Іван Котляревський – творець центрального образу української культури

Іван Котляревський – один із центральних авторів нової української літератури. Прочитана в школі, перепрочитана у численних мистецьких проєктах «Енеїда» — програмовий текст нашої літератури, до якого ми повертаємося знову і знову. 

Професор Києво-Могянської Академії Ростислав Семків розповідає, яким був Котляревський і чому його найвідоміший текст настільки для нас важливий.

Однією із найбільш популярних зараз в Україні музичних композицій є мікс електронного дуету PROBASS ∆ HARDI «Козаки йдуть». Образ вільного воїна українського степу відомий від XV сторіччя. Козаками називали непідвладних нікому поселенців південно-східного порубіжжя сучасної України, що жили з мисливства чи хутірного господарства й боронили свої домівки та вже згадані південно-східні рубежі від охочих до грабунку зайд. Нічого не змінилося за 500 років – загарбники знову тут. І козаки теж.

Звісно, перше бачимо образ козака у фольклорі. Він там різний – сумує про давню славу та полеглих побратимів, самотній, покинутий, хвалиться колишніми подвигами,  кличе в похід, клянеться в вірності вірі християнській. Утім, зараз образ козака – це постать воїна, котрий без страху та сумніву стає в обороні рідної землі й, що характерно, перемагає. Козак-переможець може вибратися з сотні халеп; це той, хто здатен у самих шароварах і з шаблею йти проти гармат ворога, хто на пропозицію здатися – пише знущального листа османському султану й посилає нах@й ракетний крейсер. Таким ми його бачимо. Таким його створив Іван Котляревський.  

Успіх

Чим може займатися на дозвіллі випускник духовної семінарії та офіцер карабінерського полку наприкінці ХVIII сторіччя? Правильно – писати вірші. Принаймні Котляревський чинив саме так. У Полтаві досі трепетно зберігають його старосвітську хату – й ти просто бачиш, як ось він вмощується за широким столом чи, навпаки, поринає в м’яку канапу, мережачи округлим, схиленим управо почерком нескінченну низку рядків своєї поеми.

Ще в семінарії молодий Котляревський почав писати й видавати «Муху» – своєрідний щоденник-журнал, з яким не розлучався до кінця життя. (Взагалі багато записував – наприклад, є його невеликий щоденник участі в російсько-турецькій війні кінця 1806 року). «Муха» мала бути кусючою – цілком у традиції давніших українських бурсаків, традиції яких, вочевидь, просочилися і в полтавську семінарію. Це саме звідти майбутній класик Іван Петрович виніс добре знання латини й античних текстів, а також авантюрне налаштування пародіювати й перекручувати давню класику (от, займалися вони таким по академіях і семінаріях – ніде правди діти).

Словом, накипіло в нього впродовж кількох років після здобуття освіти (а, так, народився він у 1769 й семінарію закінчив, як положено, в 1793), тому семінарські вправи в бурлескному віршуванні невдовзі вилилися в задум цілої пародійної поеми. Канцелярія, приватні уроки, армійська служба в чині молодшого офіцера (бо ж спадковий дворянин) – все, чим займався молодий Котляревський упродовж наступних кількох років після семінарії, – було не надто цікавим. Інша справа – спародіювати Вергілія.

Саме цей римський класик був своєрідним засобом вимучування тогочасного студентства: його вчили детально й також напам’ять – ідеальний об’єкт учнівської нелюбові (ненависті?) в усій Європі. Тому так легко поширилася – буквально спалахнула мода пародіювати «Енеїду». Упродовж XVII-XVIII століть з’явилося більше 20 пародій класичного тексту (звісно, ця хвиля блюзнірства була пов’язана з загальною лібералізацією життя на континенті). Скаррон, Лаллі, Блюмауер, Осипов та інші свого часу стали відомими, завдяки пародіюванню Вергілієвої «Енеїди», проте зараз вони майже повністю забуті. Зрозуміло чому: тепер у школах Вергілія вчать зовсім трохи.

