Євгенія Завалій. Любов завжди перемагає

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо. 

Читаємо есей письменниці та популяризаторки української літератури Євгенії Завалій.

Любов завжди перемагає

Війна почалася у четвер. А ще у вівторок ми з подругою обговорювали, що в суботу мусимо все ж піти на тренінг із надання першої допомоги, зібрати нарешті тривожну валізку й – раптом що – зустрітися в умовному місці, щоб евакуюватися на захід України. Тренінг скасували, замість валізки я поклала в сумку два паспорти, а ми так нікуди й не поїхали. Сьогодні, коли думками повертаюся в ті дні, бачу якісь окремі сцени, ніби дивлюся кіно. 

У суботу замість тренінгу я іду вулицею абсолютно порожнього міста з банкою натуральної кави, яку треба варити в турці, бо іншої вдома не було. А магазини зачинені. З моря дме вітер із льодом, там справжній і такий потрібний нам шторм. Я йду і листуюся з другом із Військово-морських сил: а скільки людей уміщується на великий десантний корабель, а скільки таких кораблів у росії, а скільки допливе до берега, а в нас є чим їх підбити, а ти мені напишеш, коли почнеться? «Ти сама почуєш, коли почнеться», – лаконічно відповідає друг. Я несу каву військовим, яких ми поселили у квартиру моєї подруги. Квартира ця дуже мила: із видом на море, білими меблями й фіранками у квіточки. 

Поки ми не знайомі (уже значно пізніше ми з волонтерами будемо називати їх між собою «родичі» в листуваннях, щоби зберігати секретність, їстимемо разом паску, дізнаватимемося новини із фронту й радітимемо нашим перемогам). А потім, одного літнього дня, я стоятиму в порожній квартирі із ключами в руці, знаючи, що віднині в моєму місті безпечно, острів Зміїний повернуто, російський флот майже знищено. Та це буде потім, до цього моменту ще треба багато пережити.

«Ви любите зелений чай?» − питає хтось із бійців. На секунду згадую, що мала б тепер бути десь біля Львова, а не чекати висадки десанту на одеському узбережжі й провадити світські бесіди з незнайомцями у формі. Оживають рації, блимає апаратура, чую, як телефоном хтось дає вказівки родичам, які вже потрапили в окупацію: «Піди закопай мою форму й медалі». Мене розпитують про те, що відбувається в місті. «А ви не знаєте?» – питаю. «Ми тут уперше, нас прислали зупиняти десант». Розумію, що не можна ставити зайвих запитань, знаю, що там, за вікном, просто в ці миті вибудовується лінія оборони, нехай і хаотично та нашвидкуруч, але нас не здають, не віддають, як ми думали до війни. Нас захищають і за нас готові померти. З цього моменту забуваю, що збиралася кудись їхати. «Військовим потрібна підтримка цивільних, хтось має залишитися», − думаю я.

Усвідомлення прийде значно пізніше, після Бучі та звільнення Київщини, коли Маріуполь іще буде триматися з останніх сил. Усвідомлення того, що ми в Одесі пройшли лезом ножа й уціліли. Якби десант висадився у перші дні, коли ще не замінували берег, не окопались, не створили територіальних оборон, не роздали зброю, коли влада не знала, на чиєму вона боці, а узбережжя боронили невеликі групи морської піхоти й відчайдушні цивільні… Якби Миколаїв не встояв… Якби погода була кращою… Так багато цих «якби». Тепер я точно знаю: не всі з нас пережили б окупацію. У перші дні все здавалося настільки нереальним, неможливим і неправильним, ніби всі ми граємося у війну під звуки повітряних сирен. Та війна була справжньою, а над головою щоденно літали ракети, безпілотники, дрони й авіація, ми чули вибухи на землі, морі й у повітрі. Поки ми до них не звикли. У певний момент ті, хто залишився, прийняли реальність такою, як вона є: ти живеш в історичний час і зі свого вікна бачиш, як твориться історія. 

У військових я навчилася бути терплячою, чекати влучного моменту, вірити в перемогу, перетворювати свій гнів на допомогу й не здаватися у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Котрогось дня, коли ми допомагали людям виїхати з Херсона, один із родичів сформулював гасло цієї війни: «Допоможи тому, до кого можеш дотягнутися, і завтра він допоможе комусь іншому, саме тому ланцюг допомоги ніколи не порветься, і врешті ми переможемо». За ці місяці я бачила справжні дива: біженців, які виривалися на свободу, полонених, які повернулися, хоча ніхто в це не вірив, військових, які змогли вийти з оточення, поранених, які одужали. Але я також бачила й багато горя, більше, ніж за все своє мирне життя. Пам’ятаєте, як наша країна була приречена в очах світу, нам давали всього три дні. Я тоді теж почала лічити дні й вести щоденник війни: четвертий, п’ятий, шостий… Ми вистояли під першим натиском. Ми досі стоїмо − зранені, знесилені, але вперті. «Ми тримаємося», − ніколи раніше я не використовувала це словосполучення так часто.

Щоразу, коли говоримо про війну, насправді говоримо про любов. Бо все, що кожен із нас робив від 24 лютого, робилося через любов до нашої землі, людей і всього українського: від тендітної букви «ї» до пісні улюбленого рок-гурту. Любов − це заповнювати порожні місця у посилках із важливим для фронту цукерками й кавою, це постійні донати на ЗСУ і біженців, це обійматися з незнайомими людьми просто тому, що ми українці, це чесно та щоденно робити свою звичну роботу, це плакати одне одному у слухавку від болю і радості, це вдивлятися на відео в обличчя звільнених із полону. Дев’ять місяців війни − дев’ять місяців любові. У момент, коли пишу ці слова, родичі звільняють Херсон. Вони дзвонять раз на тиждень або скидають голосові: «У нас усе добре, працюємо». А в мене пливе екран перед очима від сліз, коли бачу звільнення наших людей з окупації. Дивлюся, як вони викопують сховані українські прапори, готують борщ і пиріжки й біжать зустрічати військових. Бо любов завжди перемагає.

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»