Юлія Ілюха. Коріння війни

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменниці, журналістки й волонтерки Юлії Ілюхи.

Коріння війни

Через два тижні після початку великої війни я попросила знайомого, який віз гуманітарку з Києва до Харкова, взяти мене з собою. Від села, в якому живуть мої батьки і куди ми з сином і двома кішками поспіхом евакуювалися з Харкова тим лютневим ранком, що розпанахав життя навпіл, до міста – менше години автівкою. Я сиділа затиснута між коробками, тримаючи на колінах пакет із ліками, які попросив купити мій чоловік для хлопців його підрозділу, і думала, коли ж я нарешті почну плакати. 

Кілька років тому син запитав мене, чому я ніколи не плачу. Я віджартувалась, що просто не люблю це, але в той час плакала я справді рідко. Хіба ж знала я тоді, що після 24 лютого 2022 року все зміниться?

Ми їхали шляхом, який за стільки років я вивчила достеменно. Я можу по пам’яті перерахувати всі села, що лежать обабіч київської траси, для цього мені не треба дивитися на вказівники. Їх якраз познімали в перший тиждень вторгнення. Я готувалася заплакати після Пісочина. Звідти до Харкова зовсім близько, а фото та відео, які я вдень та вночі скролила в телеграм-каналах не залишали сумніву – я заллюся слізьми вже на Холодній горі. 

Ми зупинилися після пісочинського блокпоста на заправці. Я пила справжнє гаряче лате з натуральної кави, про яке і мріяти не могла за ці два тижні, і спостерігала як Юрко роздає хлопцям у військовій формі частину свого вантажу. Праворуч стояв білий бусик, його водій курив і поглядав на мене. А потім він викинув недопалок, різко відкрив задні двері бусика – і раптом простягнув мені величезний букет свіжих рожевих тюльпанів. Акуратними різнокольоровими букетами був забитий весь фургон. 

На календарі було 9 березня 2022 року. 

У цей перший день, день мого повернення до Харкова,  у пам’ять врізався не розтрощений будинок з наче відкушеним якоюсь величезною зубатою чортівнею боком на перехресті Холодногірської та Полтавського шляху, не вигоріла 134-та школа на Шевченка із залишками такої ж згорілої руснявої техніки біля неї, не понівечена Сумська із розбитими бутіками й облдержадміністрацією, в якій провалилося крило, де колись був мій кабінет, а фікус. Великий фікус з товстими глянцевими листками стояв на підвіконні квартири з вибитими вікнами. Довга біла тюлева фіранка матлялася від протягу по зовнішній стіні будинка. Певно, земля у вазонку промерзла наскрізь і фікус давно вже був мертвий. Але він стояв. 

Того дня я теж відчула себе фікусом – бо я так і не заплакала. 

«Може, залишишся на вихідні в Харкові? У морг разом з’їздимо», – каже мені в середині березня напарник, і я не можу відмовитись від такої пропозиції.

Тієї весни у морг ми їздили раз на тиждень – передавали антисептики та дезінфектори, які щедро присилали благодійники з-за кордону. Особливо актуальними дезінфектори стали у квітні, коли трупний запах відчувався вже на Дмитрівській.

Надворі потепліло, а тіла так само лежали у дворі. Дивно, але складені одне на одне мертві тіла – голі та сховані в чорних пакетах – навіть уперше не викликали у мене жодних емоцій. Через пів години я спокійно їла суп у підвалі й не думала про мертвих. Треба думати про живих. 

Я думала про них, коли розбирала і сортувала для військових 20 ящиків медицини у підвалі швейного підприємства, яке з початком великої війни переорієнтувалось на пошиття розвантажувальних жилетів, підсумків та каверів. Поряд стояла тероборона. Щоранку хлопці з підрозділу тренувалися у закритому дворі. Часом вони приходили до нас просити щось від застуди та кашлю. У них було лише кілька кровоспинних турнікетів на всіх. Потім я віддала їм частину ящиків із перев’язкою, медикаментами та турнікетами. Ліки, які я купила для підрозділу чоловіка, до нього так і не доїхали, загубившись десь по дорозі разом із аптечками, берцями та іншим військовим крамом. 

Я часто згадую Женю з позивним «Джексон», який подзвонив мені в кінці літа 2014-го і попросив тепловізор. Тоді я не бачила жодної відмінності між тепловізором  і телевізором, тож просто спитала його, що це таке. «Та я сам не знаю, – відповів Женя, – я взагалі-то тракторист. Був». На тепловізор для нього ми тоді назбирали. Женя воює й досі. Тисячі чоловіків та жінок тепер як Женя і вже напевно знають, що тепловізор – це не телевізор. 

Наприкінці квітня мій напарник по волонтерству, завдяки якому я постійно опинялася в різних сумнівних з точки зору безпеки місцях на кшталт околиць Північної Салтівки, взявся організовувати евакуацію за кордон лежачого хворого. Знову ж таки з Салтівки. Поки чоловіки вантажили до швидкої самого хворого, я роздивлялася потрощені будинки. Там, де колись був дитячий садок, лишилось стояти кілька стін. До однієї з них вочевидь міцно був прикріплений вішак для одягу. На вішаку висів тремпель. Півник з Бородянки, тремпель з Харкова. На розбитому вікні будинку поруч сидів білий кіт. Побачивши нас, він зістрибнув всередину квартири, яка колись можливо була його домом. 

Минулої весни у мене мало вийти три книжки. На презентацію кожної з них я купила по сукні. Сукні лишилися в квартирі на Салтівці, де я не жила з 24-го лютого. У травні я вирішила врятувати хоча б їх, бо була впевнена, що в житло врешті решт прилетить. За ті десять хвилин, поки я згрібала одяг у сумку, почався традиційний обстріл. Обстріл починався наче за розкладом, варто було мені переступити поріг квартири. Ми з напарником сиділи в коридорі, поки у дворі гриміло. Коли все стихло, побігли до автівки. Назустріч нам тротуаром спокійно йшов чоловік із собачкою на повідку. На практиці виявилось, що до війни можна швидко звикнути. Бо війна вже міцно вкорінилася в наших життях. 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»