Утім, твір Котляревського серед цієї низки пародій – унікальний. Він зробив дещо, що його попередникам та сучасникам не вдалося – тому їх не пам’ятають, а йому стоять пам’ятники.

Козак

Статус Котляревського в українській літературі дорівнює ролі великого Данте в культурі Італії. Й це не тільки тому, що він, як і геніальний італієць, починає писати мовою народу, яка з часом набуде статусу літературної. Подібно до Данте, Котляревський створює своєю поемою цілий всесвіт – запускає в обіг низку образів, що для української свідомості стають визначальними. 

Американський професор Гарольд Блум  у своїй монографії «Західний канон» розпочинає розмову про головні книжки західного світу, власне, від Данте. Після «Божественної комедії» ми всі бачимо цілу структуру потойбічної світобудови – від пекла до раю – вслід уяві великого флорентійця. До речі, провідником Данте також обирає Вергілія. Тобто в певному сенсі й ця поема є своєрідним діалогом з попередніми традиціями – античною та християнською. Звісно, сам автор, попри дальший вплив його твору, ставиться до нього дещо скептично – тому й називає «комедією». Що бачимо? Несерйозне обертається серйозним? Іронічна гра набуває ознак високого прозріння? З Котляревським відбувається точно те саме.

Побут богів і героїв у поемі Котляревського віддзеркалює триб життя тогочасних шляхти й міщанства, грішники в пеклі презентують галерею суспільних вад, а сам Еней зі своїм військом стають знаковими для нашого бачення козацтва. 

Отже, на початку Котляревський робить те, що роблять усі, хто пародіює поему Вергілія, – по-простому, навіть по-простацьки переказує сюжет античної поеми. Це називається бурлеск: боги та герої починають лаятися, займатися сексом, вживати алкоголь – та що там, вони майже постійно там п’ють. Високе стає низьким – виходить смішно. Такими ж простосердно-кумедними постають битви, смерть, пекло… проте не в цьому оригінальність української «Енеїди».

Справа в тому, що свідомо чи й не надто, проте Котляревський від початку закладає в основу своєї переробки вагому історичну паралель. Іншим авторам також трапляється осучаснювати античні образи, від чого вони стають схожими на співгромадян того чи іншого автора, котрих він, у той спосіб, принижуючи, висміює. Розсмішити й висміяти – це остаточна мета пародій до Котляревського. Для нього ж, натомість, сміх має дещо іншу функцію – маскувальну. 

Історичні паралелі виникають в українській «Енеїді» з першого рядка, в якому Енея названо козаком. Відтак всі троянці одразу постають як козацьке військо, а руйнування Трої, відповідно, бачать як знищення Запорізької Січі – фортеці козаків у нижній течії Дніпра. Січ було зруйновано царицею Катериною ІІ в 1775 році з метою укріплення російської імперської влади – ну, справді, який монарх захоче мати на своїй території непідконтрольне квазі-державне утворення, мешканці якого – так – боронять південні рубежі, але ж так само й можуть повернути зброю проти монархії. Тим більше, що так постійно траплялося в Польсько-Литовській державі, що до середини XVII ст. контролювала українські землі. 

Отже, Січ знищена вже за життя Котляревського – йому тоді шість. Козаків, у більшості, перетворюють на регулярні частини російсьеої імперської армії, а згадки про будь-що незалежне забороняють. Навіть тепер за подібні погляди на окупованих територіях розстрілюють. 

Що ж Котляревський? Комічний антураж пародійної поеми дає йому можливість розказати серйозну історію: Трою (Січ) зруйнували, троянці (козаки) рятуються втечею, проте в майбутньому, перетривавши багато випробувань і битв, вони збудують нове «царство» – Рим (Україну). Це тільки ззовні була пародія – всередині ховався політичний памфлет.     

