Ярина Чорногуз: З нами воює не путін, пригожин чи армія рф, а весь російський народ

Хтось пам’ятає Ярину Чорногуз з одноосібного протесту біля Офісу президента проти імплементації Мінських домовленостей у 2020-му, хтось – із мовних проєктів та ініціатив, хтось – зі списку 100 найвпливовіших жінок України від «Фокуса», хтось – з торішніх осінніх фото в Пентагоні. Розпочинала свою військову роботу Ярина як парамедикиня-волонтерка «Госпітальєрів», тепер працює на передовій як розвідниця батальйону морської піхоти. Її збірка «Як вигинається воєнне коло», присвячена загиблому на війні коханому, була відзначена премією «Смолоскипу». Зараз вона продовжує писати й готує до друку наступну збірку.

У межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, що реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Яриною про те, яких змін бракує в українському суспільстві, як нам давати раду із втратами, які ми несемо у цій війні, як розірвати наше кількасотлітнє воєнне коло і якою може бути наша перемога.

– Нещодавно українці відзначали рік великої війни росії проти України. Війна почалася для вас, як і для багатьох інших, значно раніше. Та чи стало для вас 24 лютого початком якогось нового відліку? Чи змінилося щось для вас після повномасштабного вторгнення?

– Ні, для мене нічого не змінилося. Коли я йшла в армію, то розуміла, що буде друга, гаряча фаза, і просто хотіла бути до неї готовою. Про те, що будуть певні дії від ворога, ми знали за кілька тижнів. Коли 24 лютого нас вночі розбудили гради, ми просто почали діяти за попередньо даним наказом, який нам дали на цей випадок. 

– Чи бачите ви все ж зміни в українському суспільстві, в державі загалом за останній рік?

– Повертаючись буквально на кілька днів у мирні міста, я бачу, що побільшало української мови, української музики. Приємно, що подекуди люди намагаються повертати в простір україномовний контент. Такі зміни я бачу. Але, щоб суттєво щось змінилося – до цього ще далеко. 

– Що ми можемо зробити, щоб це змінилося?

– Насамперед визначати межі: що є етичним, прийнятним, а що – ні. Ми демократичне суспільство, норма у нас визначається ставленням, межами та етикою. Остання дискусія, яка мене зачепила – історія з відеоблогом Емми Антонюк та Іво Бобулом, який ніби повертається до тренду як український естрадник, але водночас дозволяє собі відверту зневагу до всієї жіночої статі. Дівчина йому ввічливо намагається показати іншу точку зору – точку зору всього нашого покоління жінок, а він сприймає це відверто вороже. І що найгірше – повно людей у моїй стрічці його підтримали. Мене це дуже сильно шокувало. Тому що багато жінок зараз воюють на війні як солдатки, рятують поранених у стабіках, на швидких. Багато жінок повтрачали чоловіків, синів, братів, друзів на війні. Це все вимагає титанічної сили, роботи та витримки. Тому не можна якісь свої стереотипи з 90-х накладати на жінок цього часу. 

– Але ви самі кажете, що багато людей у вашій стрічці його підтримали. Це переважно ваші й мої однолітки, які в 90-х були малими дітьми чи й взагалі щойно народилися. Відтак, зміна цього світогляду – довгий процес, який ще невідомо скільки триватиме…

– Так, це тривалий процес, але наскільки довго він триватиме, залежить від нас і від нашої реакції на це. Я намагаюся реагувати на такі речі, публічно висловлювати свою думку. Знову ж таки, згадаю календар «5 каналу» як приклад, що мало що змінюється. Ті самі люди, які раніше засуджували за оголеність, тепер, навпаки, залишають мало не за найважливішим правом жінки – оголюватися заради насолоди чоловіка. Це той самий сексизм, тільки з іншого боку. В цьому календарі жіноче тіло подається як воєнний трофей, як об’єкт подяки чоловікові за його службу. Це страшенно нівелює працю жінок-військових, які намагаються від початку служби відійти від сприйняття, що вони є просто сексуальним об’єктом, довести свою суб’єктність, що вони такі самі солдатки і можуть робити те саме, що й чоловіки. Так от такі проєкти все це ставлять під сумнів. Але багато для кого це незрозумілі речі. 

