Носій небезпечного знання і опора шістдесятників — Іван Світличний

Поет, чий талант виховала в’язниця. Критик, який розізлив не одного комуністського графомана. Студент-книгоман і борець за права в ув’язненні. Усе це — про Івана Світличного. 

Урал. Грудень 1975 року. Замість зустрічей у Клубі творчої молоді в Києві, шістдесятники виживають в ув’язненнях, замовляючи книжки у рідних і ховаючи невеликі аркуші з поезією в стінах камер. А Іван Світличний, який на початку шістдесятих творив «клімат інтелектуального середовища», тепер у листах до сестри описує акліматизацію в умовах Уралу. Звісно ж, людина-імпульс не втихає і в умовах неволі: Світличний пише відкритий лист поету й депутату Миколі Бажану, в якому пояснює причини й мотиви «життєво важливого кроку» — відмови від радянського громадянства. 

У листі він спочатку ділиться спогадами про своє життя на свободі, хоч і поза законом, а далі пише: «Постає логічне і необхідне питання: чому саме я, а не десятки інших, таких самих, як я, літераторів, опинився поза законом? Може, для того були якісь поважні підстави?». Він без страху перед цензурою суворо оцінює стан культури, розкриваючи феномен поетів-шістдесятників, які не боялись торкатись «пекучих проблем»: 

Ліна Костенко увічнює славою імена тих, хто ліг у промерзлу землю Соловків і Колими, В. Симоненко творить реквієм згноєному кукурудзяному качанові, а М. Вінграновський насмілюється ганьбити тих, хто “за професію взяли любов до партії й народу”. Тобто всі вони пхали носа в те, що було прерогативою директивних органів і чого богобоязнені Дмитерки-Юхимовичі боялись, як чорта, і, боячись, тільки й те знали, що хрестилися на портрет Ленінця.

Кому, як не Івану, було знати сильні й слабкі сторони шістдесятництва: у його оселі у Києві на вулиці Уманській, 35/20 відбувалося безліч зустрічей Клубу творчої молоді. Звісно ж, шістдесятників приваблювала мудрість літературного критика й дисидента, а не магнетизм його однокімнатної квартири. То що ж зробило його таким особливим, що молоді поети — Василь Стус і Василь Симоненко — несли йому свої твори на рецензію?

Іван Світличний у 60-ті роки (ліворуч) та з дружиною Леонідою (праворуч). Джерело: Архів Музею шістдесятництва в Києві

Син українського Сходу

Народився Іван Світличний 20 вересня 1929 року, у селі Половинкине Старобільського району, що на Луганщині. Хлопець був першою дитиною у бідній сім’ї, дивом вижив у часи Голодомору — про це у спогадах згадувала молодша сестра Надія: «Батьки не дали йому померти, бо, здається, швидше померли б самі, рятуючи дитину». Після Голодомору тато переніс важку операцію, тож Іван взяв його обов’язки на себе: у 11 років їздив на даху потяга в Луганськ по сіль чи інші продукти.

Іван Світличний приймає колядників, Київ, 1960-ті роки (ліворуч). Джерело: Архів Музею шістдесятництва в Києві. Двір родини Світличних (праворуч). Джерело: Укрінформ

Іван Світличний не мав історії зростання в середовищі інтелігенції: ніхто з його родини не мав вищої освіти і не вмів навіть писати. Але батьки не шкодували здоров’я, щоб дати дітям освіту. Іван сприйняв це як ще один дорослий обов’язок, в якому мусить не підвести родину: жодні обставини в його житті не могли стати причиною, щоб не вчитися. 

Частина шкільних років Івана припадає на німецьку окупацію: саме з нею пов’язаний чи не перший візуальний спогад сестри Надії. Зима, 1943. Поруч з нею сидить Іван: білий, як стіна, з закривавленими руками. 

Виявилось, що тринадцятирічний хлопець разом з другом вирішив підірвати німецьку вантажівку зі зброєю, але саморобний вибуховий механізм детонував просто в дитячих руках. І хоча багато уламків позалишалося в пораненій нозі й руках, але мама вмовила лікарів врятувати обрубки пальців. Потім вона вчила сина заново писати, встромляючи олівець у забинтовані шини. Ба більше, Іван не вважав це перепоною для навчання: як тільки зміг почати ходити (4 кілометри туди і назад на інший кінець села), то пішов до школи. Закінчивши 6 класів, Іван вирушив до школи в Старобільську. 

Що ж у «темному» середовищі Половинкиного наштовхнуло Світличного на патріотичні роздуми? Зі спогадів сестри Надії дізнаємося, що тата кликали на селі «Козаком», а мама від природи майстерно вправлялась у співах — навіть виводила сопранову партію. Уже дорослим Іван записав від мами 170 народних пісень. 

