«Ключові клапани» Павла Коробчука: кримінал, зрада та родина на межі колапсу

Павло Коробчук. Ключові клапани. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. – 320 с.

«Ключові клапани» — художня історія Незалежності, книжка про дружбу і зраду, славу і звинувачення, хворобу і любов, музику й мужність. Це життя чотирьох шкільних друзів, кожне з яких є варіантом розвитку країни. Зрештою, герої мають знову зібратися для розкриття больових точок минулого, для початку нового кругообігу…

В уривку ми дізнаємося про те, як один із персонажів книжки Юра та його родина існують на межі колапсу, наче імперія, яка незабаром розпадеться на низку окремих держав, але якась невидима нитка досі утримує весь ей конструкт у купі.

Юра виростав із одним дуже чітким переконанням. Час має віддячувати за терпіння.

Коли він уявляв себе у похилому віці, то думав, що родина, близькі, суспільство поважатимуть його досягнення і опікуватимуться його здоров’ям і спокоєм, що після старанно прожитого життя йому лишиться одна забавка — пожинати заслужені плоди своєї праці. Фантазував, як щотижня йому телефонують внуки, як діти наввипередки приїжджають допомагати по господарству, як він із дружиною мандрує по єгиптах і канарах за накопичені статки.

У підлітковому віці він часто уявляв своєю старенькою дружиною саме Віту — цю красиву, довгоногу, світловолосу дівчину з його школи, якою він кілька років поспіль — у певний момент він змушений був зізнатися самому собі — буквально марив, хоч ніхто про це й не здогадувався. Уявляв, як вона, така старенька, сива, але все така ж усміхнена й лагідна, сидить на освітленій сонцем веранді і грає на скрипці, а він поруч підстукує їй в такт на джамбеї.

Проте з кожним роком образ дружини розмивався все дужче, втрачав чіткі ознаки й риси характеру. Це сталося зокрема й через те, що Віту затягло у наркотики. Спершу він тільки здогадувався, що вона вживає, робив припущення за її зовнішнім виглядом — бліде обличчя, втомленість, порожній погляд. А потім дізнався напевно — після одного з пограбувань, коли вони перетнулися на даху будинку, і Денис мимохідь про це згадав. Це різко відвернуло Юру від Віти, до того ж вона за кілька тижнів після того пограбування взагалі зникла — переїхала з батьками у столицю.

Загалом пограбування — це єдине, про що у своєму житті шкодував Юра. І він би ніколи в це не встряв, якби не Денис, який спершу просто переконував його долучитися до своїх кримінальних задумів, а потім погрожував і постійно залякував. По-перше, Юра боявся цих погроз. А по-друге, навіть не зважаючи на погрози, він і далі вважав Дениса своїм другом. І йшов на такий дикий кримінал тільки заради того, аби все було мирно і спокійно, аби не втрачати цю дружбу.

Своїм другом він вважав і Яна, але спілкування з ним повністю обірвалося після тієї ж зустрічі на даху, коли Ян дізнався, що Юра з Денисом грабують квартири. Їхні репетиції у рок-гурті, під час яких вони досягли значного прогресу, відразу припинилися. До того ж Ян теж через певний час переїхав у столицю — навчатися на звукорежисера. Але для Юри було очевидно, що він просто поплентався туди за Вітою.

Ось так після закінчення школи лишився Юра жити у своєму селі майже без друзів, без хобі, без школи і без своєї таємної закоханості. Єдиним заняттям, яке рятувало його від ностальгії за шкільним життям, були комп’ютерні ігри. Його цілковито поглинула ігрова реальність. Юрі це здавалося природним, бо він вважав, що спершу тебе народжують батьки, а потім ти, вже у свідомому віці, сам мусиш себе народити і віднайти у тій дійсності, в якій почуваєшся комфортно.

А найближчою з доступних інших реальностей була саме геймерська. Ця його теорія вибору зручного простору існування, як він собі пояснював, перегукувалася з вибором віросповідання, яке іноді змінюють у свідомому віці.

Лише іноді він покидав ігри — коли Денис практично силоміць кликав його на чергове пограбування. Решту часу сидів перед монітором і чекав, поки його заберуть в армію. Або в тюрму.

В армію його хотів віддати батько Олег. Тато працював пожежником і вважав, що Юрі необхідно сходити на рік на службу, «стати мужиком». І Юра не сумнівався, що тато затягне його у військо, як колись затягнув до музичної школи на барабани. В принципі, про барабани Юра так ніколи й не пошкодував. Може, думав він, і про військо не пошкодую? Може, військова реальність буде ще кращою за геймерську? Принаймні кориснішою.

Так він намагався бути слухняним, вичікувати правильні кар’єрні перспективи, загалом жити таким темпом життя, щоб на старості збирати вершки і тріумфувати десь на Мальдівах.

Окрім пограбувань, очікування повістки і комп’ютерних ігор, у Юри була ще одна проблема — родина. Точніше, пустка і розлучення, що виникли після того, як тато кілька місяців тому втратив під час пожежі стопу. Хай собі з тією стопою, казав батько. Головне, щоб Юра про це «не парився», бо ж я — мужчина і витерплю. Він якось сказав сину, мовляв, «у тебе, Юро, з моєю ногою має бути менше проблем, ніж з проходженням етапу в комп’ютерній грі, ясно?». Юра слухняно кивав.

