Ія Ківа про поезію як оборону людяності

Ія Ківа – українська поетка, перекладачка та журналістка. Цього року вона взяла участь у найбільш масштабній літературній події в Луцьку – IV Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера». Спеціально до цього заходу авторка написала та виголосила промову про роль поезії під час війни. Ія стверджує, що вірші сьогодні є «тим невидимим повітрям, що робить легені українців наповненими, рухи – сильними, а кроки – упевненими», а за своєю суттю поезія – «один із небагатьох способів робити мову живою».

Читомо публікує повний текст промови письменниці. 

«У світі не бракує потворності. Але якщо люди закриють на це очі, її стане ще більше»

«Дім – чорний», Форуг Фаррохзад

Віршами не закрити українське небо, не вбити ворога, не збити російську ракету, не відбудувати зруйнований дім, не зупинити кров і не зробити хірургічну операцію, щоб урятувати життя. Ні зброї, ні тактичної медицини поезія під час війни не замінить. Ми всі це добре розуміємо. Адже війна – це постійний режим загроженості й виживання, а вірші, за всіма економічними стандартами, не належать до речей першої необхідності.

Хоча… Днями у дописі перекладачки Ярослави Стріхи, яка живе в Києві, я прочитала, що за найгіршого сценарію вона взяла б із собою у довгу дорогу «Кобзар» Шевченка. Дійсно, якщо уявити собі одну книгу, за якою українцям довелося б відбудовувати з попелу українську ідентичність, – це буде книга поезій. Мабуть, вірші і справді є тим невидимим повітрям, що робить легені українців наповненими, рухи – сильними, а кроки – упевненими. Або скажу інакше: поезія – це чорнозем української культури, її важливий родючий шар.

Тож люди продовжують писати вірші. Люди продовжують читати вірші. Люди продовжують виводити цитати з віршів українських поетів та поеток на стінах зруйнованих і вцілілих будинків – від Харкова до Львова. Адже, попри все, люди продовжують хотіти бути людьми – людьми, які не зменшені до мішеней російських військових, до життя під обстрілами та в бомбосховищах, до нав’язаних ролей біженців і внутрішньо переміщених осіб, як і до героїчних, проте також вимушених ролей тих, хто боронить сьогодні українську державу. В той час, коли війна намагається знецінити людське життя, поезія повертає людям повагу до самих себе і право на свідчення. Назвати те, що відбувається, на ім’я, означає повернути собі владу над реальністю, яку війна щоденно вибиває з-під ніг, привласнити її собі, олюднити.

У цьому сенсі поезія – це місце влади. Але не влади як права сили, пригнічення, упокорення, домінування, маніпуляцій чи пропаганди. Поезія, яка на позір позбавлена будь-якої прагматики, є тим місцем, де владою є сила слова, мови, промовляння. Адже мова належить всім і нікому. І поезія, що працює зі словами на мікроскопічних чутливих рівнях, вишукуючи нові й нові зв’язки між ними, зцілюючи і відновлюючи їх, реанімуючи й лікуючи, один із небагатьох способів робити мову живою, а значить, і робити живими людей, які цією мовою говорять. Адже люди існують у словах і через слова. Там, де росіяни раз у раз приносять на українську землю смерть, поезія, наче жива вода, шукає в її глибинах шляхи, щоби наповнити цей ґрунт силою життя.

Поезія має цей дар зцілення. Там, де війна щоденно травматизує і ретравматизує, змушуючи людей заклякати, ціпеніти, відбираючи мову й здатність давати собі раду, поезія допомагає повернути чутливість до життя.

Так, як фізіотерапевти допомагають розпрацьовувати м’язи після важкого перелому і довгого перебування в гіпсі. Роблячи боляче і зменшуючи біль водночас. Однак вперто змушуючи рухатися далі.

Часом поезія стає знеболювальним. Пігулкою спазмалгону, анестетиком, морфієм. Звісно, вірші не здатні прибрати біль з життя українців назавжди, розуміючи всі наслідки війни як тривалої транспоколлінєвої травми, сподіватися на це було б по-дитячому, однак принести бодай короткочасне полегшення поезія справді може.

