Іван Франко – вулкан неможливого

Шість тисяч творів. Стотомний доробок. Сотня псевдонімів. Шістдесят років життя. Двадцять робочих мов. Портрет на 20-гривневій купюрі української валюти. Чотири арешти. Четверо дітей. Одна дружина – і далеко не одна Муза. І, здається, жодного дня, прожитого намарно. 

Усе це він: Doctor F., Doctor universalis, український Фавст, Каменяр, Мойсей і Self-Made-Man, якого сучасники і нащадки вважали генієм і пророком, а він волів збирати гриби і ловити рибу, замість того, щоб надимати щоки за університетською кафедрою чи протирати штани в якійсь «солідній» конторі. Не судилося йому стати ні професором, ні чиновником-бюрократом, ні депутатом парламенту, ні офісним планктоном. Зате зумів стати собою. Бо працював з вулканічною енергією, понад міру і понад можливості однієї земної людини. А коли одного разу його увінчали лавровим вінком під час ювілейного свята, листки з того вінка зрештою пішли до борщу. Гідний кінець пафосного апломбу і романтичного культу геніїв! 

Свого часу це ім’я гриміло на всю Європу (передусім завдяки гострим публіцистичним статтям і фейлетонам у провідних часописах зламу ХІХ-ХХ століть, таких, як віденський «Die Zeit»). Сьогодні воно відоме кожному українцю (принаймні зі шкільної лави, а то й із дитячого садка). Утім, за межами України його часто плутають з іспанським диктатором Франко – генералісимусом і каудильйо, на ім’я Франсіско. 

Ні, вони не родичі. Так, історію Європи неможливо збагнути без обох. А без одного точно годі уявити українську історію, культуру та ідентичність. 

Хто ж він, справжній Франко по-українськи, людина-вулкан, майстер неможливого? 

Who is Dr F., або Особливі прикмети відсутні

Найлаконічнішу відповідь на це питання – без жодного пафосу – дала… львівська поліція 1877 року – під час першого (і не останнього!) арешту нашого героя:

З тих ув’язнень виростуть кілька натуралістичних тюремних оповідань і повісток, які викликають шок, (включно з резонансною «суспільно-психологічною студією» «На дні», ще за життя автора перекладеною польською, чеською, німецькою, російською мовами), жмуток «Тюремних сонетів», потужний цикл політичної лірики, гімнів та інвектив. А ще – початки хронічного ревматоїдного артриту, який врешті паралізує письменникові обидві руки й передчасно зведе його в могилу, і – last but not least – твердий і впертий характер вічного бунтаря, опозиціонера й революціонера, людини-проти-течії.

Непоганий початок літературної кар’єри, чи не так? 

Навіть із паралізованими руками Франко продовжував творити до останнього, переважно диктуючи тексти секретарям, а часом затискаючи олівець чи перо у зневладненій лівиці – і виводячи кожну літеру окремо, як у дитячих прописах – чи ніби карбуючи на граніті, чи мармурі. 

Неможливо, скажете? 

Література й була для нього мистецтвом неможливого. Як і життя. 

Позаяк навіть найдокладнішого поліційного опису трохи замало, щоб схарактеризувати непосидючого й невгамовного майстра неможливостей, чи, за його власним самоокресленням, «цілого чоловіка» (homo totus), – ось деякі інші факти його біографії: часом карколомної, як детектив, часом повчальної, як старосвітський роман виховання, а часом дивовижної, як чарівна казка. 

Стати собою: профілі й маски

Коли юний, 19-річний провінціал, абсольвент Дрогобицької гімназії, а відтак абітурієнт університету, ступив свій перший крок на львівський брук, він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку та опублікує перший роман, редагуватиме популярний журнал і стане місцевою знаменитістю. Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами, раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а вийшовши з неї – через довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, – відчує себе вигнанцем, ізгоєм, «проскрибованим». А відтак навіки втратить перше – і найсильніше! – кохання й істотно ускладнить собі подальшу академічну та політичну кар’єру. 

Він не знав, що за кілька десятиліть його іменуватимуть пафосними перифразами: 

• «великим Каменярем» – за назвою одного з найвідоміших його творів – невеликої поеми «Каменярі», яка виразно перегукується з філософією і символікою вільномулярства, тобто масонства, – поетичної алегорії самозреченої праці задля спільної справи, прокладання дороги суспільного поступу ціною власного життя й особистого щастя;
• «галицьким Шевченком» – тобто духовним спадкоємцем «великого Кобзаря» і «пророка Тараса» – центральної іконічної постаті українського канону;
• та «українським Мойсеєм» – від назви Франкового opus magnum – філософської поеми «Мойсей», яку вважають другим заповітом української літератури, за словами видатного філолога й критика, професора Гарвардського й Колумбійського університетів Юрія Шереха (Шевельова). 