Ми все це уже проходили у 2014-2015 роках, просто у трохи менших масштабах. Одна з моїх приятельок, ветеранка, повернулася з війни, за рік чи два одружилася, народила дитину і потім, коли показувала посвідчення УБД, її питали, звідки вона його взяла. Мовляв, нагуляла на війні дитину? Їм важко повірити, що жінка із цим посвідченям дійсно могла робити на війні щось важливе й небезпечне для її життя. Хоча бойові медички взводу, як я, якраз цим і займаються. Часом суспільство знецінює навіть тих воячок, які загинули. Навіть про них говорять, навіщо вони туди пішли, краще сиділи б вдома. Уявіть, як це чути їхнім чоловікам, родичам.

– Чим для вас є фемінізм? Вважаєте себе феміністкою?

– Так, я себе вважаю феміністкою. Фемінізм для мене – це, в першу чергу, боротьба за рівноправ’я, за те, щоб жінка була для себе самої метою і не позиціонувалася суспільством другорядною в контексті чоловіка. Мала рівний доступ до всіх професій і справ. І ось, що дуже важливо на рівні етики, не судилася відповідно до якихось патріархальних стереотипів й соціальних ролей. 

– У вас є багато іпостасей. Ким себе ідентифікуєте в першу чергу?

– Людиною. У моєму розумінні людина не є ніколи чимось одним. В людини завжди є багато різних ролей, які є для неї близькими в той чи інший період життя. 

– Для вас важливо тримати баланс між цими ролями?

– Так, важливо. Наприклад, мені дуже цінно те, що моя 3-річна служба в морській піхоті не зробила між мною і, скажімо, середовищем, з яким я була в Могилянській академії чи тією мною, якою я була, коли закінчила університет, велику прірву. Тобто, якісь речі я зрозуміла, якийсь досвід отримала, але я можу так само легко спілкуватися зі своїми викладачами, які мені проводили колись цікаві семінари, так, ніби цих років не було. Для мене дуже важливо зберігати оцю зацікавленість інтелектуальним дискурсом: мистецтвом, літературою, філософією. Для мене це дуже важливо.

– Ви пішли на війну одразу після магістерки. До того перекладали книжки, писали статті про літературу. Якби у вас з‘явилася така можливість, над чим хотіли б зараз попрацювати?

– Я колись перекладали вірші Сильвії Плат, мені вони були дуже близькими. Було б цікаво закінчити це, зробити цілу збірку її перекладів. Колись я навіть міркувала про аспірантуру – доктора філософії. Це було б мені цікаво. Зараз я вожу зі собою доволі багато саме філософської літератури: Ніцше, Гегеля, Гайдеґґера. Те, що мені найбільше подобається і до чого я б, можливо, повернулася – це перетин між літературою та філософією. Це те, що мене дуже надихає. Зараз читаю Гессе, його «Казки, легенди, притчі». Мені це все дуже подобається. 

– Тобто, вам вдається зараз навіть читати…

– Так. Був період, коли я взагалі не могла: ні читати, ні дивитися фільми. А потім десь влітку почала поступово повертатися до цього. Замовила собі якраз Мілана Кундеру, і з ним здатність читати відновилася.

– Які автори та авторки української літератури є для вас знаковими?

– Найперше, мабуть, Леся Українка. Колись її філософські драми дуже багато чого в мені змінили естетично. Наприклад, «Камінний господар» – драма, до якої я часто повертаюся, коли аналізую певні риси в жінках чи певні речі жіночої природи. 

Також дуже люблю Яблонську, її нариси про Марокко та інші країни. Вона для мене є таким типажем вінтажної мандрівниці з 20-х. Назву ще Миколу Куліша. Мені дуже подобалася його драма «Патетична соната». Загалом я люблю митців, у яких є розмах філософського узагальнення, смислові лакуни, які ти можеш сам наповнити якимось сенсом. 

Із більш сучасних імен, це поезія Василя та Олени Герасим’юків. У Василя Герасим’юка мене дуже вабить його міфопоетика. Багато його поезії я знаю напам’ять, вони настільки є для мене співзвучними моєму досвіду і розумінню певних речей. Так само збірки Олени Герасим’юк – «Глухота» і «Тюремна пісня» – абсолютно знакові і для нашого покоління, і для літератури. Вражає її вміння поєднувати історичність і речі, які нам самим доводилося переживати. Її абсолютно неповторна експресія мене також багато на що надихала.

