Book Space Fest

Інтелектуали, шпигуни й страдники, або літературний портрет Дніпра

31.08.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Дніпро й Дніпропетровщина сьогодні активно формують імідж «літературного» регіону. І це чудове починання, адже в більшості співвітчизників це місто асоціюється переважно з індустріалізацією, космосом і мутними водами великої політики. Насправді ж із Дніпром та областю пов’язані долі сотень письменників, серед яких представник Розстріляного відродження Валер’ян Поліщук, що навчався в місцевій гімназії, романіст Павло Загребельний, який провів у Дніпропетровську роки студентства, фантаст-дисидент Віктор Савченко, емігрант Василь Чапленко, поет і фольклорист Іван Манжура – і список постійно поновлюється успішними сучасниками. 

Триватиме розмова про літературних дніпровців і на цьогорічному книжковому фестивалі «Book Space». У його  межах говоритимуть, зокрема, про різні грані розуміння себе та інших, про нову міжкультурну близькість у світі – між країнами й між містами. Про дніпровську історію літератури йтиметься також в окремих дискусіях фестивалю. Пропонуємо почати цю розмову із трьох прозаїків, одного поета й однієї поетеси, літературні сюжети яких тісно сплетені з Дніпром і Дніпропетровщиною.

Валер’ян Підмогильний і його місто

Валер’ян Підмогильний народився 20 січня (2 лютого) 1901 року в селі Чаплі, яке нині є околицею Дніпра. У Катеринославі, у новоствореному університеті, він намагався здобути вищу освіту, але двічі зазнав невдачі через необхідність виживати в матеріальній скруті. Тут, у місті, працював викладачем математики в гімназії імені Івана Франка – сучасному музеї «Літературне Придніпров’я». На сторінках часопису «Січ», виданням якого займався Петро Єфремов, виходили друком перші оповідання Підмогильного, тут з’явилася й перша збірка – «Твори. Т. 1» (1920). 

 

Цей контекст важливий для розуміння його творчості: у своїй прозі Підмогильний не відвертається від села, але він – виразно міський письменник. «Місто», його magnum opus, висвітлює блиск й убозтво 1920-ті у Києві. Проте столиця не була першим містом Підмогильного – це був Катеринослав. 

 

У часи навчання Підмогильного в нашому місті мешкало близько 200 тисяч осіб – це багато чи мало? Ймовірно достатньо, щоб справити непозбутнє враження на юнака із села. І в ранніх оповіданнях письменника  на кшталт «Старця» чи «Гайдамаки» він постає залюдненим кам’яним лабіринтом, де ти нескінченно самотній.

 

Уже після переїзду до Києва Підмогильний кілька разів повертається до образу Катеринослава. Наприклад, оповідання «В епідемічному бараці» ґрунтується на факті відкриття тифозного бараку в Чаплях 1920 року. Події «Третьої революції» (1925) розгортаються в Катеринославі в часи приходу махновців, і це твір направду моторошний. Махно панував у Катеринославі зовсім недовго, але цей ідейний похід села на міста – відплата за «привілейоване» становище містян, дика й стихійна помста всім за все – відображений у «Третій революції» детально й страшно. Місто, у якому змужнів автор, змінює обличчя до невпізнаваності, адже розхитані самі підвалині звичної світобудови. 

 

Дніпропетровськ несподівано зринає ще в одному творі Підмогильного – «Невеличкій драмі» (1930). Це сповнена іронії камерна історія про те, як службовиця Марта Висоцька шукає кохання, а біохімік Юрій Славенко – сексуального задоволення й комфорту, аби ефективно працювати, не відволікаючись на статевий потяг. Звісно, усе йде не за планом, але в контексті образу нашого міста цікаво інше. У Марти чимало залицяльників, і серед них – інженер Дмитро Стайничий, прагматичний і сучасний, родом з Дніпропетровська.  Проте коли Марта відмовляє хлопцю, той виявляє геть не сучасну лють чоловіка, яким знехтували, і намагається завдати їй фізичного болю й принизити. Звичайно, дніпропетровське походження Дмитра може бути лише збігом, але як не згадати вороже й жорстоке місто з ранніх оповідань автора?

 

В останньому й незакінченому творі Підмогильного – «Повісті без назви» – журналіст Андрій Городовський їде потягом з Дніпропетровська до Києва, щоб проконтролювати публікацію своєї книги. Рідне місто героя – Гадяч, він постійно мешкає в Харкові, але випадкова подорож Дніпропетровськ-Київ стає поворотною в його житті. 