А через століття Львів (чи то пак австрійський Lemberg?) називатимуть його містом – містом Івана Франка. Ба більше: 1962 року його іменем наречуть інше понад 200-тисячне місто, обласний центр Прикарпаття (тепер Івано-Франківськ).

Той сивоокий парубок із густою рудою чуприною і щойно засіяним вусом не мав і гадки про все, що станеться потім. Які маски він сам змушений буде надягати на своє обличчя, ховаючи правдивий профіль від цензури й політичних переслідувань, а які на нього примірятимуть інші: ті, хто його ненавидітиме, і ті, хто творитиме його культ. 

У ньому просто щось горіло. Він не знав, що носить у собі творчий вулкан. 

Він знав тільки, що не має, на кого розраховувати, окрім себе самого. І що прагне стати собою. І треба було ще з’ясувати, ким саме. 

Спойлер: опція була не одна.

Gente Ruthenus, civis Austro-Hungaricus, natione Ukrainus

За суто формальними (а тому хибними!) ознаками, Іван Франко – це галицький культурний і громадсько-політичний діяч епохи правління імператора Франца-Йосифа І. Родом із Королівства Галіції та Лодомерії, коронного краю імперії Габсбурґів, він і народився, й помер «за цісаря», який перебував на престолі 68 років. 60 із них (1856–1916) – це Франкові роки життя. 

Що це означало для нього практично? 

Передусім те, що він формувався, навчався, жив і творив у багатонаціональній європейській державі, де міра індивідуальної й національної свободи та увага до прав людини, звісно, були безмежно далекі від сучасних стандартів, та все ж вигідно вирізнялися порівняно з сусідньою Російською імперією, яку сам Франко називав «темним царством». Франко міг вільно подорожувати теренами Центрально-Східної Європи, активно друкуватися в численних різномовних виданнях (включно зі столичними віденськими), безпосередньо спілкуватися з визначними європейськими інтелектуалами своєї доби і був глибоко й органічно вкорінений у культурний контекст західної цивілізації, яка саме переживала добу інтенсивної модернізації. 

Утім, у цій мінливій і плинній системі координат Франко чітко означив свою національну ідентичність, обравши бути не австріяком, німцем чи поляком – попри те, що чув у собі «кавалочок німця», позаяк вважав, що походить від зукраїнщених німецьких колоністів, а польською і німецькою відмалку володів, як рідними. Він свідомо обрав себе як українця – тоді, коли це потребувало неабиякої інтелектуальної мужності та особистої самопосвяти. 

Русин, що став українцем.

Українець без України. 

Українець до України. 

Врешті, він народився – і прожив усе життя – тоді, коли України не було на політичній мапі світу. 

Bildung & Self-Building (історія становлення)

Син-первісток заможного коваля Якова з підгірського села Нагуєвичі недалеко від Дрогобича (промислового містечка на заході України, давнього центру солеваріння, а в другій половині ХІХ століття – «нафтової столиці» Галичини) – і співучої шляхтянки Марії зі збіднілого, але славного роду Кульчицьких. Кажуть, це її легендарний предок – Юрій Франц Кульчицький, герой оборони Відня 1683 року і засновник однієї з перших віденських каварень «Zur blauen Flasche» («Під синьою пляшкою»), – навчив Європу пити каву, отримавши як військовий трофей 300 мішків ароматних зерен. Між іншим, його славний нащадок теж дуже любив каву по-віденськи (мелянж), хоча й не гребував духмяним карпатським чаєм. 

«Малий Мирон» – дивна дитина, яку до п’яти років кликали вдома лише цим ім’ям (а не «офіційним» хресним – Іван), щоб, за народними віруваннями, вберегти «від нечистої сили». Рудоволосий сільський хлопчина, першою школою якого була батьківська кузня, а попереду чекало понад двадцять років студій: від сільської початкової школи й Дрогобицької гімназії до трьох університетів: Львівського, Чернівецького й Віденського. Це була довга і добра дорога освіти (нім. Bildung) та самоосвіти і самотворення, самокшталтування (Self-Building).

Круглий сирота, який 9-літнім хлопцем утратив батька, а 16-літнім юнаком – матір. 

«Лісова душа», що цілими днями блукала поміж кущів та дерев, шукаючи співрозмовників – там, де звірі говорили. 

А згодом, на ціле життя! – фанатичний грибник і рибалка, який на грибах знався краще від карпатських горян, а в’юнку форель умів упіймати у холодних гірських потоках голими руками. 