Харківський епізод

Закінчивши школу з золотою медаллю, 1947 року Світличний вступає на факультет української філології Харківського державного університету. У повоєнні роки, крім власної бідності, навчання хлопця ускладнювала сталінська диктатура. Якось на зборах його критикували за пропуски лекцій з української мови викладача Моргуна. Світличний не виправдовувався. Навпаки, заявив, що не буде відвідувати їх і надалі через низький рівень викладання. Декан дозволив парубку вільне відвідування лекцій. Це було просто нечувано.

Світличний втікав від радянської системи освіти: більшу частину дисциплін опановував самостійно — за першоджерелами. Він обожнював книжки: вишукував цікаве в університетській та інших бібліотеках, відстежував плани видавництв і був знаним покупцем на книжкових ярмарках. Серед студентів ходили легенди, що в голодному 1947 році Іван продавав свій пайок хлібу, харчуючись одними кабачками, аби лиш мати гроші на книжки. 

Хлопець намагався балансувати між своїм природним смаком естета й комуністичним вченням, що лунало з усіх боків. За свою доповідь «Сталінське вчення про мову та мислення» на Науковій студентській конференції 1951 року отримав премію, а також був комсомольцем — щоправда, його завжди критикували. Світличний уже тоді пробував віршувати, як і багато студентів з кафедри української мови. Дещо вирізняло Івана: його голос сумління таки не дозволив публікацію збірки з «паровозом» — віршами про вождя і партію, без яких видання книги було неможливим. 

Харків не став останнім пунктом мандрівки Світличного. Це місто виховало в ньому працьовитого, самокритичного й принципового інтелектуала. Поки на п’ятому курсі одногрупники з впевненістю обговорювали те, що його залишать в аспірантурі, керівництво запропонувало місце Федору Оленченку — палкому комуністу-фронтовику з партквитком. Іван мріяв про аспірантуру в академіка Білецького в столиці, тож до рішення поставився спокійно. Ніщо більше не тримало від поїздки до Києва, час якої настав.

Переїзд у Київ

Того ж 1952 року хлопець вступає на аспірантуру до Інституту літератури АН УРСР, науковий керівник — академік Білецький. В’їжджав Іван до гуртожитку з купою книг і непереборним шармом. Дмитро Ґродзінський, аспірант з іншої спеціальності, згадує, як ненав’язливо Світличний змінював людей на краще. За лічені тижні він вплинув на «спосіб нашого мислення, і зробив це як літератор, гуманітарій, а не математик чи фізик». 

У 1953 році він знайомиться з Леонідою Терещенко, інженеркою-будівельницею за освітою. За кілька років вона стане Леонідою Світличною — таким потрібним «гарантом “будем-перебудем”». Весілля справляли в 1956 році: Льоля, як її лагідно кликав коханий, везла оригінальний посаг до села Половинкине — два мішки з книжками. 

Світличний складає кандидатські іспити в аспірантурі в квітні 1955 року. У двох з чотирьох дисциплін отримує «Отлично»: історія літератури й теорія і методологія літератури. У складі комісії саме на них присутній Олександр Білецький. Далі Іван на рік опиняється на посаді заввідділу критики журналу «Дніпро». 

«Головний заводіяка» Інституту літератури

У 1957 році Світличний стає молодшим науковим співробітником відділу теорії літератури Інституту літератури. Шістдесятниця Михайлина Коцюбинська згадує, що під керівництвом Шамоти там невдовзі опинилась вона, Світличний, Стус і Бадзьо. Майбутній Клуб творчої молоді сходиться в коридорах різних бібліотек, головною з яких була Центральна наукова. 

З друзями і колегами на першотравневій демонстрації, 1958 рік. Зліва від Світличного Іван Дзюба. Присіли поруч Світлана Попель і Світлана Кириченко. Джерело: Архів Музею шістдесятництва в Києві

Критик стає відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», публікується в «Дніпрі», видає збірку віршів і береться за перекладацьку роботу. Хоча «донецько-босяцькі вихватки» молодого Івана Дзюби йому були до душі, але Світличний віддавав перевагу впертій науковій праці. Він хоч і писав у межах тогочасних радянських методів, однак вирізнявся новизною мислення серед прихильників комунізму. Іван гостро критикував тих, хто міг і таки вдарив у відповідь сильніше. 

Одна з його статей, «Гармонія і алгебра», посягнула на двох гігантів радянського шевченкознавства одразу — Білодіда й Назаренка. Стаття опублікована 1965 року в журналі «Дніпро». А за рік до того, на честь 150-річчя з дня народження Шевченка, влада лагодила дороги до Моринців і ударними темпами виробляла графоманські праці до ювілею. Відповідальним за це був віцепрезидент АН УРСР Іван Білодід. А Назаренку дісталося за монографію до ювілею Шевченка. Світличний легко й іронічно висміював «науковість» висновків цієї праці, нагородженої Ленінською премією.  

