Йшов напролом, як криголам — Влад Кириченко у спогадах друзів, родини, колег

Є люди, які не чекають змін, а запускають їх самі. Владислав Кириченко належить до тих рідкісних постатей в історії сучасної України, які бачили на багато кроків уперед і трансформували цілі системи там, де інші шукали виправдань.

До 1 листопада, Дня народження Владислава, «Читомо» поспілкувалося з його друзями, колегами, родиною про те, що йому боліло, як він впливав на інших і яким був поза межами публічного простору. Про справи, які живуть після нього і запустили в українській культурі, освіті, науці й бізнесі важливі процеси. Про мислення ідейника, який, за влучним описом його побратима Андрія Ковальова, «постійно йшов напролом, як криголам».

У культурному просторі Владислава насамперед знають як засновника і власника видавництва нонфікшну «Наш Формат», хоча він одночасно керував кількома організаціями: ГО «Реформація», осередком волонтерського руху «Кузня Уніж», відпочинковими комплексами «Хмелева» і «Вірля», агробізнесом, науковим табором для дітей «BioCamp», біотехнологічною компанією «Реплікон», а раніше — й «Українським науковим клубом».

Не дивно, що типовий робочий день Владислава Кириченка в Києві часто складався з безлічі зустрічей. Стратегічні наради у видавництві змінювалися перемовинами з партнерами по біотехнологічному бізнесу, а надвечір він чекав на чергове засідання однодумців-реформаторів. «Коли ми з ним познайомилися, я була шокована, що він мені дзвонив разів двадцять на день і абсолютно точно знав, що я маю робити, що я мала зробити і що я забула зробити. У його голові ніби працював процесор, який одночасно міг тримати багато напрямів і швидко перемикатися. Отак говорить по телефону на одну тему, скажімо, про індиків, а через 2 секунди — обговорює пробірки, ще через 5 хвилин — книжки», — поділилася дружина Ольга Смазалова.

Владислав останні три роки боровся з онкологією, і йому було складно часто бувати в Києві, тож колеги з видавництва їхали до нього, і хтось міг спостерігати просто кінематографічний кадр: мільйонер у гумових чоботах керує трактористами, які укріплюють схили камінням, і паралельно погоджує бюджети чи обкладинку на книжку.

За цією багатозадачністю і прагненням тримати під контролем сотні деталей стояло чітке бажання встигнути за життя якомога більше: «Влад вважав своєю життєвою місією змінити Україну на краще. Він був упевнений, що все залежить від кожної людини окремо: не треба чекати, що хтось прийде й зробить, кожен має брати на себе відповідальність. Свою відповідальність він бачив у змінах, тому й створив “Реформацію”. Влад хотів дуже багато встигти, але одного життя для його масштабів просто замало. Йому боліло все навколо, і всюди, де міг охопити своїми знаннями та вміннями, він намагався допомогти. Через це він часто стикався з непорозумінням, бо сильно випереджав свій час. Він іноді казав: “Я почуваюся, як колесо, яке буксує в багнюці”. Влад прагнув встигнути скрізь і зробив за свій вік стільки, скільки вистачило б на долі кількох потужних і розумних чоловіків. Мені здається, він просто виконав свою місію завчасно, тому й пішов від нас так рано», — додає Ольга.

Залишатися українцем

Владислав народився 1 листопада 1968 року в Горлівці, а про своє походження якось влучно сказав: «Я по мамі у п’ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською».

Владислав (ліворуч) з друзями

У 16 років він поїхав учитися до МГУ на біологічний факультет, далі здобув ступінь MBA у Вищій школі економіки в Москві. Згодом створив успішний біотехнологічний бізнес Helicon. Утім навіть там залишався українцем. У Москві Кириченко заснував недільну школу і разом з небайдужими, зокрема братами Капрановими, створив середовище для експатів — таку собі діаспорну тусовку, де розмовляли лише українською.

Поворотним моментом для повернення в Україну стала Помаранчева революція 2004 року, а останньою краплею — епізод у школі. Якось його старша донька розповіла, чого їх вчать на уроках: Ющенко поїхав до Саакашвілі, разом вони вигадали Голодомор і напали на Росію. Тож Кириченко із сім’єю та колом свідомих українців робить кардинальний крок: переїжджає в Київ, щоб системно, у різних напрямах, розбудовувати власну державу.

