Іван Багряний: ідеальні пригодницькі романи, ідеальне пригодницьке життя

«Тигролови» українського письменника Івана Багряного (1906-1963) – це ідеальний пригодницький роман про життя в Радянському Союзі. Його перекладали англійською, нідерландською, німецькою, іспанською та іншими мовами. Англійський переклад 1950-х років здобувся на схвальні відгуки від таких видань, як «Time», «Newsweek», «Associated Press», «Herald Tribune», «New York Post» та «The Saturday Review». Проте не лише творчість, а й життя Багряного було сповнене карколомних пригод і неочікуваних порятунків. Можна сказати, що він зумів перетворити власні поневіряння в сталінських катівнях, блукання сибірськими хащами та пеклом Другої світової війни на літературу. І був одним з тих (поряд зі, скажімо, Віктором Кравченком), хто розповідали на Заході правду про СРСР іще в 1940-х.

Початки авантюрної біографії

Іван Багряний народився 1906 року в місті Охтирка на півночі України. У юності Багряний багато мандрував Україною, інакше кажучи, одразу був непосидючим і шукав пригоди. Як згадував сам письменник, він певний час належав до молодіжної політичної організації, пов’язаної з «боротьбистами» (українські націонал-комуністи, які приєдналися до більшовиків, сподіваючись змінити їхню політику в Україні), а в 1922-1923 роках, працюючи на Донбасі, зблизився з середовищем лівої опозиції (можливо, троцькістами чи людьми з «Робітничої опозиції»). Пізніше навчався в Києві та ввійшов там до літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»). Тодішні літературні спроби Івана Багряного були доволі скромними, зате патетичними та публіцистичними — наприклад, його роман у віршах «Скелька» про повстання українських селян проти російських монахів у XVIII столітті викликав суто політичну реакцію: розповідають, що цю книжку заборонили.

Спробуйте порахувати, скільки разів Багряний порятувався з пазурів НКВД

У 1930-х: утверджувалася «вертикаль» СРСР як нової імперії, цементувалась диктатура Сталіна, розгортались індустріалізація, колективізація та Голодомор, репресії набули небачено масового характеру. 1932 року Івана Багряного заарештували — за звинуваченням у «контрреволюційній агітації». Він отримав, як на реалії більшовицької держави, несподівано скромний вирок — три роки заслання на Далекому Сході Росії. Подібно до героя свого роману «Тигролови», Багряний пережив у тих краях пригоди, включно зі спробою втечі, а також зустрів там свою першу дружину, з якою повернувся до України. Тут його знову заарештували 1938 року – за нібито участь у «націоналістичній контрреволюційній організації». Чи пощастить йому в НКВД вдруге? Здавалося б, «двічі в одну річку не ввійдеш»: саме тоді бадьоро працювали конвеєри Великого терору, невпинно штампувалися розстрільні вироки (у Радянській Україні, як кажуть історики, за приблизно 15 місяців – понад 100 тисяч вироків), та й навіть ті, кого «лише» відправляли до таборів, а не розстріляли, далеко не завжди мали шанси вижити в нестерпних умовах, у голоді та в надважкій роботі. Однак Багряному пощастило.

Саме тоді Кремль вирішив зменшити масштаби репресій — і ліквідувати народного комісара (міністра) внутрішніх справ Миколу Єжова, який координував терор. Новий народний комісар, Лаврентій Берія послабив тиск.

«Розслідування» справи Багряного розпочинали за Єжова, а закінчували за нового начальства. «Беріївське» НКВД тоді часом переглядало деякі кейси Великого терору. Зокрема й справу Багряного: його випустили на волю 1940 року. За свій щасливий збіг обставин письменник заплатив двома роками фізичних і психологічних тортур, заплатив здоров’ям.

У вогненному колі війни

1941 року Україну захопили гітлерівські війська. Настала нова епоха виживання в умовах звірств нацистів і злиднів окупації. Багряний, імовірно, зблизився з націоналістами-«мельниківцями», адже почав друкуватись у великою мірою контрольованій ними українській пресі, що видавалася на окупованих територіях.

У лютому 1943-го до Охтирки ввійшла Червона армія. Як згадувала перша дружина письменника, його мобілізували, але ешелон з мобілізованими розбомбили, тож Багряний повернувся додому. Тут його знову заарештували — але він іще раз зумів втекти! Теорія ймовірності у випадку Івана Багряного явно не працює.

Знову повернулися німці, а Іван Багряний виїхав на захід України — він попрощався назавжди з дружиною, сином і з рідним містом. У Західній Україні 1944 року Багряний і написав своїх «Тигроловів», яких потім загубив і мусив переписувати наново, а також співпрацював з УПА, українською армією, що боролася за незалежність України, зокрема, робив для них агітки, проводив лекції для бійців тощо. Тепер йому доводилося переховуватись уже від гітлерівських силових структур — і навряд чи ви сумніваєтесь, що він із цим завданням успішно впорався.

Далі була Австрія і Німеччина. Новий шлюб, нова родина. І — розрив з націоналістами, взаємна ворожнеча.