Офіцер

Котляревський служив у імперській армії, проте йому певною мірою пощастило. Після семінарії та вчителювання, він потрапляє до війська якраз у рік смерті цариці Катерини, для якої експансія на південь була своєрідною idee fixe. Відповідно, наш автор уже не застає кривавих походів маршала Суворова, війська якого, скажімо, вирізали разом з оборонцями все цивільне населення в Ізмаїлі 1790 року. За 16 років, під час наступної російсько-турецької війни, Котляревський також опиниться під цим містом, проте облога матиме значно спокійніші наслідки – взагалі в тій війні справи, головним чином, вирішуватимуть дипломатичним шляхом.

Слід розуміти, що ті війни точилися між імперіями: Османська з півдня й Російська з півночі намагалися відхапати одна в одної певні території. Так після різанини Суворова війна закінчилася передачею росіянам Кубані та Криму, після війни, в якій брав участь Котляревський, – османи віддали Бессарабію тощо. Тобто в усіх випадках це була загарбницька війна, хто б її не починав. І, відповідно, якщо якийсь черговий паша міркував, здавати без бою місто чи ні, йому аж ніяк не йшлося про оборону його мешканців – це були загалом чужі люди, для яких він і сам поставав окупантом. Котляревський став свідком більш гуманної, як на той час, війни, в якій імперії не вступали в значні сутички, й відтак місцеве населення не ставало заручниками великодержавних амбіцій. Тим часом, Котляревський навіть зіграв певну роль у дипломатичній місії під час тієї війни – домовився, що місцеві не вступатимуть у війну на боці Османів. Відтак, для населення Бессарабії війна закінчилася просто зміною прапорів на фортецях, а наш Котляревський отримав орден святої Анни й зумів дочасно піти в відставку в званні штабс-капітана.

Припинення військової кар’єри збігається з двома санкціонованими автором виданнями «Енеїди». Поему він, вочевидь, почав писати на старших курсах семінарії, бо вже до 1798, коли її без дозволу друкують у Петербурзі, написані перші три частини циркулюють у списках. Після відставки він береться за справу ретельніше – авторизує видання 1808 року й дописує IV частину, включно з якою поема з’являється друком у 1809 році. 

Роботі над наступними частинами завадила війна з Наполеоном, коли Котляревського знову мобілізують на військову службу. Щоправда, у кампанії на півночі він участі не бере: йому доручили сформувати окремий козацький полк, з чим він успішно справляється, – проте воєнні дії доти вже закінчилися. Котляревський отримує наступний військовий чин, але з Полтави так нікуди й не виїздить. Утім, йому й мирських справ вистачає.  

Слава

Останні два з гаком десятки свого життя Іван Котляревський працює на благо рідного міста. Ще від 1810-го року він керує виховним закладом для дітей бідних дворян, а з 1816-го п’ять років створює та очолює театр у Полтаві. Для нього це також ідеологічно важливий пост: справа в тому, що на той час в імперії п’єси «на малороссийском наречии» є майже виключно розважальними водевілями. На той час не вірять, що розмовна мова селян може відображати високі почуття та трагізм. У принципі, така сама недовіра й до «великорусского языка», адже справжня елітарна мова – французька. Для Котляревського вкрай важливо побороти це упередження, тому в 1819 році він пише першу п’єсу розмовною українською – «Наталка Полтавка». Не будемо вдаватися в аргументи – повірте, як на початок ХІХ сторіччя – це доволі феміністична п’єса. Образ бравої дівчини Наталки, що сама здатна вирішити свою долю, є ще однією відомою креатурою Котляревського. Отак багато встиг – створив новою українською мовою епос і також театр.