 

«Дніпропетровський» текст, отже, посідає у творчості Підмогильного досить важливе місце, але сам письменник, на жаль, ще не став частиною образу, легенди, «брендингу» сучасного Дніпра. Щоп’ять років в університеті, де недовчився Підмогильний, відбуваються наукові конференції й заходи із вшанування його пам’яті, створено графіті з цитатою з «Міста», є пам’ятний знак на будинку, де Підмогильний працював, – але це дуже локальні речі, і це несправедливо. Про дніпровське походження однієї з найяскравіших постатей Розстріляного відродження варто говорити повсюди й на повний голос.  

 

Читати: «Старець», «В епідемічному бараці», «Третя революція», «Невеличка драма», «Повість без назви»

Віктор Петров і шпигунський міф про повернення

Віктор Петров (1894–1969), один із засновників українського інтелектуального роману (про другого ми щойно поговорили), народився в Катеринославі. Тут він провів ще менше часу, ніж Підмогильний, – тільки десять років – але залишив концентрований «дніпропетровський» текст. Під псевдонімом В. Домонтович Петров присвятив Дніпропетровську 1930-х років цілий роман – «Без ґрунту». Твір було написано в 1942–1943 роках і вивезено до Німеччини, коли автор відступав на захід разом із гітлерівськими військами (чому і як він опинився по цей бік фронту – окрема історія, варта шпигунського серіалу з елементами любовної драми). У цьому романі він повертається додому – щоб не знайти нічого знайомого там, де цей дім мав стояти. 

 

За сюжетом Ростислав Михайлович, головний герой «Без ґрунту», їде до рідного Дніпропетровська, аби взяти участь у вирішенні долі Варязької церкви – творінні архітектора Степана Линника. У багатьох персонажах легко впізнати історичні постаті – «запорізького діда» академіка Дмитра Яворницького, ім’ям якого зараз названо історичний музей, поета Миколу Філянського, згадуваного вже Василя Чапленка й навіть самого Віктора Петрова.

 

Місто зображено об’ємно – у розмаїтті барв, звуків, запахів, текстур. У блуканнях героя можна простежити звичний рух трамвая №1, уявити розташування вирубаного Потьомкінського саду, краєвид з кручі Дніпра, споруди музею, наїдки й напої, якими частують у ресторанах. Це впізнавання і не-впізнавання водночас: міста в тому вигляді, як пише про нього Петров, не існує ні в момент створення роману, ні в момент його прочитання. Воно лишається міражем – і наповнене привидами втрачених спогадів.

 

Дослідник творчості В. Петрова Андрій Портнов твердить, що і Варязька церква, і архітектор Линник цілком вигадані. Натомість співробітниця музею «Літературне Придніпров’я» Ірина Мазуренко припускає, що прототипом Варязької могла бути Лазарівська церква на Севастопольському цвинтарі (сучасний Севастопольський парк). Позаяк минулого року фундамент цієї церкви розкопали місцеві археологи, дотримуватися останньої версії звабливо. Фундамент – матеріальна річ, гачок, який утримує увагу, доки розповідаєш про карколомні пригоди Петрова-письменника, Петрова-науковця, зрештою, коханця й розвідника – такого само багатоликого, як Катеринослав-Дніпропетровськ-Дніпро.  

 

Читати: «Без ґрунту»

Олесь Гончар і його собор

Олександр Біличенко народився 3 квітня 1918 року в селищі Ломівка – зараз це частина Дніпра. Через ранню смерть матері хлопчику довелося переїхати до бабусі на Полтавщину, у село Суха. Після війни він повернувся до Ломівки на запрошення сестри, був зарахований на останні курси до Дніпропетровського університету, а пізніше опублікував перші новели, повість «Земля гуде» і роман, який приніс йому славу, – «Прапороносці». 

 

Олександр Біличенко – власне, патріарх української радянської літератури Олесь Гончар. 

 

По публікації «Прапороносців» він швидко переїхав до Києва. Гончар поринув у літературне життя столиці, працював із неабиякою енергією. На початку 1960-х він підтримував молодих, зокрема, широко відомий його схвальний відгук про поезію Василя Симоненка. Гончара постійно тривожила загроза нової війни, тож «ніколи знову» – камертон, на який налаштована його творчість.  А ще – збереження пам’яті, дотримання традиційних моральних норм, піклування про природу у зв’язку із невпинним наступом цивілізації. 

 

Ці теми поєдналися в романі «Собор» (1968), який приніс Гончареві і славу, й чимало поневірянь: після перших схвальних відгуків почалася кампанія цькування автора в пресі, адже в егоїстичному манкурті Володьці Лободі, який віддав батька до будинку старих, упізнав себе перший секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко. 