Утвердження на еміграції: протест проти депортацій, Мистецький український рух, керівництво партією

1946 року Іван Багряний написав свій найвідоміший публіцистичний текст — «Чому я не хочу вертатись до СССР?». Справа в тому, що згідно з домовленостями держав-переможниць у Другій світовій війні, після закінчення бойових дій громадяни СРСР мали повернутися до Радянського Союзу. Це стосувалось і полонених, і вивезених на примусові роботи, і біженців, і бійців визвольних антирадянських рухів, і учасників збройних формувань, які воювали під командуванням німців. Звісно, значна частина цих людей повертатися не хотіли, що не завжди було зрозуміло на Заході, викликало сумніви та підозри. Багряний виразно і чітко пояснював причини небажання їхати до Радянського Союзу, розповів про криваві репресії, деспотію та Голодомор, показав смертельну загрозу для тих, хто ризикне повернутися до сталінської держави.

Самому Багряному вдалось уникнути депортації — і тепер на Заході він розгорнув активну діяльність. Писав нові романи (зокрема й «Огненне коло» та «Людина біжить над прірвою», пов’язані з подіями Другої світової війни). Став одним із організаторів еміграційного Мистецького українського руху — МУРу.

І тоді Іван Багряний заснував (не сам, звісно, разом із Григорієм Костюком, Іваном Майстренком, Борисом Левицьким та іншими) політичну партію. Українська революційно-демократична партія була лівоцентристською, мала на меті боротьбу за незалежність України та побудову соціальної держави з різними формами власності, зі свободою слова і переконань. Багряний був і редактором газети цієї партії – «Українських вістей». У своїй політичній публіцистиці він, між іншим, «спророкував» шлях, яким Україна здобуде незалежність у 1991-му: як переконував Багряний, це відбудеться не через повстання, а поступово, завдяки тому, що сама комуністична еліта змінить свої орієнтири. Великою мірою так і сталося.

Звісно, політична активність Івана Багряного призвела до конфліктів. Постійно відбувалися сварки з націоналістами. Робили закиди і провокації прорадянські рухи, та й радянські спецслужби теж. Вони намагалися викрасти Багряного — тож він носив із собою ампулу з ціанідом калію, щоб його не могли взяти живим. А потім у СРСР зробили цілу, як зараз модно казати, інформаційно-психологічну операцію: змусили сина Багряного від першого шлюбу (він, як ми пам’ятаємо, залишився в Україні) виступити проти батька по радіо. Дослідник життя і творчості Івана Багряного, Олександер Шугай пише, що цей випадок погано позначився на і так підірваному здоров’ї Багряного. До речі, син і після падіння СРСР та проголошення незалежності України виступав проти вшанування пам’яті свого батька.

Письменник, політик, публіцист Іван Багряний помер 1963 року в Німеччині, у Новому Ульмі. Людина дивовижної долі та дивовижної працездатності. Неймовірно цілісна й оптимістична особистість на тлі химер двадцятого століття.

Полювання на тигрів і людей

«Тигролови» – найвідоміша книжка Багряного (1906-1963). Вона з тих, які в українських університетах і школах часто прочитують навіть ті, хто читати не дуже люблять. Її регулярно перевидають. І якщо про літературу двадцятого століття іноді кажуть, що для її сприйняття треба дуже вже занурюватися в тодішній політичний, ідеологічний, соціальний, історичний контекст, а воно не всім легко, то це точно не про «Тигроловів». Багряний написав абсолютно універсальний пригодницький роман.

Григорія Многогрішного, в’язня, арештованого під час сталінського терору 1930-х років, везуть поїздом до таборів ГУЛАГу на Далекому сході Радянського Союзу, але непокірному зекові вдається втекти. Він опиняється в первісних лісах неподалік річки Амур. Там Многогрішний переживає цілу купу пригод, знайомиться з родиною українських переселенців, які займаються полюванням на тигрів, і навіть знаходить кохання. Але в тайзі полюють не лише на тигрів — за слідом втікача йде майор НКВД Медвин…

Цей авантюрний роман, однак, не назвеш шаблонним і примітивним. Він вельми образний, а пафос у ньому врівноважується екзистенційністю. Що, зрештою, можна сказати й про інші книжки Багряного.

Життєствердний простір у тюремній камері

Якщо писати пригодницьку прозу в безкраїх декораціях пралісів — сам Бог велів, то створити динамічний, гостросюжетний і дотепний текст, що його дія майже постійно відбувається в тюремній камері — це вже не так просто. Роман «Сад Гетсиманський» надзвичайно жвавий, сповнений дивовижних історій і жартів, а також дуже життєствердний, хоча в ньому й відбуваються абсолютно трагічні події. Адже «Сад Гетсиманський» розповідає про людей, заарештованих під час Великого терору 1930-х років: про їхнє життя і смерть, про безумний побут у переповнених камерах, де, проте, знаходився час і місце для лекцій та переказів книжок, про тортури і бунти, про спроби стратегій «підозрюваних» на допитах, де їм висували абсурдні звинувачення (слідчих тоді цікавила лише статистика викритих «змов» випадкових людей та загальна атмосфера терору).

І знову — роман має біографічну основу, є переосмисленням перебування автора у в’язницях міста Харкова (столиця України в 1920-1930-ті). А багато хто з героїв мають реальних прототипів. І так само знову — морально незламний герой, здатний подолати неймовірні перешкоди. Така людина стоїть у центрі більшості помітних творів Івана Багряного. Саме про неї назва одного з романів: «Людина біжить над прірвою». Втім, цікаво, що в Багряного такі «надлюди» не набувають ніцшеанських чи інших «волюнтаристських» рис. Не дивно, що письменник і політик перебував у конфліктах із радикалами, як правими, так і лівими. Хоча мав досвід співпраці як з одними, так і з другими.

Читайте також: Україна в огні: українська класична проза про війну й терор

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.