laurus

Хрест до Сонця: як жив і творив Іван Драч

17.10.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Вано Крюґер. Розчахнута квітка — К.: Laurus, 2020

 

«Розчахнута квітка» — чотирнадцять есеїв про Канон української поезії: Олега Лишегу, Михайла Григорова, Василя Голобородька, Петра Мідянку, Василя Герасим’юка, Тараса Мельничука, Емму Андієвську, Павла Тичину, Івана Драча, Миколу Воробйова… Окремі есеї Розчахнутої квітки присвячено відстоюванню ідеї відкритого суспільства, ідеалів свободи творчості, широти та незашореності мислення. Взаємозв’язок і взаємопроникнення Високої і масової культур, необхідність відкритого суспільства, вільного мислення, свободи слова та творчості — саме про це нова книжка Вано Крюґера.

Пропонуємо вашій увазі уривок з книжки «Розчахнута квітка», у якому розповідається про творчість Івана Драча та його місце в українській культурі.

 

Як без Тичини тиша громом вибухає!
Яка на світі тиша без Тичини!

 

Поети, у Космос ведіть! А у Космос шлях – жить! – закликає Павло Тичина, продовжуючи На берегах вічності ходить Сонце, / ходить Сонце в шлеях. Космічність масштабу, звереність поглядом до Сонця, Григорій Сковорода як провідник, поведінкова модель гри з владою – все це єднає Павла Тичину із Іваном Драчем; другий є наступником першого в офіційному радянському каноні.

 

Водночас два поети мають різні траєкторії. Павло Тичина спускається із Сонця на Землю – піднесено-божественно як в Сонячних Клярнетах:

 

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Клярнети,
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім – всі планети.

 

Чи майже десадівськи-механістично, як В космічному оркестрі, з цитування якого я і розпочав:

 

Скажіть: що сонць системи, як не бризки?
Скажіть: що земля, як не крапка?
І вся людськість хіба не єсть інфузорії
(пожирай, пожирай себе в краплі води)?

 

/…/

 

Народи йдуть, червоно мають:
свободі путь! свободі путь!
І кров’ю землю напаяють
і знов у землю тліть ідуть.

 

Натомість Іван Драч підіймається із Землі до Сонця: рівно через сорок років після публікації В космічному оркестрі Павла Тичини і ще за його життя в Літературній Україні – тоді вона називалася Літературною газетою – публікується поема-траґедія Івана Драча Ніж у Сонці.

Зараз занадто прискіпливим читачам молодших поколінь може муляти очі ім’я Леніна в поемі Ніж у Сонці: саме Ленін очолює Комітет порятунку Сонця – проте тоді вона означала ковток свіжого повітря, саме з неї Іван Дзюба відраховує новий етап розвитку української літератури. Ґранично важливий контекст: рік її публікації – це рік XXII з‘їзду КПРС, рік ухвалення рішення про винесення труни з тілом Сталіна із Мавзолею і захоронення його під Кремлівською стіною. Ленін у Драча – протилежність і противага Сталіна.

 

Проте не Леніним єдиним. В цій же поемі є трохи змінені фольклорні рядки: Сидить баба на рядні, / вибиває трудодні…, що натякають на сторінки української історії, табуйовані офіційною радянською історіоґрафією. Адже повний фольклорний варіянт містить ще два рядки: …трудодень-трудодень, / дайте хліба хоч на день! Так що Ніж у Сонці – траґедія не лише через те, що Штати запустили ядерною ракетою в сонце.

 

Сидить корова в чорному циліндрі
І бомбу ратицями чорними тримає.

 

1963 року на тридцяті роковини цих зараз вже відомих траґічних подій Іван Драч напише вірша, що потім розповсюджуватиметься у самвидаві – Розмова з бабою історією. А коли товариші з компетентних орґанів цікавитимуться у нього, чи має він якийсь стосунок до цього та інших «підпільних» віршів, Іван Драч вказуватиме на неточності у наголосах і зверхньо підкреслюватиме, що він «ґрамотніший за того, хто це написав».

 

Іван Драч, як і Павло Тичина, обрав гру із владою замість повстання проти влади, до того ж в час значно більшого поля для маневру – і, як будь-який гравець, в цій грі він то програвав, то вигравав. Гравцем, актором він залишався до кінця. У авдиторію Центральноукраїнського державного педаґоґічного університету ім. Володимира Винниченка, вщент заповнену студентами, Іван Драч заходив по-парубоцьки хвацько, із танцем, хоча буквально за мить перед тим кілька разів зупинявся перепочити на сходах…
Він грав до кінця – бо дуже любив і цінував життя – йому цілком могли адресуватися слова бен Ладена, звернені до американців – ох, знову ці американці! – «Ви любите життя, так як ми любимо смерть».