Франко справжній вундеркінд із феноменальною пам’яттю, який міг слово в слово повторити лекцію вчителя, навіть коли слухав її краєм вуха, та рано почав заробляти репетиторством і написанням творчих робіт для однокласників. 

Пристрасний бібліофіл, який із завзяттям збирав свою бібліотеку ще з гімназійної лави, часто заощаджуючи на їжі, та не шкодуючи грошей на книжки. Зате до кінця життя зібрав унікальну колекцію з понад 12 тисяч томів з усіх галузей знань, родів і жанрів літератури (вартість особистої книгозбірні Франка була порівняна з вартістю його будинку у Львові, та продати він її відмовився – навіть на пропозицію галицького митрополита Андрея Шептицького!). 

Найбільше його вабила література. Та насамперед він прагнув бути не просто ерудитом-читачем, а таки самостійним автором-творцем. Щоб стати врешті автором-чемпіоном. 

Чемпіон з літератури

Іван Франко – фактично перший професійний український письменник, який заробляв на життя виключно літературною працею. При цьому він однаково плідно реалізувався в різних родах і жанрах – як поет, прозаїк, драматург і публіцист. 

Автор 10 книг віршів («Баляди і рокази», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», «Semper tiro» та ін.), півсотні поем, понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози, і 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів («Boa constrictor», «Захар Беркут», «Для домашнього огнища», «Перехресні стежки» та ін.), півтора десятка драм і незліченної хмари нарисів, статей та есеїв.

Цього доробку вистачило б не на одного трудівника пера! 

Зрозуміло, що головним робочим інструментом Франка була мова. І не одна! Адже це справжній поліглот, що володів 20-ма мовами: крім рідної, української, вільно писав і спілкувався польською та німецькою (настільки, що літературознавці розглядають його чужомовний доробок як частину відповідних національних літератур!); також добре знав класичні мови (латину і греку) та практично всі слов’янські, а в науковій та перекладацькій праці послуговувався ще й англійською, французькою, італійською, іспанською, єврейською (івритом та їдишем). 

Тож не дивно, що Франко – це ще й перекладач-«рекордсмен», який свідомо будував «золоті мости зрозуміння і спочування» між різними культурами засобами перекладу. Він, зокрема, витлумачив українською твори більш ніж 200 авторів із двох десятків мов та понад 40 національних літератур і фольклорних традицій – від найдавніших часів до початку ХХ століття і тим самим витворив авторську «хрестоматію-енциклопедію» вершин світового письменства (Weltliteratur) в художніх перекладах. Серед них – зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діалоги Платона, а також великий «Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу: «Слово про похід Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пісня про Нібелунґів», численні народні пісні, балади та романси… 

Завдяки перекладацькому хисту Франка українською вперше «заговорили» класичні твори Данте Аліґ’єрі, Вільяма Шекспіра, Джона Мільтона, Роберта Бернса, Джорджа Ґордона Байрона, Персі Біші Шеллі, Томаса Гуда, Чарльза Діккенса, Міґеля де Сервантеса Сааведри, Педро Кальдерона де ла Барки, Ґотгольда Ефраїма Лессінґа, Йоганна Вольфґанґа Ґете, Йоганна Фрідриха Шиллера, Гайнріха Гайне, Конрада Фердинанда Маєра, Ніколауса Ленау, Віктора Гюґо, Ґюстава Флобера, Еміля Золя, Альфонса Доде, Поля Верлена, Жана Мореаса, Анатоля Франса, Жоржа Роденбаха, Мультатулі, Генрика Ібсена, Августа Стріндберґа, Сельми Лаґерлеф, Карла Гавлічка-Боровського, Адама Міцкевича, Ярослава Врхліцького, Йозефа Сватоплука Махара, Яна Неруди, Марка Твена та багатьох інших – усіх просто годі злічити! 

Врешті, Франко – один із головних творців сучасної української мови (і не лише мови художньої літератури чи публіцистики, а й наукової термінології різних галузей!). 

Адже він – ще й…

Doctor universalis: учений-енциклопедист

Головним конкурентом Франка письменника був… Франко-вчений. Обидві півкулі його мозку працювали на повну з вулканічною потугою, і фантазія поета часом сперечалася з прецизійною раціональністю науковця. Навіть у снах: адже про символіку сновидінь і галюцинацій він також чимало знав і писав – фактично рівночасно із Зиґмундом Фройдом, своїм ровесником. 