«Він вважав, що культура, освіта і наука — це засадничі речі. А через ці інструменти можна дати джерело для бізнесу — конкурентного, а не оцього покрученого, перекрученого, плагіатричного, рейдерського типу; бізнесу західного зразка. Коли ти працюєш відкрито, коли знаєш в обличчя своїх конкурентів, то ви конкуруєте, аби зробити кращий продукт для суспільства», — говорить науковиця Наталія Шульга, з якою Владислав познайомився невдовзі після повернення, коли прочитав у «Дзеркалі тижня» статтю «Прорив у світ чи “локальне геройство”?». Власне ця стаття й віднаходження однодумиці дали поштовх і надію змінити ситуацію в освіті та науці.

Подолання «локального геройства» в науці: «Український науковий клуб»

У 2006 році Владислав Кириченко з Наталією Шульгою і Олегом Кришталем вирішують зламати кригу наукової ізоляції і засновують «Український науковий клуб».

«Найперше Влад хотів, щоб під “парасолькою” клубу ми зібрали найкращих. Щоб ці люди не були причетні до жодних схем, до жодної корупційної діяльності, не мали ніяких компромісів із собою, не були помічені ні в яких плагіатах, ні в яких порушеннях. Друге завдання, з його точки зору, було в тому, що треба міняти культуру проведення досліджень в інституціях, організаціях, університетах, щоб вона дала людям можливості виходити на світовий рівень», — поділилася Наталія Шульга, яка стала виконавчою директоркою «Українського наукового клубу» і активно лобіювала зміни в законодавстві.

За роки активної діяльності Клуб популяризував українських науковців на Заході, робив їхні дослідження видимими. Як пригадує пані Наталія, «у 2005 році українська наука, включно з Національною академією наук, перебувала в стані, у якому була в радянські часи, за залізною завісою», а про діяльність науковців геть не знали за кордоном, бо ті не публікувалися у світових наукових журналах. Тож в «УНК» активно інформували про грантові й публікаційні можливості, розповідали, що таке світові бази наукових даних (Web of Science). І чи не найважливіше — спричинилися до законодавчої реформи в галузі освіти і науки, розробивши статті до чотирьох базових законів: «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», рамкового закону «Про освіту» і «Про повну загальну середню освіту».

Клуб тоді засідав у так званій науковій печері — місці, де зараз розташована книгарня «Наш Формат». Стіни були обклеєні сторінками з наукових журналів Science і Nature, які пані Наталія привезла зі Штатів. Столики зробили у формі бензольних кілець, а на підлозі відтворили стрічки нейромереж. Пізніше приміщення відремонтували, хоча, якщо придивитися, сторінки із журналів, як написи на древніх дереворитах, просвічуються крізь білу фарбу.

Виховання молоді та підтримка української музики: «Кузня Уніж»

Паралельно Влад виношував ідею виховання молоді. Якось, сплавляючись Дністром, він побачив пагорби в селі Уніж, які потім кілька років за участю волонтерів розбудовував, щоб перетворити на місце виховання відповідальної молоді, гартування духу та формування свідомості майбутніх лідерів, які розбудовуватимуть нашу країну. Там таборували МНК і ФРІ, «Пласт» і СУМ, БУР і «Відсіч», туди приїжджали лідери громадської думки. Там відбулися етномузичні фестивалі «АртПоле», «Український Формат», «Реформація-Фест».

«Як і з появою якісного українського нонфікшну, Влад був одним з перших і у фестивалях у таких просторах, як “Кузня”. Тобто він задавав певні моделі, які зараз повторюються в інших ініціативах, виконуючи ту саму роль. По-перше, йдеться про велику кількість етномузичних фестивалів, яка принаймні до повномасштабного вторгнення була дуже великою. “Шешори” [попередня назва ‟АртПоля”, — Г. Х.] були одними з перших, а за ними стояв Влад. По-друге, якщо говорити про виховні табори, зараз активно розвиваються “Строкаті Єноти”. Тобто це ініціатива, яка теж нагадує те, що робилося в “Кузні”», — поділився Володимир В’ятрович, який також був активно долучений до діяльності «Кузні Уніж» і сам свого часу так її назвав.