Читайте також: Ігор Мітров: Богемний поет на війні перетворюється у звичайного солдата

– Самі пишете зараз?

– Так, пишу. Здебільшого це поезія, але є і прозові замальовки. Для того, щоб писати прозовий текст, мені треба трошки дистанціюватися від тих обов’язків, які я несу зараз в зоні бойових дій. А от поезія – так, пишеться. Зараз якраз має вийти друга збірка у видавництві «Віхола» – «Dasein. Оборона присутності».

– Порівнюючи з першою збіркою, наскільки вона буде іншою? Чи можна говорити про певну тяглість між ними?

– Тяглість між ними, звичайно, є. Є співзвучність. Вона скоріше є продовженням, розвитком першої. Те, що їх об’єднує – це відчуття втрати. Втрата як щось особисте і більш загальне, мабуть, основне, що поєднує їх естетично і філософськи.

– Якщо говорити про втрату. Як ви вважаєте, як нам потім бути з усіма втратами, які ми несемо у цій війні, з цією ціною, яку ми платимо заради нашої перемоги? Як ви собі як людина даєте раду з вашими особистими втратами і як нам як нації потім пройти через усе це?

– Коли я втратила близьку людину на війні, то сказала собі, що хочу, щоб ця втрата і пам’ять про цю людину робили мене сильнішою, а не тягнули на дно. Я багато разів собі це повторювала, але незавжди вдавалося. Якийсь час це справді більше ранило, але потім настав період, коли ця пам’ять почала давати мені сили. Тому що такою є природа втрати. Спочатку вона завдає болю, а потім це стає «життям за двох»: за себе і за того, кого вже немає. Сподіваюся, що так само буде і з усім суспільством. Спочатку нам буде дуже важко і боляче, але потім пам’ять про тих, кого немає, нарешті дозволить нам зробити те, чого ми не зробили впродовж 30 років стагнації. Нарешті ми змінимося і зрозуміємо, що потрібно робити щодня заради того, щоб такої трагедії з нами більше ніхто не зміг зробити.

– Ваша перша збірка називається «Як вигинається воєнне коло». Ви говорите про коло війни, яке повторюється для нас століттями. Перебувати у цьому колі – це із нами назавжди? Чи є у нас можливість розірвати це коло і змінити хід історії?

– Так, дійсно, це коло, в якому триває вся історія і все буття української нації. Його можна розірвати, тільки його прийнявши. Як би це парадоксально не звучало, але тільки так. Я таки не встигла опублікувати до повномасштабного вторгнення один свій есей, який би краще пояснював розуміння цього воєнного кола. Збірка його відображає. 

– Тобто, ви вважаєте, що ця війна – ще на століття?

– Гадаю, що так. Якщо подивитися історію – з Богданом Хмельницьким, козацтвом та Руїною – її ведуть мінімум з XVII століття. Ця імперія змінювала свої назви: то це була Російська імперія, то це був Совєцкій Союз, тепер це Російська Федерація, але у всі століття вони робили одне і те саме. В XVII столітті ми їх не перемогли – вони нам зробили три голодомори у ХХ. А зараз використовують тактику спаленої землі: просто рівняють міста з землею, разом із людьми. На фоні цього всього, те, що ми проти них далі ведемо боротьбу – це насправді наш неймовірний успіх, і його треба продовжувати. Вважаю, що ми зможемо вести успішну оборону ще багато-багато років, а, можливо, й переламаємо їх і змінимо оцю кількасотлітню традицію, натхненні тим, що є зараз. Але це вже коштує нам життів та здоров’я найкращих із нас. Це коштує просто неможливих зусиль над своїм духом і витримкою, які докладають щодня на передовій бійці.

– Чи означатиме розпад російської федерації мир для нас?