 

Зараз йому, як і Павлові Тичині, багато хто не може пробачити ані самої гри із владою, ані, тим паче, виграшів у ній. Бо замість того, щоб безкомпромісно заявити про себе і цим занапастити себе, ставши посмертно іконою національно-визвольного руху, як від нього вимагали «патріоти»-моралісти, Іван Драч зрештою став визнаним фрондером в офіційному радянському поетичному каноні: він знаменував собою ту межу, заходити за яку нікому не дозволялося.

Близькість до цієї смертельної межі, часто навіть балансування на ній вимагало віртуозності водночас поетичної і політичної. Іван Драч став політиком ще до того, як став трибуном, першим головою Народнього Руху України /тоді ще/ за перебудову. Цілком закономірно, що саме в його кабінеті очільника Київської орґанізації Спілки письменників і засновувався Рух. Проте перспективи Руху оцінювалися ним тверезо: вибори 1991 року віддзеркалювали реальний баланс настроїв в суспільстві і порушення цього балансу могло штовхнути Україну – на радість російських штабістів – шляхом Ґрузії Ґамсахурдія, до речі, теж письменника, ще й перекладача Бодлера.

 

Рух мав задавати порядок денний і контролювати, час від часу пристрашуючи, владу – що він і робив.

 

Тверезість мислення у Івана Драча гармонійно поєднується із відмінним почуттям гумору. Якось, виступаючи після полум’ яної промови Дмитра Павличка, Іван Драч звернувся до нього: «Дмитре, от ти кажеш, що нам /патріотичним силам – В. К./ треба бути разом, єднатися. Так давай помиримось! Бо /звертаючись до решти присутніх – В. К./ ми з Дмитром сусіди, а коли зустрічаємось на вулиці, то він відвертається і навіть не вітається зі мною». Зал зареготав, а поети, зрештою, помирилися.

 

Надзвичайно важливі, найпомітніші здобутки Івана Драча – в кіномистецтві: кінострічка 1972 року /хто тоді жив – зрозуміє/ Пропала грамота, знята за його сценарієм, конґеніяльна козацькому міфові, стала культовую і улюбленою, розійшлася на цитати. А перед цим були ще ж так само зняті за сценарієм Івана Драча стрічки Криниця для спраглих /1964 р./ і Камінний хрест /1968 р./. А ще саме Іван Драч концептуально визначив Тіні забутих предків /1964 р./. Це все справжні, не штучні перлини українського кінематоґрафу!

 

Не знаю, наскільки завершеним залишився кіносценарій під робочою назвою Сталін, Довженко, і баби, і наскільки допомогла моя книга, що я її зухвало і з відповідним підписом-дидикацією подарував Іванові Драчеві… Зайти до нього в гості я так і не встиг… Дванадцятого червня дзвінок від нього:

 

– Іване, я у «Феофанії».

 

– То можна Вас провідати? До Вас пускають?

 

– Мене тягають по лікарях. Давай через тиждень.

 

– Добре! Видужуйте, Іване Федоровичу!

 

Рівно через тиждень, розмислюючи, що треба подзвонити йому, бачу його фото у стрічці новин Facebook… І все розумію.
А от як він зміг зрозуміти? Щоб подзвонити попрощастися. Він ніколи не записував номери на свій телефон; йому треба було десь дістати мій номер і виписати його на папірчик. Власне, цей – останній – раз був єдиним, коли він дзвонив мені, а не я йому.
Зараз, пишучи ці рядки, бачу, що настільний календар, виданий Голосом України до його, як виявилося, останнього дня народження і присвячений йому, в мене так і залишився розкритим на червні. І цей місяць у ньому проілюстрований кадром із Камінного хреста.

 

Хрест на могилах ставили ще фінікійці, позначаючи останньою літерою своєї абетки кінець земного шляху. Християнство продовжило цю традицію, надавши їй нового сенсу: відтепер кожного чекає свій хрест і сходження з ним на свою Голгофу.

 

Шептало Небо до Землі-сестриці:
«Візьми його у себе – славне серце.
Бо скоро я прийматиму у лоно
Твоїх синів, коли застане смерть», –
Шептало Небо зверхньо до Землі.

 

Траґедійна вертикальність – взагалі один із наскрізних мотивів у Івана Драча: у згаданій поемі Ніж у Сонці це одразу «Земля – Ракета – Сонце», «Сонце – Вогонь – Земля», «Земля – Герой – Сонце»; в окремих віршах це «криниця – відро – океан» і «океан – відро – криниця», «Він – небесен, вона ж – земна», «Вона – блискавка, а воно – лоша», «літак – земля – Різдво».

 

Сковороду зустрів я у трамваї
(Блукає він по світу двісті літ).
Смушеву скинув і мене питає,
Чи можу Сонцю передать привіт.

 

Чоло в старого з жовтої розлуки,
Мільйони зморщок пов’ялили вид,
Меланхолійні філософські руки
Ціпком тривоги пробують цей світ.