Хоча торговці музичними дисками розказували Владиславу, що українська музика «это неформат», він на це відповів, що зробить «Наш Формат» — і сам першим почав записувати й продавати диски українських виконавців, аудіокнижки, аудіоказки українською мовою — змусив лід тріснути й в цьому місці. Він підтримував і популяризував музикантів, фінансував запис їхніх альбомів, сприяв їхній появі в ротаціях радіостанцій. Видав сотні ліцензійних компакт-дисків із записами українських виконавців, етнічною музикою, кобзарським мистецтвом. Сприяв виданню та поширенню альбомів багатьох українських рок-, фольк- та альтернативних гуртів, як-от «Брати Гадюкіни», «Кому Вниз», «Мертвопетляють», «Гайдамаки», «Тінь Сонця», «От ВІНТА!», «Очеретяний кіт».

«Одного разу він навіть підтримав мене, обравши хитрий шлях. Наша спільна знайома запропонувала організувати ювілейний благодійний концерт, а всі гроші віддати на операцію дівчинці. І от у нас вже все було домовлено, нам пообіцяли надати безкоштовне приміщення, але в день концерту виставили дуже велику суму за оренду. Взяти ці гроші було нізвідки, бо ми вже пообіцяли з квитків усе віддати на операцію і робили нижчу вартість квитка, враховуючи безплатну оренду. І тоді організаторка, без мого відома, звернулася до Влада — і він дав цю суму. Я про це дізнався тільки згодом», — розповів Олександр Положинський, який познайомився з Владиславом ще на перших фестивалях в Унежі і згодом став його близьким другом. 

Революція в нонфікшні: «Наш Формат»

Активно видавати книжки Владислав почав у 2013 році: серед перших були історичні праці, фотоальбоми про Майдан і світова класика у зручному форматі покетбуків. У 2014-му було перекладено улюблену автобіографію Генрі Форда, з якою, за словами Владислава, «Наш Формат» з мистецької агенції став видавництвом. У 2015–2016 роках «Наш Формат» купує права на Талеба, Канемана, Колінза, Аджемоґлу й прорубує шлях у перекладний нонфікшн, залишаючи за собою широкий фарватер. 

«Влад був готовий на дуже ризиковані кроки для того, щоб протаранити шлях просто собою. Це властиво дуже невеликій кількості людей. Іноді пізніше ти бачиш, що це були абсолютно логічні кроки. А фішка Влада в тому, що він одразу бачив у цьому логіку, просто вона за кілька кроків попереду, а ти ще не можеш зчитувати цього. Ми тоді зробили революцію в нонфікшні, бо ніхто не читав тоді українською. Купували ліцензії, в принципі, на все, що хотіли. От реально, може, не купили буквально кількох авторів, нам просто там не встигли їх продати, бо всі вже розвернули свої кораблі, коли побачили успіх ‟Нашого Формату”. Влад фактично активно сприяв і драйвив цю революцію в книжковому ринку», — розповів Антон Мартинов, співвласник видавництва «Наш Формат» у 2012–2019 роках.

Та Владислав не зупинився на популярній літературі й реалізував те, що вважав стратегічним завданням: видав українською «євангеліє фінансового менеджменту» від Кіарана Волша і основоположників світової думки — Фрідріха Гаєка, Макса Вебера, Адама Сміта та Фрідріха Ліста, — попри некомерційність цих проєктів. «А хто, як не ми?» — відповідав Владислав на сумніви відділу продажів.

«Він показав, що українська книжка може бути сучасною, модною і зайняти належне місце в нашій бібліотеці. Але насправді він був глибшим, ніж просто книжковою людиною. Починаючи з його професійного фаху — біотехнологій, який дуже далекий від гуманітарних наук. Він у принципі до життя підходив масштабно, різносторонньо, у книжці бачив тільки один з прийомів — виховання суспільства, доростання суспільства до належного рівня», — додав Володимир В’ятрович.

Книга — це зброя: ГО «Реформація»

У 2019 році Владислав разом з однодумцями засновує громадську організацію «Реформація», яка за мету ставила просвітництво, розбудову ефективного, високоосвіченого суспільства та міцної держави. Там, де інші роками впиралися у глуху стіну бюрократії, Кириченко її ламав і торував новий шлях. Колеги називали його Провідником, а інколи жартома — і Напівпровідником.

Уже з 2020 року організація запустила флагманський проєкт «Військо читає», покликаний наповнити бібліотеки військових навчальних закладів і підрозділів якісною українською літературою.

Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, Владислав Кириченко, не вагаючись, став добровольцем 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

Побратим Андрій Ковальов згадує промовистий епізод із перших днів боїв на Вишгородському напрямку: коли бійці переважно мали лише автомати та мисливські рушниці, Кириченко просто на власному пікапі привіз їм на позиції транспортні контейнери з протитанковими NLAW. На питання здивованих бійців, як із цього стріляти, Влад коротко кинув: «Сам не знаю, дивіться на ютубі відеоінструкцію!» — і помчав далі.

Владислав з колегами з біотехбізнесу

За словами побратима, у батальйоні до Кириченка ставлення було неоднозначним, адже той не добирав слів і міг висловитися гостро. Проте абсолютно всі відзначали його виняткову ефективність: «Він не сидів на місці, літав, як бджола, брався за найважчі завдання й прагнув бути максимально корисним», — ділиться Андрій.

Навіть зі зброєю в руках Владислав не припиняв опікуватися ні «Нашим Форматом», ні «Реформацією». Поки більшість сковувала паніка, інтернет-магазин «Наш Формат» одним з перших відновив роботу за три тижні після початку повномасштабного вторгнення. ГО «Реформація» розгорнула програму «Статути та посібники для ЗСУ», за якою видано понад 80 тисяч примірників, і посилила проєкт «Військо читає», у межах якого захисникам та бойовим медикам безоплатно передали 60 тисяч книжок. Згодом додався й напрям військово-медичної літератури, завдяки якому світ побачили критично важливі видання для бойових медиків: «Невідкладна військова хірургія», «Охорона психічного здоров’я в умовах війни», «ATLS» та «PHTLS».

Місію цих ініціатив влучно пояснює виконавча директорка «Реформації» Анна Бондарчук: «Владислав Кириченко щиро вірив, що військові — це головна рушійна сила нації. За ними має стояти інтелектуальна сила, а не лише фізична чи збройна, адже саме вони є гарантом безпеки і єдності держави. Саме тому ми з 2020 року системно наповнюємо бібліотеки військових навчальних закладів і підрозділів якісною українською літературою, яка формує критичне мислення, кристалізує національну ідентичність, вчить правильно ухвалювати рішення, формувати власну думку без стороннього тиску».

Галузева самоорганізація: KyivBookFest

Місія підтримувати військових відбилася і в інших ініціативах. У вересні 2023 року, уже хворіючи на рак четвертої стадії, Владислав засновує KyivBookFest і збурює воду навколо тем, які болять багатьом. Він зібрав ініціативну групу видавців, серед яких був Іван Малкович, Дмитро та Віталій Капранови, Костянтин Кожемяка, Микола Шейко, Юлія Орлова, Віктор Круглов та інші. Та колосальну частину організації взяли на себе працівники «Нашого Формату» — і для них це був значний виклик: організувати новий масштабний захід за три місяці. Утім фестиваль якісно відрізнявся від усіх попередніх насамперед благодійною метою (всі кошти з квитків ішли на книжки для військових), зручною сучасною локацією в торговому центрі, безплатним входом на ярмаркову частину і галузевим форумом — окремим днем, де гравці ринку могли обговорити актуальні питання.

Про важливість професійних обговорень і спільної роботи над змінами в галузі розповідає аналітик УІК Юрій Марченко: «Ми чимало з ним говорили саме про важливість галузевої самоорганізації. Пригадую, ще у 2019-му, задовго до теперішньої війни знижок і акцій, Влад попереджав про шкідливість і недалекоглядність таких-от кроків. А на першому “КиївБукФесті” організував закриту зустріч видавців і книготорговців, на якій намагався довести, що запорука успіху книжкової галузі — це гра за єдиними правилами, а не гонитва за тимчасовими бенефітами від знижок.

Його видавнича візія полягала в тому, що видавці мають об’єднуватися. І власне історія з “КиївБукФестом” найкраще це показує. Коли він побачив, що у 2023 році організатори “Книжкового Арсеналу” посунули видавців і віддали перевагу книгарням, то затявся і поставив собі за мету зробити книжкову подію, де першою скрипкою були б саме видавці. Нагадаю, що тоді після ковіду просів і львівський BookForum, і створилася певна ніша на подію, де ініціатива виходила б безпосередньо від видавців».