Світличного такий підхід дратував, крім того, через конфлікт з Білодідом 1963 року поет був вимушений піти з посади в журналі «Радянське шевченкознавство». За спогадами дружини Леоніди, саме з цього часу критика почали цькувати в пресі і зменшувати його публікації. Однак молодий літератор не вдається до критики через особисте. Він спокійно й іронічно розносить вщент науковий підхід академіка, пишучи таке: 

Ні, шановні, не треба ставати в позу нареченої і зніяковіло колупати ніс. Ви справді, не претендуєте ні на що, поки свої “безпретензійні” витвори читаєте перед обідом чи на сон грядущий своїм чадам і домочадцям. Але коли в красивій оправі під маркою університетів і академій солідними тиражами випускаєте їх у широкий світ, ви, шановні, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своїй скромності і без претензійності. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вчені звання, на народні кошти. Ви претендуєте — і кожен може судити відповідно до цих претензій. 

Ображені апологети радянщини не вміли відповідати напряму. Знаючи мову доносів і залякувань, вони вдавалися до традиційних методів. Однак молодь, на відміну від соцреалістичних графоманів, його безмежно любила. 

«Ластів’яче гніздо» шістдесятників

1960 року зірки сходяться особливо вдало: починає діяти Клуб творчої молоді й Світличний з коханою отримує однокімнатну квартиру на Чоколівці. Гостинність подружжя вабила шістдесятників: тут їх завжди чекав не лише новий запис віршів Драча чи Костенко, а й ремонт взуття, стрижка чи просто прихисток. На полицях Івана була ексклюзивна література, унікальність якої межувала з антирадянщиною: 5 номерів журналу «Табор», заснованого Симоном Петлюрою в Польщі, видання 1923 р. «Кобзарі і кобза» Василя Ємеця, а також «Скоропадщина» Святослава Доленги. 

Світличний знайшов гроші ще й на магнітофон «Весна»: 5-кілограмовий апарат він завжди брав на цікаві зустрічі й запрошував достатньо відважних записати свої вірші. Зараз ці касети з голосами Симоненка, Вінграновського, Жиленко, Голобородько, Костенко, Мамайсура й інших є основою аудіоархіву Музею шістдесятництва. 

Протокол КДБ з обшуку 31 серпня 1965 року. Джерело: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

Квартира Івана була ще й центром самвидаву: обережно визначаючи «своїх», Світличний своїми текстами схиляв до українських ідей тих, хто сумнівався. Дисидентка Світлана Кириченко пригадує своє обурення, коли поет приніс вірш Симоненка «Хай мовчать Америки й Росії…»: «Як це росію й Америку в один ряд ставити!».  На це Іван твердо відповів:

Можна. І навіть треба. Маємо усвідомити: в українців одна батьківщина — Україна, а Батьківщина — самодостатня. Усі інші країни — то лише ближчі або дальші сусіди, кращі чи гірші, друзі або й недруги, але всі вони —  і н ш і, і Росія —  в їхньому ряді. Я радий за Василя, що так чітко висловив цю думку. До неї багатьом ще доростати треба. 

 

Перший арешт і міжарештне буття

Перебуваючи на свободі, Світличний де-факто став персоною поза законом. З кожної роботи його просили звільнитися «за власним бажанням». Через місяць після ще одного такого інциденту, у серпні 1965 року, Івана арештовують, знімаючи прямо з потяга до Коломиї. Наприкінці місяця до помешкання приходять з обшуками. На зауваження дружини про те, що не можна проводити обшук без господаря, співробітники КДБ відповіли, що можуть зробити це й без неї. Як виявилось, за кілька днів до того вони вже обшукали квартиру. 

Касети з записами поетів, підписані Світличним. Джерело: фейсбук сторінка Музею шістдесятництва

Тримали Івана весь час в ізоляторі, а 30 квітня 1966 року випустили завдяки зусиллям Світового конгресу письменників. Більшість дисидентів, яких заарештували в той період, відправили до Мордовії. Таким вчинком КДБ хотів створити «мертве поле недовір’я» до Світличного, але в колах інтелектуалів йому вірили більше, ніж обмовам від партії. 

Після арешту Світличний приймає закордонну гостю — українську поетесу з еміграції Віру Вовк, інколи видає переклади під псевдонімами і мандрує. Однак у його родини постійний «персональний супровід» від КДБ. Разом з Іваном співробітники органів купаються в Дніпрі та їздять до Коктебеля. Чоловіка було не злякати: такі ситуації він перетворював на веселу оказію. Під час прогулянки лісом Світличний з Льолею, Вірою Вовк і Іваном Дзюбою знову побачив супровід, що намагався «непомітно» стежити за ним. Компанія друзів кепкувала з КДБ, гукаючи «Ку-ку» з кущів. Збентежені співробітники невдовзі подалися геть. 

Жалю не треба. Вибір ваш заводить

На путь неправу, на стежки бічні.

Я з тими, хто живі будівлі зводить,

Я там, де в незліченній множині

Рідняться друзі — люди і народи. 

Це недрукований переклад вірша Поля Елюара «Могутність надії», виконаний Світличним 1968 року. Жалю Івану дійсно не потрібно було: на його боці — непохитність принципів. Вона й рятувала його згодом в 35-тій зоні на Уралі, яку Леоніда назвала «українським Парнасом».

Галина Севрук, Євген Гуцало, Віра Вовк і Іван Світличний. Літо 1969 року. Джерело: фейсбук-сторінка Музею шістдесятництва

Другий арешт

12 січня 1972 року КДБ проводить масштабну операцію «Блок» проти шістдесятників і дисидентів. До Світличного знову приходять з обшуком й забирають в ізолятор. Наступного разу дружина побачила його через 16 місяців — після оголошення вироку. Цим КДБ не обмежився: кохану Івана звільняють «за власним бажанням», сестру Надію заарештовують, а її дворічну дитину передають під опікунство іншої сестри — Марії, чоловік якої — член КПРС. Один за одним у пресі з’являються покаянні листи з оточення поета.

Суд відбувся лише в квітні 1973 року, але за час в ізоляторі Світличний відшліфував свій мистецький талант. І хоча він публікував свої вірші на початку 60-х, але вважав їх посередніми. В’язниця й Урал загострили в поета природне відчуття рими й ритму. 

Світличний отримує 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. 

Разом з іншими в’язнями Світличний почав випускати «Хроніки 35-ї зони» в межах «Хроніки архіпелагу ГУЛАГ» й утворив у бібліотеці табору так званий «ПЕН-клуб». З табірного літопису за кордоном дізнавались про стан здоров’я політв’язнів, порушення їхніх прав і протестні голодування. Брати участь у створенні хроніки означало ризикувати побаченнями з рідними й потрібним лікуванням. Іван же очолював весь процес створення хронік і придумував конспіраційні схеми, ховаючи від співробітників КДБ шлях передавання інформації на волю.  

Критик замовляв собі десятки книжок і невпинно розробляв систему карток для українського словника синонімів. З другом Ігорем Калинцем змагався в довершеності перекладів і допомагав у написанні віршів. Прикметно, що класичний в поезії Світличний ніколи не намагався переробити авангардного друга на свій лад. 

Між постійною працею редактора для інших поетів зони, голодними протестами й табірною роботою Світличний продовжував писати власні вірші. 

Поезією «Курбас» він постає у новому амплуа — автора «трагічної речі», як згадуватиме Сверстюк. Мій фаворит — це вірш «Смертники» з епіграфом Драча «Не будьте самовбивцями дарма».

Гра в життя для живих — до шахрайства подібна,

Гра зі смертю для смертних — не гра, піддавки.

Смерть без програшу грає, не вертає ходів нам.

Смерть — гросмейстер, а ми в її грі — пішаки.

Тим часом табірні умови медицини й недбальство поступово наближали Світличного до смерті. З гепатитом, занесеним шприцом, 1978 року Іван вирушає до місця заслання на Алтай, райцентр Усть-Кан.  Сюди до нього переїжджає дружина Льоля, яка описувала це місце так: «радіаційно забруднена зона з випробуваннями ракет за сотню кілометрів, високогірна місцевість і автохтонне населення, що було готове на все заради горілки».

Хвороба

20 серпня 1981 у Світличного стається важкий інсульт. Дружина погоджується на ризиковане хірургічне втручання в табірній лікарні, під час якого йому заносять ще одну інфекцію, а опісля призначають заборонені для стану процедури. У 1983 році Іван з родиною нарешті повертається до Києва, однак Світличний-поет і Світличний-критик вмерли там — на Алтаї. 

Останні 11 років про Івана дбала дружина: читала, вмикала Баха й цикл передач «Шістдесятництво в Києві» сестри Надії Світличної по радіо «Свобода», якій вдалося вибратися з «великої в’язниці народів» після ув’язнення. Для Івана таке існування було випробуванням.

Помер він 25 жовтня 1992 року. Останнім, що почув від Леоніди, був вірш найближчого друга Стуса «Не можу я без посмішки Івана». Похований на Байковому цвинтарі: неподалік Василя та в його вишиванці.

Іван Світличний, 1987 рік. Джерело: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

Світличний залишив у спадок сонети з ув’язнення, новаторську критику й вихованих ним поетів, які стали класиками. І хоча його постать не відома для широкого загалу, але й шістдесятництво — добре знайоме нам усім — без нього було б зовсім іншим.