Доктор філософії Віденського університету, Іван Франко здобув цей титул за дисертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман», блискуче захищену 1893 року під орудою відомого славіста Ватрослава Яґича (про це, зокрема, сповіщає меморіальна таблиця на факультеті германістики головного корпусу UniWien). Але йому було тісно в рамках самої тільки філології.

Попри те, що скромно вважав себе «дилетантом у науці» (з огляду на подиву гідну різнобічність і навіть певну розпорошеність інтересів – тепер це називають поліматією), Франко зробив професійну наукову кар’єру (не лише літературну!). І хоча не здобув професорської посади в університеті через політичну кон’юнктуру, він залишив колосальний доробок: близько 3 тисяч праць (наукових, науково-популярних, науково-публіцистичних) з цілого спектру галузей знань (і не тільки гуманітарних!). Його інтереси сягали від джерел біблійних оповідань до поетики народних пісень, від середньовічних літописів та апокрифів до поезії Шевченка і європейських символістів, від економіки й статистики до музики й театру…

Фундатор української фольклористики, медієвістики, апокрифології, пареміології, перекладознавства, шекспірознавства, шевченкознавства і наукового українознавства загалом, Франко – не тільки вчений-енциклопедист і полімат, а й інноватор і відкривач нових напрямів у науці.

Ба більше, навіть дітям у казках він розповідав не тільки про лисів і левів, а й про бактерії й віруси – коли їх ще лише починали досліджувати під мікроскопом. 

Що там приховувати: він любив бути першим. 

Більше ніж письменник, більше ніж життя

Іван Франко – перший українець, кандидатуру якого було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури (наприкінці 1915 року). Щоправда, йому так і не судилося її здобути: чи то через передчасну смерть (він помер менше ніж через пів року після висування, у травні 1916-го, а володарем премії наприкінці року став швед Вернер фон Гейденстам), чи то через брак підтримки, чи то через статус представника недержавної, «недостатньо цивілізованої» нації. 

Утім, попри те, відсутність гонорового статусу нобелівського лауреата не робить цю постать меншою. 

Франко – не тільки один із найпродуктивніших, але й один із найвідоміших українських письменників всіх часів. Його ім’я міцно увійшло в національний літературний канон, воно завжди присутнє у найкоротшому з шорт-листів українських класиків (поруч з іменами Тараса Шевченка й Лесі Українки). Франко входить не тільки в український топ-100 чи топ-10, а навіть у тор-3! 

Чому? 

Справа тут не лише в кількості написаного й огромі зробленого. 

Справа передусім в інтелектуальній відвазі торкатися найрозмаїтіших тем і найдрастичніших проблем, іноді шокуючи сучасників нечуваним нахабством, у потужній емоційній енергетиці текстів, навіть «непричесаних» і незавершених, в домежній особистій щирості й чесності – без поз, котурнів і фальшивого пафосу.

Франко-письменник і досі не залишає байдужим. І радше не тому, що сьогодні це програмний автор, загальновизнаний класик родом зі шкільної хрестоматії, а передусім завдяки «живучості», актуальності й атракційності його текстів, які стають популярними піснями у виконанні сучасних рок-, поп- та інді-виконавців («Кому вниз», «Один в каное», Христини Соловій, Тараса Чубая та ін. – включно з репером із псевдо Кашляючий Ед), а також театральними виставами, кінофільмами – і просто улюбленими з дитинства книжками – з тих, що назавжди.

Варто наголосити: Франко – досі найбільш екранізований український автор. За його творами знято кільканадцять кіно- та телеекранізацій, фільмів і серіалів, кілька мультфільмів (зокрема й анімаційний серіал для дітей «Лис Микита»), а також біографічні та документальні фільми про самого письменника. 

Та не менш важливим є політичний вплив Івана Франка – як автора життєздатної формули модерної української ідентичності й конструктора політичної програми цивілізаційного розвитку України європейським шляхом. Він так само елегантно поєднав українську національну ідею з європейською, як батьківську вишиванку – з костюмом західного взірця. І тим започаткував нову моду, потужний тренд, який і досі живий у дрес-коді сучасної інтелектуальної молоді. 

Франко – не тільки один із перших українських політиків, засновник і перший голова Русько-української радикальної партії – першої української політичної партії, заснованої у Львові 1890 року.

Як політичний мислитель-візіонер, він одним із перших в українській інтелектуальній історії визволився від будь-яких москвофільських та соціалістичних ілюзій і чітко сформулював ідеал національної самостійності як головний орієнтир політичного поступу всіх українців, по обидва боки Збруча, який розділяв Російську та Австро-Угорську імперії в «ніч бездержавності». 