Популярність Котляревського виплюскується поза межі Полтави. «Енеїду» активно читають, а «Наталка-Полтавка» з’являтиметься в репертуарі всіх наступних українських театрів, щойно такі будуть дозволені. Наступні кількадесят років шириться мода на бурлескну манеру Котляревського – його «Енеїду» наслідують, і це явище дістає назву котляревщина. Тим часом сам творець доживає віку в Полтаві, майже до кінця життя виконуючи обов’язки «попечителя богоугодних закладів». Паралельно відіграє певну роль у місцевих таємних товариствах, що не так вже й безпечно після повстання декабристів у Петербурзі 1825-го та, особливо, польського антиімперського повстання 1830-го років.   

У 1842 році – через чотири роки по смерті автора – друком з’являється повна «Енеїда» в усіх шести частинах. Чільний український романтик Тарас Шевченко в першому виданні свого «Кобзаря» 1840 року присвячує його пам’яті окремого вірша, в якому говорить про Котляревського піднесено: 

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

«Енеїда», як і «Кобзар», надовго стають чільними книжками-символами забороненого українства й своєю популярністю переживають занепад і крах російської імперії. До 100-річчя першої появи «Енеїди» друком – тобто до 1898 року – серед української культурної громади зібрано кошти на встановлення першого пам’ятника Івану Котляревському. Щоправда, імперська влада дозволила це зробити аж у 1903 році – байдуже, до Полтави з’їхалися майже всі чільні письменники та письменниці, що писали на той час українською. Так популярність письменника стала переростати в щось більше.

Культ

Коли в другій половині 90-х я щойно приїхав до Києва й потроху починав писати, мене переконали, що ніхто не може стати притомним автором, доки не побуває в кафе «Еней», що в підвалі «Спілки письменників», – насправді воно було добряче прокуреним письменницьким пабом. Все приміщення, з його низьким склепінням, важкими дубовими лавами та столами, було стилізоване під «пекло» Котляревського. Стіни вкривали масштабні малюнки – копії циклу ілюстрацій до поеми, зроблені самим їхнім автором Анатолієм Базилевичем.

Видання «Енеїди» 1968 року, зображення до якого художник готував ще з середини 50-х, майже миттєво стало раритетним. Базилевич малював сміливо – найперше, соковито пропрацював самих троянців-козаків, чим остаточно закріпив образ козака в національній візуальній культурі. По-друге, ілюстрації містили досить оголеного тіла, чим повертали притаманну поемі від початку бурлескну непристойність. Безпрецедентно, але дозвіл на друк такої кількості нюдсів у показово пуританському СРСР таки дали – більшість оголених фігурували в пеклі й це якимсь чином видали за пропаганду атеїзму. (Ви ж тепер розумієте, як виглядали стіни кафе «Еней»?). Врешті, Базилевич не боявся яскравих кольорів, й тому ілюстрації візуально посилили азартно-викличний дух поеми. Видання 1968-го року стало не просто розкішною книгою – це був дисидентський протест проти традиції та й усієї тогочасної системи. 

«Енеїда» повернулася знову на самому початку періоду незалежності в 1991 році, коли з’явився однойменний анімаційний фільм режисера Володимира Дахна. Зображення в ньому набуває ґротескності та навіть веселої карикатурності, що неабияк ефективно передає, знову ж-таки, бурлескний дух самої поеми. «Енеїда» викликала регіт у своїх перших читачів – за століття-друге цей ефект пом’якшився, проте естафета перейшла до візуальних засобів і тепер регочуть, дивлячись мультфільм Дахна чи переглядаючи ілюстрації Базилевича…

Коли я бачу молодого хлопця, зодягнутого в футболку з портретом Котляревського та написом «Дякую, діду, за Енеїду», то розумію, що мало, ой мало, письменників із XVIII сторіччя продовжують бути такими важливими. Іван Котляревський залишається творцем сливе невмирущих українських образів, які й далі з нами, які й далі надихають жити, боротися і перемагати.

Читайте також: Діана Клочко: «Еней — не українець у жодному сенсі цього слова»