Поет Іван Семененко: Нічого не мали, але читали вірші й чекали комунізму

Іван Семененко (1936) — український поет, представник Лаврської школи поезії поруч з Миколою Воробйовим та Олегом Лишегою. Автор збірок поезій «Святом прокушений простір», «Обшири з горла предка», «Даруємо так вітру молоток», «Архіпелаги – Атоли», «Нерозривне сонце».

Майже два останні десятиліття його постать була призабутою, а доля – невідомою. Проте торік, завдяки поетці Надії Кир’ян, команда проєкту «Оприсутнення» отримала його адресу й відшукала поета. Іван Семененко мешкає в Києві з сином і кішкою Панночкою, їздить ловити бичків на Дніпрі та продовжує писати вірші. У червні 2021 року за сприяння «Книжкового Арсеналу» ми поговорили з митцем – про Київську школу, радянські репресії, геополітику та поезію як спосіб спілкування з мертвими.

– Ваше дитинство припало на воєнні й повоєнні роки. Розкажіть, що вас тоді підштовхувало до поезії, як ви почали писати?

– Ми вивчали вірші в школі. Психіка вся була у віршах. Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Володимир Сосюра… Я пішов у школу в 1943-му, як німці відступили. Абсолютно все було на віршах, і всі тільки тим і займались, що писали твори українською, російською. Хто хотів, то вірші писав, особливо хлопці – десь п’ятеро, і мене туди теж затягло.

– Ви комусь показували ці вірші?

– Вчителям. У нас у сільській школі був літературний гурток, де ми читали свої вірші. Головною дисципліною була література. Через неї виховували. Всі готувались, що прийде комунізм. Все було на пропаганді.

Ходили всі босі, без сірників, купувати за два рублі пучок солі або хліба. Нічого не мали,  але читали вірші й чекали комунізму. Думали, що та бідність – то все пережитки війни. А бідність страшна була. Люди жили з городу.

От картоплю посадять, то харчувались картоплею. І все ручна посадка, бо ні техніки, ні коней не мали. Крали безбожно. Треба було чимось топити піч – ходили красти солому. Збиралась бригада бабок і йшла на полювання. Деколи здавали один одного, судили. Бували такі випадки, що повбивали й чоловіка, і жінку, а діти самі жили.

– Коли відбулася ваша перша публікація?

– Був такий чудовий поет Микола Гірник. Він у 1957 році надрукував мій вірш «До Вітчизни» у якійсь комсомольській газеті – «Декада», чи що. А після того заглухло все. Куди не носив, то все не те і не так. А потім я вже опинився серед виключених за «націоналізм» студентів. Тоді все вважалося націоналізмом. Верлібр – націоналізм, ще й буржуазний. Анекдот якийсь. Тоді я пробував писати верлібром.

– А чому? Ви щось читали?

– Знайомство з Павлом Ковжуном, Валерієм Іллею, Миколою Воробйовим, Михайлом Григорівим мене внутрішньо наштовхнуло на те, що можна і так писати. Бо раніше я писав і вважав собі, що то не серйозно. Воробйову особливо сподобався один мій рядок: «тепер як справжні добровільні в’язні ми розмовляємо про тюрми», – і він каже: отак і пиши (сміється). У той час я переконався, що найкраще писати верлібром і відкидав класику. А тепер – знову от останнім часом пишу класику.

– Які у вас книжки виходили й коли?

– Єдину книгу видали, а потім дві дитячі, і то завдяки Станіславу Вишенському. Вишенський одразу мої вірші взяв. Вишенський близько до мене писав.

– Як до вас доходила в Радянському Союзі, в тоталітарній державі інакша поезія? Звідки ви естетично щось взяли і як вона фізично до вас потрапляла?

– Річ у тім, що я закінчив Інститут іноземних мов на факультеті французької мови. Тоді, як учився, міг читати поетів. У бібліотеку ходив і читав. Звідти мені відкрився цілий світ свободи. Я то все поперечитував. Але все впиралося в комунізм. У шістдесятих ще так-сяк, а далі – все. Так було вигідно: тільки зверху щось, а всередині – нічого. Форма лишилась, а змісту вже не було.