Це саме той ідеал, за який сьогодні проливають кров сотні тисяч українців і українок у відчайдушному протистоянні російській агресії, виборюючи право бути собою, бути вільними, незалежними, – не словом, а ділом, зі зброєю в руках. 

І це ще не далеко не все. 

Пролог, не епілог, або Подорож до надр вулкана

Розповісти історію Франка в одній статті – все одно, що море вичерпати ложкою. А з огляду на кипучу творчу енергію, радше схоже на спробу сягнути до надр вулканічної магми. Тож це лише початок подорожі. 

Про кожну з граней цієї феноменально багатогранної, гіперактивної й мегапродуктивної творчої особистості можна було б написати цілу монографію (і деякі з них уже написані). 

Усього цього так багато, що здається неймовірним, щоб умістити все це в тісних рамках одного життя однієї людини. Ні, це поза межами можливого! 

Сюжетів Франкової біографії вистачило б не на одне життя, а його текстів – не на одного письменника. 

Врешті, мабуть, головний секрет Франка в тому, що, попри колосальну, просто-таки понадлюдську багатотекстовість його доробку, найцікавіший із його творів – він сам. 

Людина-вулкан. 

Must Read від Франка

Вибрати з-поміж кількох тисяч творів Франка найважливіші – завдання не з простих. Це важче, ніж верблюдові пройти крізь вушко голки. Та що там верблюд: Франко в українському письменстві – це радше слон або кит. В кишені з зоопарку не винесеш. Та все ж спробую сформувати куценький The Best of The Best.

1. Філософські поеми: «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей». Це твори, які за своєю смисловою глибиною і культурою поетичної рефлексії гідні стояти на одній полиці поруч із «Фавстом», «Божественною комедією» і «Втраченим раєм». Золота класика. І так, це не перебільшення;
2. Повість «Захар Беркут» – українське фентезі в псевдоісторичних шатах доби середньовіччя, а насправді – жанровий мікс філософської притчі, політичної утопії і пригодницького роману. Твір двічі екранізований, що вже доводить його популярність. А тепер ще й заграв новими сенсами, особливо в контексті війни з новітньою ордою зі сходу. Адже Франків «Захар Беркут» – це історія про те, як горда й згуртована громада завдяки силі волі й солідарності здатна протистояти навалі варварів і боронити від них цивілізацію;
3. Міські романи «Для домашнього вогнища» й «Перехресні стежки» – мікс детективу і соціально-психологічної прози. Кримінал, політична боротьба, фатальні і сильні жінки, пристрасні чоловіки, проституція й торгівля людьми, булінг і домашнє насильство, травми дитячі і воєнні, бунт особи проти обставин – усе на місці, про все чесно і глибоко. До речі, також екранізовані;
4. Вибрані новели: наприклад, такі, як профеміністичні love stories «Маніпулянтка», «Батьківщина» й «Сойчине крило» (всього він їх написав близько сотні – цілий Декамерон! – усіх не перерахуєш…);
5. З драм – «Украдене щастя» – вічний суперхіт українського театру й кінематографу (навіть серіал за цією п’єсою зняли!), де класичний любовний трикутник набуває філософічної глибини античної трагедії, а також «На склоні віку» – футурологічний прогноз на ціле ХХ століття у формі сократичного діалогу, та одноактна «маленька трагедія» «Чи вдуріла?» – про об’єктивацію жінки та психологію суїциду;
6. Казки для дітей (написані спершу для власних чотирьох – непогана фокус-група і тестова цільова аудиторія!): збірка анімалістичних історій «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита» (дотепна, гостра й небанальна українська версія середньовічного роману про Лиса, яка може сміливо конкурувати із «Райнеке Фуксом» Ґете) і «арабські» казки-поеми «Коваль Бассім» та «Абу-Касимові капці» (Франко – один з перших українських орієнталістів, тож ці сюжети в нього невипадкові). 

Не знаю, чи геть усім треба конче саме ці книги брати на безлюдний острів (справа панська), але без них точно не збагнути, хто такий Франко і що таке українська література. 

Текст написаний на основні попередніх студій автора, зокрема: 

• Богдан Тихолоз. Франко як текст: Досліди і досвіди. Львів, 2021. 992 с.;
• Богдан Тихолоз. Доктор Ф. Маленька книжка про великого Франка. Львів, 2021. 176 с. Також доступна як аудіокнига;
• Франко від А до Я / Тексти: Богдан Тихолоз, Наталя Тихолоз. Графічне опрацювання: Романа Романишин, Андрій Лесів. Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. 72 с. Переклади англійською та німецькою мовами (2019). 

Читайте також: Леся Українка – інтелектуалка, модерністка, осердя канону