А інколи не може. І тоді поезія стає місцем, де українцям болить. Болить Маріуполь. Болить Харків. Болить Одеса. Болить Україна. Так, поезія сьогодні стає тим місцем, де ми, долаючи почуття провини вцілілого, дозволяємо, щоб нам боліло. Місцем, де ми дозволяємо собі кричати, плакати або мовчки гамселити кулаками ту величезну чорну діру, яку війна будує всередині кожного з нас. В такі миті поезія стає місцем нашої найбільшої вразливості і водночас місцем нашої сили. Адже болить завжди те, що любиш, що хочеш пригорнути і захистити. Тож поезія – це також і те, як ми любимо. Оцю от землю. І людей її, і тварин, і птахів, і рослини, і річки, і ліси, і все живе і неживе. Українська поезія сьогодні – це велике серце нашої країни, а кожен окремий вірш – свідчення того, що це серце досі б’ється і любить.

Свідчення й фіксування – також робота поезії під час війни. Часом українська поезія працює як патологоанатом, описуючи у всіх подробицях, що ж тут врешті з усіма нами сталося. Часом – як секретар судового засідання, який старанно вносить у протокол кожну деталь для майбутньої битви за справедливість, адже пам’ять у поезії чиста і довга, а світ сповнений цинізму. До того ж поезія – щирий і чесний свідок, адже справжня поезія не вміє брехати, бо нещирі вірші – слова, позбавлені сенсу. І це вміння поезії заходити й заводити у непрості розмови ще не раз нам знадобиться – і під час війни, і після перемоги, адже дефрагментоване різницею у воєнних досвідах українське суспільство ще довго доведеться об’єднувати і зшивати. Поезія, як і література загалом, дає надію на можливість вислухати одне одного, знайти спільну мову, зрозуміти, прийняти, зрештою, любити.

Водночас українська поезія – це фактично Євангелія нашого часу. Тільки не від Марка, Матвія чи Луки, а від Бориса Гуменюка, Вікторії Амеліної та Максима Кривцова.

Так, сьогодні українські поети та поетки пишуть ніби про одне, але кожне свідчення важливе, кожне з них додає в літопис російсько-української війни ті деталі, без яких ця оповідь буде неповною.

Але якби мене запитали, яка найважливіша роль поезії під час війни, то це оборона людяності. Адже війна не лише приносить українцям паливо для спротиву у вигляді гніву, а й непомітно, вприскуючи свою отруту у кров, роз’їдає зсередини. Вірші ж нагадують нам, що ми досі люди, а не лише ті, хто береться і виживає. Поезія загалом повертає людям гідність, адже якоїсь миті війна переходить на безжальну бухгалтерію смерті, з її підрахунками смертей і поранень, руйнувань і пошкоджень.

Поезія ж повертає людям та місцям їхні історії, обличчя, голоси, імена. Бодай на папері, бодай у нашій пам’яті – і приватній, і колективній. А ще – цементує відчуття спільноти, цементує проживання такого різного, а все ж спільного досвіду. Тоді вірші, немов дерева у лісі, що обмінюються хімічними сигналами, стають важливим способом обміну емоціями й думками – ми тут, ми живі, ми відчуваємо.

В одному з есеїв Ів Бонфуа писав, що завдання культури – уточнювати кордони між добром і темрявою. Я думаю, що це його твердження стосується поезії якнайбільше. Вірші потрібні нам, щоб уточнювати кордони темряви, як уточнюють невдало сформульоване речення. Уточнювати, якнайдалі відсуваючи цей кордон кожним по-справжньому промовленим словом. Навряд чи цю роботу легко помітити, а результати – виміряти, але якщо уявити собі світ без поезії, цієї темряви точно стало б більше.

Читайте також: Нові ролі, інші формати, безбар’єрність: як змінилася «Фронтера»