо

Ігор Костецький «Спокуси несвятого Антона» та «Близнята ще зустрінуться» (Антологія драматургії української діяспори, 1997). Костецький — один з мешканців таборів Ді-Пі й наш блискучий абсурдист. Коли сьогодні з’являються абсурдистські книжки, не вистачає можливості провести зв’язок цієї літератури з українською традицією і з блискучими текстами Костецького. Адже Семюел Беккет і Ежен Йонеско — далеко не єдині абсрудисти світової величини.

Наприклад, «Близнята ще зустрінуться» — це бал в новорічну ніч в окупації, де автор подає сутність воєнної дійсності й абсурдності. Зокрема для його п’єс характерні постаті двійників і близнюків, що відсилають до розщепленості людини в цей час.

Тетяна Калитенко 

Письменниця, літературознавиця, редакторка

Еліас Леннрут «Калевала» (видавництво «Основи», 1995). Під час хвилі видання «Старшої Едди» і «Молодшої Едди» бракувало ще одного нордичного міфу — карело-фінського епосу «Калевала», що був укладений (чи то пак скомпільований із залишків народних рун Еліасом Леннрутом) в першій половині XIX ст. Переклад був виконаний Євгеном Тимченком 1901 року, а востаннє книжка бачила світ українською у видавництві «Основи» під редакцією Дмитра Павличка 1995 року. Щоправда, Тимченко перекладав не з фінської мови, а в тексті з’явилася низка діалектізмів, що суперечить першопочатковому задуму «Калевали» як першого й чистого літературного тексту літературною фінською, проте бодай перевидання із академічним коментарем не бракувало б, хоча в ідеалі, звісно, хотілося б мати новий переклад із мови оригіналу.

Алексис Ківі, «Семеро братів» (видавництво «Кальварія», 2003). Продовжуючи тему фінської літератури, переклади якої можна тепер знайти хіба в бібліотеках, згадується ще один вагомий текст для культури Суомі — роман, написаний у формі п’єси, «Семеро братів» Алексиса Ківі, що зокрема є першим фінським реалістичним романом фінською мовою, за яку письменник побився зі своїм родичем за те, що той сказав, ніби у фінської мови немає майбутнього, і нею ніколи не будуть навчати у школах і видавати книжки. У романі оповідається про родину із семи осиротілих братів, які живуть далеко від громади у лісі та намагаються вести своє господарство і влаштовувати власні життя. Ба більше, кожен із братів також утілює окремий фінський характер, що свого часу стало критикою на тогочасне суспільство. 

Юрко Прохасько

Літературознавець, психоаналітик, есеїст, публіцист, перекладач

Дві історії України: «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталії Яковенко, видавництво «Часопис Критика», 2009 і «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст.» Ярослава Грицака, видавництво «Генеза», 1996 (у 2019 книжку видали у видавництві Yakaboo Publishing, — ред.). Обидві історії України, написані свідомо і видані навмисне одночасно найкращими на той час знавцями своїх ділянок, від самого початку стали стандартними творами. Стандарт завжди повинен бути присутнім і доступним, бодай для порівняння.

«Прощання з імперією» Олі Гнатюк (видавництво «Критика», 2005).  Незамінний і досі неперевершений внесок до осмислення і систематизації складних процесів деколонізації української культури, ретельно укладений архів з історії ідей, віртуозно концептуалізований.

«Феномен українського авангарду» Дмитра Горбачова, 2002. У цій книжці автор уперше сформулював надзвичайно слушну інтуїцію, яка виявила свою важливість у наступні роки: якою центральною є ідентифікація українства з модерністю і аванґардом. (у 2020 «Український художній авангард: маніфести, публіцистика, бесіди, спогади, листи», упорядник Дмитро Горбачов видали у видавництві «Дух і Літера», — ред.)

«Від Малоросії до України» і «Дилеми українського Фауста» Миколи Рябчука (обидва видавництво «Критика», 2000). Дослідження українського націєтворення Миколи Рябчука тривають разом із самим українським націєтворенням. Під цим оглядом вони є неоціненним відображенням руху часу, руху методу і рухів модерного суспільства.

Микола Рябчук

Журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст

З огляду на обмежені видавничі, та й читацькі ресурси, я пропонував би насамперед перевидати дві першокласні наукові книжки, які читаються захопливо, як науково-популярні. Це «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» Григорія Грабовича (видавництво «Критика», 1998) та «Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота, 1856-1886» Ярослава Грицака (видавництво «Критика», 2006). Книжка Грабовича (в перекладі Соломії Павличко) видавалася двічі (1991, 1998), проте давно вже стала бібліографічною рідкістю; Грицакова книжка, видана 2006 року.\ мізерним накладом, була приречена стати рідкістю вже від самого моменту її видання. (у 2024 книжку «Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота, 1856-1886» Ярослава Грицака видали у видавництві «Фоліо», — ред.)

