Іван Сенін. Майдан Свободи

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

На черзі есей Івана Сеніна – поета і музиканта, координатора Харківської Резиденції Слово, учасника й організатора різноманітних мистецьких і культурних подій та фестивалів.

Майдан Свободи

Далеко не раз і не двічі питали про це. Чи то нові знайомі, які вперше приїздили з іншого міста, і я влаштовував їм екскурсію по своїй пам’яті, а чи й старі місцеві друзі, з якими вкотре зустрілися, щоб прогулятися під вино або каву. Рано чи пізно, але звучало питання: яке твоє улюблене місце у цьому місті? І що більше було таких зустрічей, то швидше й рішучіше я їм відповідав: майдан Свободи. Хтось, неначе знаючи відповідь наперед, запитував про це саме там, на місці, або десь поблизу. Ті, з ким ми були далі від нього, але мали вільний час і могли туди дійти, відразу ж вирушали. Якщо майдан не був заставлений якимсь оздобленням до чергового свята, я виводив їх у сам центр, зупинявся і мовчки давав зрозуміти, якою є моя відповідь. І вже після цього починав змістовніше пояснювати, чому саме це місце. 

Ось так і тепер: виходиш у центр майдану Свободи й розумієш, що нічого не змінилося за ці вже понад пів року, ба навпаки – тепер усе це набуло ще більшого сенсу. Повільно й уважно роздивляєшся довкола, а в цей час перед очима – попурі зі спогадів. Ось, здається, ледь не перший твій спогад: ти з мамою, батьком і братом виходиш із тролейбуса на кінцевій зупинці й бачиш довгий сірий паркан, який тягнеться мовби кудись у вічність, а за спиною – такий самий сірий хмарочос під назвою «Харків». Зшивка.

Кілька днів тому я зустрівся тут з одним із волонтерів, який на початку літа відкрив у підвалі бар, де тепер відбуваються благодійні концерти й поетичні вечори. Він розповідає про трьох журналістів із Німеччини та Нідерландів, які приїхали фільмувати війну на сході Європи, а йому доводиться їх катати на Північну Салтівку і в деокуповані частини області. Зшивка. 

Перед очима готель, що з’явився на місці того паркана, який прямував у вічність. Зауважуєш, скільки в ньому скла. «Фартовий цей готель, жодного прильоту поруч», – каже перший голос за спиною. «Ну да. Або просто договорняк із ними», – відповідає інший. Зшивка. 

Дві тисячі восьмий рік і концерт легендарного рок-гурту Queen, незліченна кількість людей, штовханина, місто співає в унісон пісні про те, що ми чемпіони і що ми переможемо. Зшивка. 

Дві тисячі чотирнадцятий рік, початок квітня. Ми так само у натовпі стоїмо навпроти ОДА, яку місяць тому штурмом зайняли російські запроданці. Так само співаємо пісні про перемогу, але вже свої. Довкола площі по периметру й у дворах стоять автозаки, набиті спецпризначенцями. Мить. Спалах. Дві хвилі накочуються одна на одну, чутно постріли, під ноги падають пляшки із запальною сумішшю. Радієш, що в польоті ґніт згас. Зшивка. 

Приблизно на цьому ж місці, де під ноги впав Молотов, відбувається рок-концерт на підтримку намету «Все для Перемоги», який попередньої ночі хтось спробував підпалити. Літнє сонце щосили смалить небайдужих містян, які зібралися висловити свою позицію. Зшивка. 

Вечір 22 лютого, два дні до початку повномасштабної війни. Напруга відчувається у повітрі, на мітинги виходять навіть ті, хто завжди був осторонь. Усі шукають якщо не пояснень і відповідей, то хоча б єднання та підтримки. Вночі отримуєш фото і відео з виступу від людей, із якими по завершенні пішли в «Хем». Зшивка. 

Ракетні обстріли ОДА. Цього ранку не дійшов туди, бо волонтери попросили допомогти на іншому майданчику. Не дійшов, але там брат. Найдовші телефонні гудки в житті, кожен триває вічність. Перша вічність… Друга вічність… Третя… Реальність перед очима сфокусована і п’яна одночасно. Четверта вічність… «Алло! Та, живий. Все. Потім». Увечері вже з покоцаним і підлатаним у лікарні братом робимо дурне селфі, йому важко сміятися, болять ребра, але крізь біль він усе одно сміється разом із нами. Зшивка. 

Три місяці по тому разом із ним їдемо центральною вулицею міста. Гуркіт від бруківки змушує говорити значно гучніше: «Завжди подобалася бруківка, а тепер ніяк не можу звикнути до цього звуку з-за вікна. Щоразу перша думка – літак». Брат погоджується і звертає на асфальтовану вулицю.

Попурі зі спогадів перериває фраза: «Чоловіче, за пів години комендантська година!». Повернувшись до реальності, помічаєш патрульного, який на службовій автівці зупинився поруч із тобою в центрі майдану і звертається через відчинене вікно. «Та, дякую, пам’ятаю. Мені тут неподалік», – відповідаєш йому. А паралельно говориш сам собі: «Ні, це не площа, це майдан. Саме майдан Свободи». Патруль рушає далі – і ти розумієш, що їхні фари – єдине джерело світла довкола, на весь цей простір. І що таким цей майдан ти ще не бачив ніколи. І зорі, що зависли над тобою в нічному небі в серці міста, ти також бачиш уперше. За ними й рушаєш далі на квартиру.

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»