– Ніякого комунізму ніхто не планував робити.

– Матір моєї дружини жила в Москві в 1933 році. Вона почула, що пишуть про голод і почала збирати кошти на допомогу голодним. В один прекрасний день її викликають і кажуть: «Що це ви там таке збираєте? Ніякого голоду нема і бути не може, забудьте про це. Ви молода людина, активістка, комсомолка. Ви понялі мєня?» Моя теща – дворянка, а все життя перелякана. Студенти, які з України поїхали, по інерції хотіли помогти тут, щось зібрати, а там їм сказали: ви шо.

– На вас були якісь справи заведені? Вас таскали в КДБ?

– Так, на мене були справи. Ще коли мені було шістнадцять років, я вирішив втікати з союзу. Я поїхав в Грузію, думав, що пройду кордон і переберусь до Канади в українську діаспору. Але річ у тому, що я каліка – в мене з ногою проблеми.

– А що з ногою?

– Прийшов хтось і в колисці ногу поламав. Мені сім місяців було, але в пам’ять врізалось. Потім мені лікарі сказали, що у мене сухожилля порване. Пам’ятаю, що прийшов хтось і каже: ти попався. Я почав хникати. І не просись, – каже: я тебе зі своїх рук не випущу.

– То це з потойбіччя якісь сили були?

– Абсолютно. Я ще так на нього подививсь, а він каже: дай ніжку. Я йому дав, і він з нею зробив щось таке, що аж хруснуло, і побіг. Я дивлюсь на нього пильно, а той: не дивись, – каже: бо вб’ю тебе. І втік.

– Зробив з вас поета.

– Може й так. Я не знаю. Страхіття. Я тоді ще не знав, але вже відчував, що відчужений від своїх людей, що я інший, чужий через неповноцінність ноги. У футбол, правда, я грав, бігав, але був завжди особливий. Мене всі викреслювали внутрішньо, і я це помітив. А там, у Грузії, мене затримали й засудили на десять років мордовських таборів. 

– Як там було, жахливо? Українці були?

– Повно українців. Відсотків шістдесят. Прибалтів багато було. Я тільки між ними і спілкувався, більше було ні з ким. Просидів я там три з половиною роки – у селищі Явас. А в 1956 році більшість відпускали.

– Молодим були, несвідомим, вас перевоспітували. А ви оце знову туди ж – пішли писати верлібри.

– А я там уже був, я інакше не вмію.

– Ви вже потім не боялись, бо знали, що це?

– Ні, я боявся. Боявся, що можна знову втрапити. Не раз були нагоди, коли я йшов кудись і мене могли там затримати. Тоді б я влетів. 

– Як ви познайомилися з Кордуном та іншими?

– Та вони бродяги були, як бомжі спали десь в гуртожитку, і я там з ними, хоч уже старший був, уже закінчив Інститут іноземних мов. Найближче я підходив до Іллі: я з 36-го, а він з 39-го, Воробйов з 41-го. Всі решта – ще молодші. Кордун і Григорів – молоді люди.

– А ви працювали тоді кимось?

– Вчителем працював. Пізніше залишив заняття педагогікою. Коли роки пройшли, мене перестали навіть у школу приймати через так званий націоналізм.

– Може, ви поіменно згадаєте людей з того часу, яких ми зараз взагалі не знаємо?

– Коваленко Володимир – кінорежисер і поет. Він написав збірку «Вільгельм ІІ», а це ж автор братського миру. Вільгельм рятунок був для білорусів і прибалтів, а Антанта прийшла і скасувала. Антанта розгромила німців, а більшовики Антанту, і на Дон, на Кубань прийшов комунізм. Вільгельм II миротворець фактично був. Гітлера б не було, якби він залишився. І знову накльовується щось – страхіття, – коли з’явився вождь путін. Береги й басейн Дніпра – одне ціле, його не можна шматувати.

Знову Київська Русь буде – безкінечна війна, бійня. А воно ж одне ціле і так маленьке – без Криму і Донецької області.

Ви ж бачите, що все валиться. Це від нас не залежить. А дипломатія щось не те робить. От чого Україна не в НАТО? Будапештський меморандум підписала Англія, Франція, Америка, Росія.  Україна віддала свою ядерну установку, а це означає, що за Росію свої війська має ввести Америка. Чим не влаштувала їх Україна?

