Камю на прицілі: конфлікт між СРСР та французькими класиками у книжці Джованні Кателлі

Джованні Кателлі. Камю має померти / пер. з італ. Андрій Маслюх. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2023.

Можливо, Альбер Камю загинув не внаслідок випадкової аварії, як вважалося раніше, а в результаті спланованої операції радянських спецслужб. Чим так допік совєтам французький класик та які обставини його загибелі викликають підозру – крок за кроком розглядає у своїй книжці італійський дослідник Джованні Кателлі.

Правда захована і Ян Забрана

Близько десяти років тому, коли книжка Джованні Кателлі вийшла у світ італійською мовою, українським сегментом інтернету прокотилася хвиля повідомлень про це видання. Один із наймолодших лауреатів Нобелівської премії в галузі літератури (44 роки), автор есеїв «Бунтівна людина», «Міф про Сізіфа», романів «Сторонній», «Чума», «Падіння», Альбер Камю, чия творчість вивчається в рамках шкільної програми, виявляється, був неабияк заангажований у політичні процеси і мав свої порахунки з радянською владою, тож його загибель далекого 1960 року після прочитання книжки «Камю має померти» мислиться у політичному контексті. Півстолітня часова дистанція від смерти французького письменника до написання книжки «Камю має померти» ускладнила Кателлі пошукову роботу і зробила його дослідження сенсаційним. 

Pravda vítězí, – на початку і наприкінці повідомляє автор слідом за Яном Забраною – чеським поетом, перекладачем, чий щоденниковий запис про загибель Камю став поштовхом до написання книжки. «Правда переможе», – обіцяють Забрана і Кателлі. «Страх сильніший за правду», – зауважує колишній співробітник спецслужб, через якого Кателлі ту правду шукає. Стопроцентних доказів може ніколи не виявитися. Італійський дослідник зазначає, що їх не мало би бути й в таких гучних політичних убивствах того часу, як отруєння провідників українського підпілля Лева Ребета і Степана Бандери. Смерть Ребета вважали природною, слідів отрути в організмі убитого знайдено не було. Смерть Бандери теж не вважали політичним убивством, попри підозри. 

«Правда, либонь, так ніколи б і не вийшла на яв, якби ввечері 12 серпня 1961 року, за кілька годин до того, як почалося зведення Берлінської стіни, у поліцію Західного Берліна не прийшов чоловік, який хотів сконтактуватися з владою американського сектору. Тим чоловіком був Богдан Сташинський, він же Юліус Леманн, агент КДБ. У поліцію він з’явився разом зі своєю дружиною, німкенею Інґе Поль, яка й стала основною причиною його втечі» (с. 80) з СРСР та з радянської зони впливу. Отже, обставини смерти Бандери та Ребета, як і загалом політичні убивства, організовані КДБ у шістдесятих роках XX століття, були добре замасковані й мали б виглядати як нещасні випадки. Щоб зрозуміти, наскільки важливо було для радянських спецслужб заховати правду, досить взяти до уваги факт, наведений у публікації історика Андрія Портнова: «Свідчення убивці Бандери поставили хрест на політичній кар’єрі колишнього голови КДБ Алєксандра Шелєпіна й змусили СРСР, принаймні на певний час, відмовитися від практики убивств політичних супротивників за кордоном».

У своїй книжці Джованні Кателлі нагадує, що в структурі КДБ існували спеціальні секретні лабораторії, співробітники яких розробляли специфічні засоби убивств. Також він звертає увагу на те, що жертвами політичного терору ставали не лише політики, а й інші впливові особи, які, з точки зору КДБ, завдавали шкоди іміджеві СРСР (зокрема, журналісти).

Кістка в горлі

Якщо аналізувати зміст і значення політичних заяв Альбера Камю з другої половини п’ятдесятих і брати до уваги методи боротьби його політичних опонентів, то нескладно дійти висновку, що Камю мав опинитися на прицілі. Ще до Нобелівської нагороди французький письменник став одним із провідних західних інтелектуалів, хто виступав категорично проти вторгнення російських військ в Угорщину 1956 року і закликав міжнародну спільноту вжити рішучих санкцій стосовно агресора. Його публічні заяви на цю тему (статті, інтерв’ю, звернення) мали резонанс на Заході і не могли пройти повз увагу високопосадовців СРСР. У двох таких виступах (жовтень 1956, березень 1957) він звинувачує у кровопролитті в Угорщині радянського міністра закордонних справ Дмітрія Шепілова. Слова, з якими автор «Міфу про Сізіфа» і «Бунтівної людини» звертається до урядовця, варто навести:

«Якщо міністр Шепілов, повертаючись із Парижа, наважується написати, що “західному мистецтву судилося роздирати людську душу і плекати масових убивць усякого ґатунку”, то настав час відповісти йому, що наші письменники й митці, принаймні вони, ніколи нікого не вбивали і попри те ще достатньо великодушні, щоб не звинувачувати теорію соціалістичного реалізму у розправах, які здійснюються за наказом Шепілова й подібних до нього, а потім отримують від них виправдання. 