 

Дія «Собору» розгортається у вигаданому селищі Зачіплянка, де розташований старовинний козацький собор. Місцевий функціонер хоче потихеньку знищити святиню, яка однаково втратила культовий характер, проте місцеві жителі, металурги, несподівано постають проти такої ідеї. Цікаво, що такий виступ справді мав місце: в  інтерв’ю для «Історичної правди» (18 квітня 2011) дисидент Микола Кульчинський розповідає про те, як протест проти зруйнування церкви в Новомосковську вилився в багатотисячний мітинг. Ідеться саме про ту церкву, яка стала прототипом Гончаревого собору.

 

До речі, про перегуки й місцеві контексти: у «Соборі» є цілий розділ, присвячений діяльності Нестора Махна і його зіткненню із Дмитром Яворницьким. І Махно, і Яворницький, якого радянська влада не дуже любила, постають як харизматичні лідери, які переконано обстоюють свої ідеали. Ясна річ, Махно виписаний як персонаж негативний, проте Яворницький – позитивний однозначно. У ньому немає старосвітської впертості й небажання приймати нові часи, як у Криницького з «Без ґрунту» Петрова-Домонтовича. І навряд чи в очах партійців це могло зіграти на користь роману. 

 

«Собор» критикували наввипередки цілими трудовими колективами – «не читали, але засуджували». Олесеві Гончару надсилали критику й погрози – було навіть побажання застрелитися. І разом з тим ця історія стала каталізатором для висловлення незадоволення, яке давно зріло в «закритому місті». Читачі з Дніпропетровщини писали листи на підтримку автора, серед яких один лист – написаний на захист Гончара, але адресований не йому, – зіграє вирішальну роль у долі кількох людей. Уже 1995 року, за кілька місяців до смерті Гончара, дніпропетровська поетеса Наталка Нікуліна напише йому, дякуючи за схвальний відгук на її збірку, яке сильне враження справив на неї «Собор» в юності. 

 

Сучасна рецепція творчості Гончара неоднорідна: для когось його проза – ледь не геніальна, інші нищівно критикують її як соцреалістичну й кітчеву. Проте постать письменника лишається важливою в контексті доби. 

 

Із «присутністю» в просторі міста Олесеві Гончару з письменників-дніпрян пощастило найбільше. Зберігся будинок його сестри в Ломівці, ім’ям письменника названо Дніпровський національний університет, одну з центральних вулиць. У ніші на фасаді корпусу № 2 університету стоїть погруддя письменника, а на зупинці на вулиці Телевізійній розташований мурал проєкту «Слово на стіні» із знаковими словами із «Собору»: «Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають».

 

Читати: «Собор»

Іван Сокульський і пороги

Наш наступний герой, дисидент Іван Сокульський (1940–1992) родом з Синельниківського району, на жаль, менш відомий в масштабах України. Він вступив до Львівського університету, але згодом перевівся до Дніпропетровського, що з позиції сьогодення сприймається як вчинок принаймні екзотичний. Львівське оточення, сама атмосфера міста сильно вплинули на юнака, дали відчуття причетності до покоління «шістдесятників». Але бракувало Дніпра, степів, відчуття рідного краю. Місце народження, на глибоке переконання поета, визначає людину. У «Слові про себе» він називає Дніпро, Пороги і Степ «трьома мітами свого життя». Тож Сокульський повернувся додому.

 

 Із «домашнього» університету (того самого, який встиг побувати alma mater Підмогильного й Гончара) його виключили за «поведінку, не гідну радянського студента». Або, як сказав потім сам поет, «за написання націоналістичних віршів». 

 

Після виключення з університету Іван Сокульський перебивався різними роботами не за фахом. Попри це він встиг надрукувати вірші в кількох журналах, на 1971 рік було заплановано вихід першої збірки поезій. Але 1968 року вийшов друком «Собор» – тут і починається дисидентська історія. 

 

Антисоборна кампанія стала для Івана Сокульського й журналіста Михайла Скорика приводом написати «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» – саме приводом, не причиною. З теми несправедливих звинувачень на адресу роману автори швидко перейшли до болісних місцевих проблем: до ситуації з українською мовою в Дніпропетровську й свавілля місцевих партійців, які в закритому просторі почувалися безпечніше й безкарніше, ніж будь-де.

 

Довго чекати реакції на лист не довелося – 14 червня 1969 року Івана Сокульського заарештували. Його поливали брудом у пресі, у матері проводили обшуки. Зрештою поетові дали чотири з половиною року в колонії суворого режиму, і це був перший його термін. Другий – 1980 року, після повернення додому і вступу до Української Гельсінської спілки – був «рецидивістським»: 10 років таборів і 5 років заслання. 