Одна праця — це блискучий зразок літературознавства загалом і водночас бездоганне проникнення в саму суть Шевченкової творчості. Друга праця — взірець літературної біографії, де досконале знання Франкової творчості віртуозно поєднується з не менш досконалим знанням контексту, в якому жив і творив митець — буквально на мікрорівні. Обом працям не пощастило не тільки з накладом, а й із рецепцією. Грабовичева праця відразу після появи англійською мовою (1982) наразилася на пасквільну критику діаспорних націоналістів, які відчитали у ній, здається, лише одно слово — «міфтворець» і ототожнили його через недостатню освіченість зі словом «казкар». Ця скандальна рецепція перенеслась, на жаль, великою мірою і в Україну (за принципом «не читав, але засуджую»); показово, що після двох чи трьох безуспішних спроб номінувати цю книжку на Шевченківську премію видавці відступилися врешті від цього задуму, завдяки чому Грабович таки отримав премію, але вже за іншу, теж дуже добру, але не таку знакову, по-доброму революційну книжку. Грицакова праця натомість майже зовсім не отримала розголосу, крім глухого бурчання в середовищі фахових «франкознавців». 

До цих двох конче потрібних (пере)видань я додав би ще й праці всіх неокласиків і симпатичну трилогію Юрія Смолича про літературно-мистецьке життя 1920-х років «Розповіді про неспокій» (видавництво «Радянський письменник», 1968), попри помітну в ній ідеологічну обмеженість, зумовлену часом, цензурою та особою автора. 

Елеонора Соловей

Літературна критикиня, літературознавиця, докторка філологічних наук

Впевнена, що на хвилі сьогоднішнього зацікавлення гуманітарними студіями варто було би перевидати монографію, яка вийшла друком 1998 року і тоді ж була відзначена Шевченківською премією. Це «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ–XVIII ст.» академіка Д. С. Наливайко (видавництво «Основи», 1998). Якраз минуло 95 років від його народження. Зайве доводити, як актуалізується сьогодні ця праця. Написана вона цікаво і може адресуватися не лише фахівцям, а й ширшому загалові.

Спогади Сави Голованівського «Меморіал» (видавництво «Дніпро», 1988). До певної міри це було продовження розпочатої Юрієм Смоличем розповіді про тих митців, котрі надто довго були «забороненими» або несправедливо забутими. Але автор «Меморіалу», на відміну від Смолича, не шукав примирливих пояснень та згладжування гострих кутів, ніби відчуваючи, що жити йому залишилося всього рік, він квапився вберегти від забуття образи часу та своїх сучасників і друзів, як-от Леонід Первомайський, Микола Бажан, Анатоль Петрицький. Один мій колега, історик з Канади, жалівся, що на всьому американському континенті не знайти цієї книги, а вона — цінне джерело відомостей про літературно-мистецьке життя в Україні минулого століття.

Видається актуальним перевидання романів Романа Андріяшика «Люди зі страху», «Додому нема вороття» (видавництво «Дніпро», 1983),«Полтва» (видавництво «Радянський письменник», 1982). Ця своєрідна романна трилогія, а також роман про Федьковича «Сторонець» — яскраве явище нашої літератури. Автор пройшов свого часу всі кола пізньорадянського літературного пекла: від цькування й заборони на професію та ім’я — до Шевченківської премії вже в незалежній Україні. Саме в «Бібліотеці Шевченківського комітету» його романи видавалися востаннє, двадцять років тому. А проте вони засвідчують, що і в задушливі часи «пізнього соцреалізму» були отакі письменники — внутрішньо вільні, визивно непідвладні кон’юнктурі, лицарі літератури, талановиті «відщепенці».

Так само, двадцять років тому, видавалися востаннє як дитячі книжки твори українського фольклору з ілюстраціями неповторного Володимира Голозубова. Цілі покоління виросли на тих книжках з їхньою особливою безпосередністю, щирістю, життєствердним гумором, увагою до деталей казкового побуту, впізнаваністю колориту, що перегукується і з розписною керамікою, і з народною вишивкою. Сучасні дитячі книжки поліграфічно, сказати б, багатші, але саме цих рис їм часто не вистачає. Перевидати під однією обкладинкою дитячі книжки з ілюстраціями цього майстра — було б чудово.

І якщо вже говорити про дитячі книжки — давно доцільно було би перевидати «Бузинового царя» — книжку дитячих віршів Ліни Костенко, видавництво «Веселка», 1987 (у грудні 2024 книжку видали у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га», — ред.). Вона також має бути в лектурі наших дошкільнят. Саме на цих віршах можна вчитися не лише читати: вони вчать також доброти й радості життя.

Читайте також: Найкращі українські дитячі книжки-2024 – вибір Читомо