Правда у тому, що серед нас є місце для всього, навіть для зла, а також для письменників Шепілова, проте водночас і для честі, для вільного життя прагнень, для пригоди розуму. Натомість у культурі сталінізму немає місця ні для чого, окрім настановчих проповідей, сірого життя і катехизму пропаганди. Тим, хто ще мав щодо цього якісь сумніви, угорські письменники гучно про це повідомили – щойно, перш ніж зробили остаточний вибір, адже сьогодні вони воліють мовчати, а не брехати, як їм наказано» (с. 57).

Згідно зі щоденником Яна Забрани, саме згаданий радянський міністр закордонних справ і видав наказ про ліквідацію Камю. Це твердження, щоправда, викликає деякі сумніви, бо майже за півтора року до аварії, в якій Камю загинув, Шепілова було відсторонено від урядових справ, відтоді він працював на значно нижчій посаді в Киргизькій РСР. Але якщо питання ліквідації французького письменника було актуальним для радянської влади й після урядування Шепілова, то ймовірні наступні замовники, в разі необхідности, могли би розраховувати, що їм вдасться скористатися розпорядженням ексміністр як прикриттям для відведення підозр від них – тих, хто давав актуальніші команди. Хай там як, а в другій половині п’ятдесятих Альбер Камю був для більшовиків кісткою в горлі, позбутися такої незручної авторитетної фігури було в інтересах комуністичного режиму. 

Французький дослідник більшовизму Стефан Куртуа називає письменника одним із моральних авторитетів повоєнної Франції та в інтерв’ю, яке провів Тарас Марусик, зазначає: «Компартія воювала з А. Камю на повну силу». Що саме мав на увазі французький історик, кажучи «воювала з Камю на повну силу», – невідомо; в його перекладеній українською мовою книжці «Більшовизм à la française», присвяченій співпраці Французької комуністичної партії з СРСР, інформації про стосунки ФКП з Камю нема. У час розмови Тараса Марусика зі Стефаном Куртуа («Дзеркало тижня», 7 грудня 2012 року) кнúжки Кателлі ще не було, італійською мовою вона вийшла у світ 2013 року.

У своїх політичних заявах Альбер Камю неодноразово ставить в один ряд фашистський та радянський режими. У посланні до французьких студентів з приводу вторгнення радянських військ в Угорщину, де теж звучить теза про терор у Третьому Райху та в СРСР, автор «Чуми» чітко застерігає молодь від загравання з соціалізмом радянського зразка:

«Ви повинні знати, що коли дух закуто, а працю поневолено, коли робітника пригнічено, письменникові заткнули рот, а націю позбавили свободи, соціалізм не звільняє нікого, а поневолює всіх» (с. 50-51).

Інший свій матеріал письменник промовисто називає «Соціалізм шибениць».

Читайте також: КДБ проти видатного екзистенціаліста у книжці «Камю має померти» Джованні Кателлі

Тексти, яких нам бракувало

Для українського читача цінність книжки Джованні Кателлі полягає не лише у пошуках правди про обставини загибелі Альбера Камю, вона також у представленні непублікованої досі українською мовою публіцистичної спадщини мислителя. Це тексти, які дуже промовисто свідчать про політичну прозірливість французького класика, його рішучість, затятість у боротьбі з тоталітаризмом і про його безперечний внесок у процес декомунізації французьких інтелектуалів того часу. А що процес декомунізації у повоєнній Франції був ой як необхідним, видно з того, якими були тогочасні рейтинги Французької комуністичної партії: саме ФКП перемогла на виборах 1946 року, їй віддали свої голоси понад 28 % виборців; на виборах 1956 року ФКП здобула не набагато менше – 25 %. Додам, що Тоні Джадт у відомій фундаментальній праці «Після війни. Історія Європи від 1945 року» характеризує ФКП перших повоєнних десятиліть як «особливо нетерпиму до інтелектуалів» та найсильнішу з компартій країн Західної Європи (с. 240).

Частина французької інтелігенції втратила довіру до СРСР у другій половині п’ятдесятих, і це пов’язано якраз із вторгненням радянських військ в Угорщину восени 1956 року та з ініційованою Хрущовим стратою угорського прем’єр-міністра Імре Надя. Камю ж, який, за словами Куртуа, спілкувався зі старими російськими емігрантами, розумів, що таке російська революція і хто такі більшовики, а тому ще до подій в Угорщині не мав ілюзій стосовно радянської влади.

Прикметно, що передмову до присвячених угорським подіям збірника статей французьких інтелектуалів написав саме Альбер Камю. І написав рвучко, нервово, з відчуттям чіткого розмежування правди і маніпуляції у політичних процесах та з презирством до тих, хто дає собою маніпулювати.

А ще – з твердим наміром не допустити повторення такого політичного свавілля з боку комуністичних сил у майбутньому: «ООН заявила, що закон є обов’язковим лише для тих, хто його поважає. Для всіх інших він необов’язковий. <…> Якщо характерні для нашого світу боягузтво чи самовдоволення посприяли тому, що вбивці почуваються надто вільно, то ми повинні зробити все можливе і неможливе, щоб наступного разу їм було хоч трохи не по собі. Навіть сьогодні в угорських в’язницях скніють люди, які очікують найгіршого, і ми маємо щосили боротися за них із катами» (с. 161–164). 

Сама по собі публікація цієї передмови (вісім сторінок!) та інших політичних текстів Альбера Камю робить українське видання книжки «Камю має померти» цінним.

А якби не аварія

Тоді ж, у 1957–58 роках, на поверхню виходить ще одна тема, яка поглиблює протистояння між Камю і радянською владою. І сторона Камю у цьому протистоянні здобуває перемогу. Нобелівський комітет вирішує нагородити премією неугодного радянській владі Боріса Пастернака, кандидатуру якого послідовно протеґував попередній лауреат, тобто Камю. Якою була роль французького класика, редактора видавництва «Gallimard», у присудженні премії Пастернакові – про це також йде мова у книжці «Камю має померти». 

Творчість Боріса Пастернака – спільна тема для Альбера Камю і Яна Забрани. Шукаючи відповіди на питання обставин смерти Камю Джованні Кателлі знаходить не лише цікаві сторінки біографії французького письменника, а й важливі епізоди біографії Яна Забрани, серед яких: Празька весна 1968 року, посмертне видання рукописів письменника з країни соціалістичного табору.

Остання практика добре знайома нам, українцям, чий канон в основному-то і складається з текстів письменників, за життя репресованих чи витіснених. Читаючи книжку Джованні Кателлі, зокрема чехословацький розділ «Гонитва за “Доктором Живаґо”», український читач неодноразово може зловити себе на думці, що події тих віддалених часів, проблеми тих років актуальні і зараз, коли російський тоталітаризм веде війну в Україні та погрожує західному світові. «Варто було радянським військам перетнути кордон, як одразу почали укладати заборонні списки, куди потрапляли і люди, і книги: вже незабаром чимало університетських професорів, викладачів, високопоставлених чиновників, політиків, інтелектуалів перетворилися на вантажників, лісорубів, шахтарів, водіїв чи двірників; уже надруковані важливі книжки опинялися в чанах для макулатури…» (с. 150).

Окуповуючи українські території, росіяни і в теперішній війні спалюють українські книжки й укладають чорні списки, до яких вписують українських інтелектуалів, громадських активістів, застосовують до них тортури, а то і страчують. Ясна річ, роблять вони це не без сприяння колаборантів. На таких же безіменних зрадників у Франції вказує італійському письменникові невідомий співрозмовник, що розуміється на спецслужбах: мовляв, обставини аварії, в якій загинув Камю, не були належно розслідувані, а значить, комусь у Франції було вигідно сховати кінці у воду. «Французька розвідка й контррозвідка не просто проґавили вбивць Камю. І навіть не просто закрили на них очі. Вони, можливо, й самі взяли посильну участь у вбивстві – і якщо так, то цілком не без відома президента країни», – припускає Юрій Андрухович, чий блог на «Збручі» про «Камю має померти» передував публікації книжки українською мовою.

Книжка Джованні Кателлі інтригує і ставить важливі запитання. Після її читання ті, хто люблять Камю, напевно, любитимуть його ще більше. А для тих, хто сторонився автора «Стороннього», «Камю має померти» – це хороший шанс пізнати характер французького класика крізь призму його політичного світогляду і таким чином зблизитися з ним. 

А мене все не покидає думка: а що було б, якби він дожив хоча б до тих часів, коли у Франції виходили у перекладах книжки В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Осадчого («Більмо», кажуть, було там бестселером!), Івана Дзюби, Ігоря Калинця? Виглядає дуже ймовірним, що у політичній біографії Камю були б і сторінки виступів на захист українських дисидентів, чітка позиція стосовно «українського питання». І це могла би бути значно масштабніша боротьба, ніж та, в яку автор «Міфу про Сізіфа» включився у час Угорського повстання, бо масштаби українського спротиву радянському тоталітаризмові незрівнянно більші. Для радянської влади протистояння з таким опонентом перед очима усього світу було б дуже небажаним.

Купити книжку.