 

1992 року, наприкінці травня, Іван Сокульський був побитий під час пікету за незалежність у Дніпропетровську. За місяць він помер. Марія Сокульська, донька поета, якій він писав із в’язниці щемливі, з казками й віршами, «Листи до Марієчки»,  говорить: «Він хотів ще багато зробити – не доробив, не дописав. Я на все життя запам’ятала, як страшно, коли помирає людина, яка хоче жити». Вдова поета Орина Сокульська, його однодумиця, сьогодні очолює Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих.

 

Активісти «Слова на стіні» створили графіті з поезією Івана Сокульського. І це, мабуть, єдина згадка, яку можна знайти про нього в міському просторі. 

 

Читати: «Слово про себе», «Листи до Марієчки»

Наталка Нікуліна і її тихий світ

Наталка Нікуліна представляє генерацію, якій в певному сенсу пощастило ще менше, ніж поколінню Сокульського. Першу збірку – «Вишневий спалах» – їй вдалося опублікувати 1967 року. Проте цей успіх не приніс поетесі великого щастя – як і багатьом іншим сімдесятникам, представникам «задушеного відродження».

 

Наталка Нікуліна вищу освіту й захистила кандидатську дисертацію про професійну лексику лоцманів у Дніпропетровському університеті. Ця тема була «небезпечною»: Нікуліній довго не видавали документи про присвоєння ступеня кандидата наук, а потім – не дозволили викладати українську. Їй довелося змінити низку робіт: бібліотека, видавництво, телебачення, радіо, газета «Культура і життя». Останні роки поетеса пропрацювала на обласному радіо, створила цикл передач «На полі слова», присвячений літераторам Дніпропетровщини.

 

Наступна поетична збірка Нікуліної – «Пізнання» – вийшла через чотирнадцять років після першої. За спогадами друзів, до Спілки в Дніпропетровську Нікуліну прийняли неохоче – вже після затвердження в Києві. Можливо, у столиці вона була б щасливішою – але не переїхала, бо не хотіла покидати «рідні могили»: батькову, бабусину – і, власне, степові могили-кургани Дніпропетровщини. 

 

Спомини про Наталку Нікуліну сповнені міфів про численних залицяльників, і деякі з імен належать письменникам, відомим в усій Україні. Проте поетесі так і не вдалося знайти свою пару – ніякий чоловік не порушив спокій «тихого світу» цієї творчо й інтелектуально обдарованої жінки. Можливо, просто не знайшлося того, хто зміг би дорівнятися до неї – у відчутті справедливості, розумі, національному чутті, у бажанні допомогти кожному й налаштованості на біль світу. Кажуть, вона чудово відчувала щонайменшу фальш – мабуть, доба, в яку випала жити, була для неї просто нестерпна. 

 

У Наталки Нікуліни вийшли ще три збірки: «Червоний кетяг» (1984), «Житом перейти» (1990) і «Тиха бесіда» (1993). Кошти на посмертне «Знамення калини» (2000) зібрали друзі, вони ж поширили видання Україною. Спілчани й музейники зберігають пам’ять про Наталку Нікуліну, у Дніпрі є графіті з її рядками – на жаль, доступ до нього обмежений. Проте знайти її книги поза бібліотеками складно.   

 

Наталка Нікуліна загинула 1997 року, незадовго до свого п’ятдесятиріччя. Було її падіння з висоти жахливим нещасним випадок чи вчинком, ми навряд чи колись дізнаємося

 

Читати: «Тиха бесіда», «Житом перейти», «Вишневий спалах», «Пізнання»

 

Ми прагнемо цілісного уявлення про речі, але воно нескінченно подрібнюється – у нашому випадку на імена, твори й події, пов’язані з місцями, – й містами – де ми живемо. Література Придніпров’я і власне Дніпра – це долі більш чи менш відомих чоловіків і жінок, щасливих і нещасних, визнаних і забутих: борчинь, авантюристок, денді, страдників, відчайдухів, дипломатів. І про кожну з них варто продовжувати говорити. 

 

Авторка висловлює щиру подяку за надані матеріали й коментарі професорці Нінелі Іванівні Заверталюк, Орині й Марії Сокульським, журналістці Таїсії Ковальчук, дослідниці творчості Н. Нікуліної Анастасії Загідулліній. 

 

Нагадаємо, що IV Міжнародний книжковий фестиваль Book Space пройде 3-5 вересня у Дніпрі, на Фестивальному причалі. Фокусною темою фестивалю стане «Нова близькість», яка виникає на тлі ізоляції, закритих кордонів, втрат й тривожної невизначеності.