 

Шепоче він: «Ти відлітаєш, сину,
На лобі в тебе знак неправоти.
Щоб корабель не став за домовину,
Візьми благословення – і лети.

 

Вірші ці можуть бути як первозданно-природніми, так і з фірмовим Драчевим техніцизмом, а можуть бути і такими, і такими водночас; вони можуть давати надію, а можуть і ні; можуть закінчуватися смертю, а можуть – після смертей – Різдвом. Проте Сходження – вгору чи вниз – і Вихід відбудуться обов’язково.

 

В мікрофон криниці

 

Ввечері
Коли село засинає
Параска по воду йде
Старенька легенька Парасочка
В глибоку криницю відро занурює
І каже в криницю як в старий мікрофон
А криниця з’єднана з морем
А море за мільйони кілометрів
А в морі на атомному човні
Парасчин Петро капітаном приходиться
І каже Параска в криницю синові
Бо криниці із океаном спаровані
Каже мати синові у відро:
– Ходила на буряки
Помагала Василевій Наталці
Бо запарилась коло дітей і коло буряків
А ти пришли фотографію в школу
Директор наказував і просив
Ті ліки японські які ти прислав
Дуже мені помічні підходящі
Пришли ще для тітки Мотрі
Ще б може казала що тітка Параска
Трактор проїхав усе перебив
Насмішкуватий онук
Засвітив із кабіни зубами:
– Бабо, що там дядько Петро одвітив?
Голову йому не розбийте обережно з відром
А то коловорот аж сичить
Дивується баба Параска
Грамотні онуки не знають
Що криниці спаровані з океаном
Стоїть Петро на капітанському містку
Аж гульк відро коло нього у воду падає
А звідти з відра материн голос
розказує йому що так що не так
Говорящим письмом розтолковує
Правду усю розчовпує
Сам казав
Вертає старенька Параска
На коромислі руки розкрилила
А відра як очі великі синові
Зорями повні до дна.

 

***

 

Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Мужчині ж вона не до пари,
Бо крила, хоча б підбиті,
Йому пахнуть небом гордим.
Ні знятися він не годен,
Ні взяти її за дружину:
Він — небесен, вона ж земна.

 

Лоша

 

Закохалась в лоша блискавка.
Вона – блискавка, а воно – лоша.

 

В нього грива з шовку чорного,
В неї груди з вогню білого.

 

В неї стан згоряє з шалу,
А воно – лоша незаймане.

 

Хтось тонкі копитця зранив,
Комусь в очі зазираючи.

 

Вони бігли небесами
Й цілувались голосами.

 

– Так я тебе покохала,
Що на тебе з неба впала.

 

В неї – горло громом кутане,
В нього ж яблука на совісті.

 

Вона тілом палахтіла,
Воно серцем цокотіло.

 

Криком кричу – вітер виє,
Було лоша та й немає…

 

Мадонна-стюардеса

 

– Тікай, – шепнули льотчики, – тікай!
І стюардеса, збуджена украй,
Пробігла в хвіст крізь ґвалт і суєту,
Чиєсь дитя схопивши на льоту.

 

Пропали всі. З розбитого ж хвоста
Мадонна вийшла, строга і проста,
Скривавлена ішла крізь сто смертей,
Дитя з небес тулила до грудей.

 

Ще дівчина. Іще сама дитина.
Кирпатого вона тримала сина
І чула, як під синім піджаком
Нуртують юні груди молоком.

 

Ридала. Схлипувала. Їй здаля
З хрестом машину подала земля
В різдвяне планетарне торжество.
Та в дівчини було своє Різдво.

 

***

 

Наступник Павла Тичини в Каноні і на Хресті, «найцікавіший» /за Олегом Лишегою/ і «найконцептуальніший» /за Михайлом Наєнком/ із поетів-шістдесятників, «митець «чистої форми» /за Володимиром Моренцем/, автор сценаріїв культових українських кінофільмів, лавреат Шевченківської премії /1976 р./, перший голова Народнього Руху України /1989 р./, народній депутат Верховної Ради України I, III, і IV скликань, Герой України /2006 р./.

А між тим: дружба із Сергієм Параджановим, поїздка в Штати і спілкування з Євгеном Маланюком, Богданом Рубчаком і Богданом Бойчуком, ліки від діябету, привезені звідти для Павла Тичини, порятунок Михайла Григорова і відрядження його на навчання до Латвії, навернення Олександра Ройтбурда своєю книгою Київське небо до української культури, рекомендація Петрові Мідянці для вступу в Спілку – і, вочевидь, ще багато того, чого ми не знаємо і вже не дізнаємося.

 

А можна і зовсім телеґрафом:

 

Поезія. Любов. Життя. Гумор. Гра. Межа. Сходження. і Вихід, записаний ще молодим Драчем:

 

На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!

 

Читайте також: Вано Крюґер та невидима армія культури

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект