«Із нітірпєнієм вже ждьом, Кагда помрем!»: агонія імперії у драмі Тетяни Калитенко

Тетяна Калитенко. Агонія. — Київ: Velorum Publishing, 2024. —  160 с.

У новій п’єсі літературознавиці та критикині Тетяни Калитенко «Агонія», яку авторка позиціонує як драму-фарс, оживають київські пам’ятники, щоб дати відсіч російській агресії. Під акомпанемент суржик-хору, близько двадцяти монументів — від княгині Ольги, Григорія Сковороди, Михайла Грушевського і Тараса Шевченка до Михаїла Булгакова і Миколи Щорса — ведуть свою анти- чи про-російську боротьбу на вулицях Києва. Як і у війні реальній, у п’єсі українські скульптури мають життєво серйозні завдання — їм потрібно викрити подвійних агентів і запобігти ядерній війні. Одразу зазначу, що українська пам’ятникова місія буде успішною. Зло, а у п’єсі воно пов’язане з Росією, буде покарано.

Сучасній аудиторії «Агонія» пригадає хроніку повномасштабної війни. Тут і перечікування російських обстрілів у метро, і згадки ударів по парку Шевченка, і взаємні недовіра та шпигуноманія, і кульмінація п’єси — вечірка пам’ятників, що нагадує цнотливу версію інтернет-мему про оргії на Щекавиці у переддень ядерної війни. У п’єсі також багато впізнаваних відсилань до київської топографії. «Біло-блакить Михайлівського Золотоверхого» освічує дискусії та сварки статуй, Сковорода-пам’ятник крокує по вулиці власного імені, а значна частина дії відбувається на Михайлівській і Контрактовій площах і берегах Дніпра.

П’єса, подібно до російського вторгнення в Україну, бінарна — «українське» проти «російського» і ніякого «не все так однозначно». Агресивний культурний та мілітарний імперіалізм росії репрезентують два уродженці України — ікона «великої російської культури» Міхаїл Булгаков і одна з ключових постатей радянського пропагандистського канону — червоногвардійський командир Микола Щорс. Булгаков не тільки народився в Києві, але й створив зразковий для російської та світової літератури «київський міський текст», який ціпко вплів місто у культурний простір імперської росії. Щорс народився не в Києві, а у царській Чернігівській губернії, однак завдяки своїм воєнним перемогам теж став одним з символів імперсько-радянського Києва. Саме під його командуванням Богунський Полк Першої української радянської дивізії захопив місто 6 лютого 1919 року. Накоротко Щорс став воєнним комендантом Києва і звучним для пропаганди символом української підтримки більшовицького проєкту.

Пам’ятники Булгакову і Щорсу додатково вкарбували російський імперіалізм у київський камінь. Булгаков-пам’ятник поруч з Булгаков-музеєм були символами ідилічного імперського «Києва без України». Водночас Щорс, українець, що обрав радянську імперію і завзято боров український національний проєкт, отримав не менш символічний монумент. Він був споруджений у 1954 році, з нагоди 300-ліття Переяславської угоди-емблеми одвічного братання українського і російського народів. «Переяславський» Щорс-пам’ятник був черговим нагадуванням, що Україна і росія — це не просто брати-сестри, але єдине кровне ціле, як сам Щорс.

Образи пам’ятників у п’єсі втрачають свою історичну складність і постають класичними «агентами «Кремля», яких треба знищити (а, як показує сюжет п’єси, є за що!).

Калитенко «руйнує імперію» шляхом саркастичних насмішок з імперської спадщини. Росія — це не «велика російська культура» і «друга армія світу», а горстка немічних, захланних та водночас здепресованих і більш нікому не актуальних пам’ятників. 

Підривну сатиру і гумор як «мову проти імперії» обирає також драматургиня Оксана Гриценко, авторка ще однієї «пам’ятникової п’єси» «Виживуть тільки пам’ятники» (2023). І у Гриценко, і у Калитенко «російські» пам’ятники спрощено-карикатурні. Їхня надумана імперська велич переживає останні хвилі агонії, щоб навіки зникнути з українського фізичного і символічного простору. У обох п’єсах дії бронзових статуй і їхня мова патетично вульгарні. У «Агонії» Булгаков ображено крехтить, «А чьто ета за Кієв бєз Булґакава? Как Кієв бєз міня вазможен? (67 с.), а п’яний і обжертий Щорс марно домагається княгині Ольги та без упину патетично товче «Я — Щорс», «Я — Щорс», «Я — Щорс». Авторка не церемониться з цими «рештками імперії», а «просто-в-обличчя» пропонує чимскоріше їх позбутися. Українські пам’ятники постають тими героями-месниками, які з завзяттям втілюють нелагідну дерусифікацію і деімперіалізацію.

На відміну від двох російсько-імперських пам’ятників, українських у п’єсі сила силенна. Вони репрезентують певно всі історичні періоди й дивні виміри київського міського простору — від біблійного Андрія Первозваного до Їжачка в Тумані.

Наявність кількох сестер Либідь і її братів, двох Шевченків можна сприйняти як приховані кпини з гіперпатріотичного українського національного наративу, або ж натяк на те, що поруч з росією краще мати своїх героїнь і героїв у кількох екземплярах.

Якщо висміювати імперію-агресора — це вибір досить легкий, то відповідь на питання, якою має поставати в літературі нова дерусифікована Україна є складним викликом і для п’єси, і для української культури загалом. «Агонія» пропонує плакатно-патріотичний варіант. Так, авторка, буквально і символічно знімає український національний канон з п’єдесталу. Шевченко, княгиня Ольга, Грушевський і ще з десяток пам’ятників ганяють київськими вулицями, гризуться, лаються, (невзаємно) закохуються і скаржаться на невигоди війни. Однак всі вони одностайні і єдині у своєму бажанні перемогти росію.

Історичне національно-патріотичне єднання пам’ятників різних епох є українським низовим контрнаративом російській пропаганді. Якщо путін стверджує, що вся українська історія включно з Київською Руссю, є «русскім міром», у «Агонії» Калитенко перетворює всіх, заразом з домодерними Кирилом і Мефодієм, Володимиром, княгинею Ольгу і командою сестер Либідь ревними борцями та борчинями українського культурного й антиядерного фронту.

Коли український народ-хор ще має право на гібридну ідентичність і може коментувати війну суржиком, то пантеон пам’ятників повинен визначитися з чийого він боку.

Символом необхідності безапеляційного вибору під час війни є пам’ятник Гоголю, який вже не має права на свій складний українсько-імперський квір, а повинен трансформувати свою малоросійську ідентичність в українську або російську (у п’єсі для Гоголя-пам’ятника — цей вибір не буде складним). Радикальна різниця у прямолінійному патріотизмі «Агонії» і путінській націоналістичній пропаганді, однак, в тому, що п’єса є індивідуальною мистецькою реакцією на російське вторгнення, а не замовним продуктом державної пропаганди.

Купити книжку

Читайте також: Анатомія ненависті: як росія докотилася до війни з Україною