– Ну, нас обдурили.

– Ні, нас не обдурили, це здача країни.

– Так, але для цього є ми. Бо поки ми зустрічаємось з вами і говоримо…

– Поетів не захистять. Багато воює поетів і гине. Америка повинна привезти атомну установку і поставити в Криму, в Донецьку і в Луганську, а потім розбиратись, що там Україна порушує. І якщо вона порушує міжнародне право, то тоді її можна і розчленувати, але ось так, ні за що, за отой Майдан тільки, за те, що Янукович там утік кудись…

– Між іншим, про Майдан. На Майдані, напевно, я востаннє бачив Олега Лишегу, ми з ним  спілкувалися тоді. Він неодноразово про вас згадував. Я так розумію, ви працювали разом у Лаврі й спілкувалися багато.

– Так, ми в Лаврі працювали пожежниками. Я спершу працював вантажником у комбінаті «Україна». А потім від Воробйова почув, що можна пожежником влаштуватись. Так я і влаштувався пожежником, а Лишега там видавав реквізит у кіно. Ми часто разом працювали. Йому було ніде спати, він тоді з дружиною розійшовся, спав тут, у Лаврі. Я запам’ятав прекрасну ніч, як я сидів з ним у кінопавільйоні у 1986 році, 26 квітня. Нам тоді не спалось, ми сиділи і отак розмовляли на різні теми всю ніч.

Читайте також: Непобачена вічність: як писав і яким запам’ятався Олег Лишега

– До якого часу ви активно з ними спілкувалися, підтримували зв’язок і як так сталося, що вже не спілкуєтесь?

– Що сталось? Та старість (сміється). Треба, щоб поети щось змінили. Вони – пробивна сила, але нема цього. Ось геній є – Ліна Костенко. Чи на грані вона? Вона вже років тридцять сидить у вежі й ні з ким не спілкується. Офіційно вона нікуди не виходить. Жахливо, що людина повинна боятися любові, прямих стосунків, усього боятися, де є на це натяк. 

Читайте також: Єдиний, хто не втомлюється, – час: Ліні Костенко – 92

Світлана Йовенко – теж геній. Це ж її видавати треба було. Я про таку любов не чув. Читав і думав, що це таке? Хвороба. Один і той же образ з дитинства іде. Що це таке?

– Певно, вразило її щось.

– Зрозуміло, що вразило, але питання, хто або що може так? Питання тільки, чи ти пишеш сам, чи тобі диктує хтось. Це натхнення, потік свідомості. Джойс писав на заході, що це потоки. Письменники записують те, що їм диктують. Всі думають, що вони дурня валяють, а це страждання велике. А що це таке і кому воно треба? Питання в тому, яка плата за це і для чого це робиться. Безкінечний експеримент.

– Але хіба у вас мало розплати було в житті за це?

– Та я і зараз ходжу, боюсь усіх, і всі мене бояться. (сміється) І це важко. Та я буквально позавчора їхав, сів біля людини, а вона: «Ти – бомж, від тебе смердить» і встала. Я кажу: «Та схаменись, що ти говориш? Подивися». Дурень, та й усе. Думаю, чого ти. Дикі люди. Це все ще з союзу. Це параноя, хвороба. Тичина теж боявся і палець на губах тримав: тихіше… Як пише знаменита Ліна: «Про це не треба говорити».

– Так, але ми з вами зараз тільки про це й говоримо. (сміється)

– Та так, але не знаю, що скажуть мені завтра і де скажуть. (сміється).

– Ви знаєте, настільки жахливе відбулось зі Василем Стусом, як його в тюрмі убили, з Аллою Горською.

– А Михайля Семенка? Це ж був Міхаіл Лєрмонтов, тільки веселий. Жінка, дитина в нього була, але і його вбили. Це й зараз таке може бути, якщо прийде сюди Путін. І «про це не треба говорити», а я не можу не говорити, бо воно в мені все сидить. Я думав надрукувати поему. Хтось украв один рукопис, але другий є. Змінилась оболонка, а зміст той самий. 