– Не означатиме. Багато хто не хоче зрозуміти, що з нами воює не путін, не пригожин, не армія росії – з нами воює весь російський народ, який століттями живе цими імперіалістичними кліше. Тепер додалася ще пропаганда, на яку в них теж є консенсус. Вони у прямому ефірі на своїх пропагандистських каналах кажуть: «А пачєму пропаганда – ето плохо?». Тобто, виправдовують сам факт самообману і брехні. Це такий народ, і це потрібно розуміти. Буде колапс, буде знято путіна – там залишиться дуже багато інших, не менш божевільних злочинців, які спробують зробити те саме або продовжити цю справу. Спокій ми матимемо лише тоді, коли будемо планувати оборону наперед, далеко наперед.

Як її побудувати? Так само успішно використовуючи зброю, яку нам дають, посилюючи співробітництво з іншими арміями світу, використовуючи їхні технології, тестуючи їх. Для них це теж дуже важливо: тут вони бачать реальну ефективність того, що вони розробляли роками. І, з іншого боку, розробляти своє, нарощувати власне виробництво того, що дійсно працює на полі бою, що випробуване. Розвивати високотехнологічні галузі, які показують свою ефективність. Дуже приємно, коли дивлюся сюжети про те, що в нас розробляють свої дрони-камікадзе, різні БПЛА, снаряди, технології. Це дуже перспективна галузь, яка реально здатна тримати оборону тривалий час.

– Чи розвиватиме влада ці напрямки належним чином і чи взагалі це можливо в умовах війни?

– Я не перебуваю у внутрішній кухні влади та вищого воєнного керівництва, тому не можу сказати, наскільки це в них на порядку денному. Але прикро бачити, коли деякі політики і чиновники, причетні до оборонної сфери, проявляють некомпетентність у засобах, на яких реально тримається наша оборона. Вони просто копають собі яму. Влада має бути дуже зацікавлена в цьому. Якщо вони про це ще не почали думати, то якраз час. 

– Зараз багатьох турбує, що після перемоги на нас чекатиме багато внутрішньополітичних проблем. Що, наприклад, хтось із політиків може спробувати узурпувати перемогу. Чи дамо ми собі раду з цим?

– Мені дуже не імпонує, коли політики одягають на себе шати народних героїв на основі чужої крові. Тому що те, що в нас досі є держава – це не їхня перемога, це перемога людей, які щодня ідуть на позиції. Їх вертається менше кожного дня, але вони туди все одно йдуть. Мене дуже непокоїть і мені дуже не подобається, що у світі саме обличчя Зеленського є символом нашого спротиву. Це абсолютна підміна понять.

Я дуже сподіваюся, що наступним президентом України оберуть військового, людину, яка пройшла фронт, але також достатньо компетентна й освічена як політик. Я підтримуватиму саме таку людину. Тому що те, що зараз робить Зеленський, мені огидно. Він, разом із рештою керівництва держави, провалив оборону 24 лютого. Він до кінця не вірив попередженням від Америки – про те, що вторгнення буде. Не подбав про те, щоб південний кордон: Херсонщина, Запоріжжя, і, зрештою, Київ – були достатньо захищені.

Він програв сотні кілометрів наших територій, на яких я провела майже рік служби перед ротацією – Маріуполь, узбережжя Херсонщини: Скадовськ, Лазурне, Красне. Це все настільки красиві місця. Ця прибережна смуга настільки перспективна, родовита. І люди там завжди жили проукраїнські, які махали нам рукою, коли ми проїжджали повз. А тепер, мабуть, перебувають в катівнях.

Тому я дуже сподіваюся, що суспільство дасть Зеленському зрозуміти, що не варто одягати на себе одноосібно шати визволителя. Тому що визволителів багато, і деякі заплатили за це життям та здоров’ям.

Читайте також: Людина, що в пеклі знайшла промінь. Історія Дмитра «Ореста» Козацького

– Що для вас означатиме перемогу?

– Для мене перемогу означатиме можливість знову повернутися в міста, в які я спокійно їздила до 24 лютого. Ще більшу перемогу означатиме можливість повернутися у Крим, в якому я проводила дуже багато часу в дитинстві. Також перемогою буде колапс росії, зміна їхньої людоїдської верхівки й виплата репарацій нам за зруйновані міста. Трохи меншою перемогою вважаю те, що ми досі існуємо і боремося проти противника. Це також насправді уже перемога. Але на ній не треба зупинятися.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).