Антон Мартинов додає: «Він, звісно, зробив подію величезного масштабу, яка, на жаль, зараз не продовжується. Вона була спрямована на те, щоб підвищити рівень свідомості, рівень бізнесу в книжковій галузі. Тобто для більшості книжкові форуми були про культуру, про авторів, про тусовки. І Влад теж зробив “про тусовку”, але з точки зору підходу до видавництва як бізнесу. І, на жаль, ніхто поки цього не повторює» [фестиваль відбувся лише у 2023 і 2024 роках, — Г. Х.].

Ціна масштабу

Щоб упроваджувати масштабні зміни й ламати зашкарублі системи, потрібна колосальна, майже несамовита енергія. Владислав Кириченко випромінював її безперервно: «Як у домні плавиться з руди метал, так і в роботі Влад з того, що мав, намагався творити досконалість. Його не можна було зупинити», — влучно добрала метафору Наталія Шульга, проводячи паралелі з містом народження Владислава — вуглевидобувною Горлівкою.

Утім така енергія могла й обпікати інших. Антон Мартинов згадує партнерство в «Нашому Форматі» як постійне зростання через подолання викликів: «Він завжди драйвив ідеями і дуже часто витягував мене на інший рівень у бізнесі, до якого я іноді спочатку не був готовий тягнутися. Це був доволі травматичний вид переговорів. Але в геніальних людей завжди так: у них немає стопора, бо вони далеко попереду. І так близько й довго співпрацювати — це як сидіти на електричному стільці якоюсь мірою. Але я люблю великі виклики, і Влад якраз був таким викликом».

Нестримна натура і внутрішня безкомпромісність нерідко провокували складнощі й поза межами бізнесу. Здатність Владислава йти напролом витримували лише ті, хто вмів бачити за його різкістю глибшу суть. Олександр Положинський пригадує: «У якихось моментах я виступав його адвокатом, у якихось, звісно, і прокурором, але прокурором я зазвичай намагався бути в більш особистих проявах, а адвокатом — більше в публічних. І за це мені теж часом прилітало, бо що казати: Влад умів викликати на свою адресу чимало негативу навіть з боку дуже хороших людей. Усі ми знаємо його характер, його непросту натуру. Але складні моменти, коли я був з ним не згоден, усе ж на нашу дружбу не вплинули.

Несамовитий ритм позначався й на особистому житті, де справи завжди залишалися на першому місці. Його дружина Ольга щиро ділиться: «Він усього себе віддавав справам. І я розуміла, що інша сторона просідатиме: родинні поїздки, все, що робить класичний тато. Людина такого масштабу не могла бездоганно поєднувати в собі все. Але якщо ти хочеш досягти мети, як Влад, то мусиш чимось жертвувати. А близькі це або приймають, або ні. Я прийняла. Для мене це було честю — бути з ним у цьому постійному русі й тонусі».

Шоу має тривати

Останні місяці життя Владислав чимало уваги приділив тому, щоб навчати інших. Він багато розказував про свої плани, ідеї, про те, як мали б розвиватися його проєкти без нього, а у фейсбуці з характерним чорним гумором жартував про прощальні вечірки.

Олександр Положинський щемко згадує, що «в останній рік життя Влада зміг кілька разів зустрітися з ним і встигнув сказати ті слова, які вважав сказати за потрібне. Такі речі говорити непросто. Та ці розмови точно залишаться в моїх спогадах». Про слова сина біля татового лікарняного ліжка зі слізьми згадує і дружина Ольга, яка провела з Владиславом усі хімієтерапії і була його опорою в найскладніші часи.

Владислав відійшов у засвіти 20 січня 2026-го у віці 57 років. Як він і заповідав, його прах розвіяли в Унежі над виноградниками під The Show Must Go On, а на Алеї Героїв сьогодні стоїть пам’ятний камінь і росте платан — молоде дерево з міцним корінням, яке берегтиме пам’ять про Владислава та його ідеї. 

Утім, коли людина залишає по собі не просто спогади, а прорубані шляхи в замерзлому океані, її присутність відчутна навіть після відходу. У 2026 році вже вдруге відбувся дитячий науковий табір BioCamp, який назвали на честь Владислава. В «Кузні Уніж» облаштували платанову Алею Героїв — місце вічної пам’яті вихованців, які загинули за Україну. Світ побачили перші видання омріяної серії «Наш Формат. Освіта», видавництво почало верстки двох знакових праць — тритомника Файнмена і підручника «Біологія за Кемпбеллом». А на редрадах «Нашого Формату» й досі звіряються з компасом: «Чи погодив би цю книжку Влад?».

Фото з архіву родини, друзів і колег