– Чесно, тепер книжка вже менш важливе явище, ніж, наприклад, запис розмови, який ми зараз зробимо. Книжки можна 1000 примірників видати, а ваші вірші зможуть і 5000 людей почути, тому що зараз все розходиться через інтернет.

– І хіба той вірш тоді залишиться? Людина ж забуває все.

– Пам’ять, може, забуває, але відчуття і ваш вплив торкаються свідомості.

– Це важливий момент. Активність людської психіки творить відчуття, потім серйозніші речі: волю, пам’ять і мислення, а далі – тупик. На ґрунті мислення твориться щось таке, як монада або душа. Люди повинні над цим моментом працювати – активність психічну переводить у душу, якої нема. Душі нема, бо інструменти не піймали її, або ж нам не кажуть, не знаю. Душа потрібна, вона має повертатись, щоб ми спілкувались з мертвими нарешті. Бо у нас люди збираються біля надгробків, понапиваються, та й все, а щоб щось сказати,  щоб щось явилось… а воно ж є… Але  людина не переселилась туди ще.

Ще є прірва між мертвими та живими, над якою треба покласти місток. Це і є завдання людської психіки й науки. Ніхто за нас цього не зробить, якщо ми до них не прорвемось. Мертві не беруть участі, вони дивляться.

Річ у тому, що потрібно виходити із дозволених психічних процесів і творити зв’язок із мертвими, так би мовити, з душами. Треба виробляти в собі особливий стан. В поезії ці початки є. Вона і є розмовою з мертвими, або вони через нас дають поштовх, щоб ми тяглись туди, до них.  Ви пам’ятаєте псалом Давида? Це жах. Цар знаходився в кублі гадюк, він боявся своїх дітей, але вірив у Бога. Він звертався до Нього весь час. Треба це читати й з цього виходити. Всі поети завжди перекладали ці псалми. І реформація в Європі на псалмах Давида відбулась.

– Коли релігія прийшла до людей, а не передавалась через священиків.

– Правильно, я про це й кажу. Ми, поети й митці, повинні пробивати ось цей момент. Давид – цар, між іншим, що знаходився у ворожому оточенні. А потім загибель Ізраїлю, фараон Єгипту прийшов і пограбував все, золото забрав. Він був наддержавою тоді, а Ізраїль – іграшкою. Залишки юдаїзму нам доносять щось важливе. Біблію треба читати як першу історичну книгу, а особливо псалми Давида. Так-так, і виходу нема, тільки так треба.

Вірші Івана Семененка можна почитати в журналі «Сучасність» за 1993 рік, добірка «Дзеркало шумить» (с. 5-9), а також на сайті мистецького журналу «Артанія» (фрагменти зі збірки «Архіпелаги – Атоли», 1971).

Інтерв’ю записане влітку 2021 року в межах проєкту «Оприсутнення»

для Х Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал»

• Команда проєкту «Оприсутнення»: Богдан-Олег Горобчук, Олег Богун, Анна Ютченко, Елла Євтушенко, Ростислав Кузик;

• Подяка: Таня Радіонова, Олена Маковейчук, Даніїл Комар, Надія Кир’ян, Поліна Городиська, мистецьке об’єднання «Щогла».

Проєкт «Оприсутнення» – ініціатива, присвячена так званому «витісненому поколінню» – генерації поетів і поеток в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття: Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега, Станіслав Вишенський, Надія Кир’ян, Валентина Отрощенко, Михайло Саченко, Валерій Ілля, Іван Семененко та ін. Через гноблення цих авторів із боку репресивної радянської влади, більшість їх залишились в андеграунді або зовсім замовкли. Проєкт «Оприсутнення» має на меті повернення їхніх голосів у культурне поле: у його рамках було організовано конкурс відеопоезії «До слова: Витіснене покоління» спільно із Міжнародним фестивалем CYCLOP та читання на Х Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал», а нині публікується серія інтерв’ю з живими представниками покоління. У видавництві «Люта справа» готуються до друку збірки Івана Семененка та Валентини Отрощенко.

Читайте також: «Витіснене покоління», фіксація станів та візуальна мова: чим живе українська відеопоезія сьогодні