Пустка виникла в стосунках його тата і мами. Мама почала зраджувати татові, до того ж настільки відкрито, що навіть не відриваючи очей від гри, Юра розумів, що саме відбувається в їхній сім’ї і як змінилася атмосфера в домі.

Є такі родини, в яких одна половинка пари зраджує другу. У деяких родинах обидві частинки пари зраджують одна одну. Ще в інших парах зраджує лише одна сторона, а друга — знає про ці зради, але мовчить. Олег, батько Юри, думав, що яким би болючим не було це мовчання, для нього воно значно прийнятніше, ніж розлучення з Юлею, дружиною. Він просто не хотів порушувати стан речей.

Ну й звісно, є ще такі пари, де ніхто не зраджує нікого, нагадував собі Олег. Точно.

Мама Юля зраджувала, а тато — здогадувався про це. Навіть був упевнений. Але мовчав. Коли дружина поверталася після безпричинної відсутності, він з божевільним спокоєм дивився їй у вчорашні, досі схмелілі очі, й мовчав.

Мовчанка іноді перетворюється на демона, на дуже підступного злого духа, бо її дуже складно зрозуміти чи відчути. Проте мовчанка ніколи не буває остаточною. Зраджуваний все одно в певний момент знесилюється мовчати, і тоді гору бере інший демон — демон побутових конфліктів.

Криків, бійок, який спершу ховається у цій тиші, вичікує, а потім починає шматувати — уже не зсередини, не в думках і нервах того, хто мовчить, і не того, хто мовчить, а все і всіх навколо — перевертаються столи, б’ється посуд, на тілах лишаються подряпини й синці.

В їхніх стосунках все було зрозуміло — вони давно вичахли, не пройшли випробовування дев’яностими, у кожного назріли свої пріоритети, проявилися разючі розбіжності. Жили одне з одним, як колись цілісна імперія, що ось-ось мала розсипатися, розпастися на кілька держав, що, як виявилося у плині перипетій, мають зовсім різні мови, культуру та історію. Точно, наша сім’я схожа на Австро-Угорську імперію перед Першою світовою війною, думав Юра, коли грав чергову історичну стратегію.
Юля могла по кілька разів на місяць не прийти додому ночувати. Вона вже навіть не пояснювала причин.

Могла тиждень ходити по хаті в гольфі, щоб із поваги до їхнього спільного з Олегом минулого не було видно засос на шиї. Я знаю, що у неї є засоси на шиї, ця мітка, шипів подумки Олег, цей штамп, клеймо, з таких, які ставлять на вухах корів як щеплення від інфекційних хвороб.

Ще вона носила в сумочці презервативи. Наприкінці дев’яностих вони тільки входили в моду. Олег якось побачив їх у відкритій сумочці, що стояла на поличці. Навіщо, питається, презервативи моїй дружині в сумочці, якщо ліжко наше — вдома, а не там, куди вона ходить зі своєю сумочкою? Але це він уже думав без агресії, уже з глибоким переконанням, що вона зраджує. Він просто приймав її зради як логічний результат охолодження їхніх стосунків в останні роки і втрати взаєморозуміння. І як логічний результат втрати ноги, після чого стався черговий виток руйнування стосунків.

Він — мовчав. Знав, що багато хто його висміюватиме, мовляв, мужик у цій ситуації, яка триває далеко не перший місяць, — просто слабак. Як це так, просто мовчати? Можна ж поговорити з жінкою, можна вистежити її зради, викрити і прогнати, можна розібратися з її коханцем (чи коханцями?!), можна просто піти від неї. Він знав, але спокійно й далі жив так, ніби в їхньому житті не з’явилася прірва, яка дивилася на їхнє незносне спільне життя чорними, голодними до конфліктів і сутичок очима з кутка кімнати.
Олег вважав, що мовчанка — це одна з найбільших чеснот людини і що це завжди — благодійність стосовно інших. Що вона приносить умиротворення. І в разі потреби — дасть перевагу над Юлею як над суперником.

Цю батькову рису перейняв Юра — перечекати, перетерпіти, бути чесним перед собою (в своєму розумінні чесності) і мужнім (в своєму розумінні мужності!). І в Олега ще була надія на повернення всього до початкової точки, до нового старту в їхніх стосунках. Йому здавалося, що своєю мовчанкою він зможе обманути руїну в їхніх стосунках так, як у бункерах можна пережити ядерну зиму, чи так, як вони по-тихому пересиділи ці страшні дев’яності. У такому заплющуванні очей є певна сила, це один з виходів, заспокоював себе Олег. Це спроба завдяки часу та терпінню змусити прірву відступити, довести їй, що вона не зможе втрутитися в його півкулі мозку.

Заплющити на все очі, думав Олег, це повестися як дорослий, який бачить, що його дитина пробує маніпулювати ним своїм штучним риданням. І коли дорослий перестає звертати увагу на сльози, то діти швидко перестають плакати. Якщо я не зважатиму на такі відкриті зради, припускав він, то Юля награється, пересититься ними і знову повернеться в сімейне русло. Олег сподівався, що прірва от-от відступить.

До того ж в Олега з’явилася ще одна, чи не менша, проблема — втрачена стопа. Він навіть вигадав порівняння, мовляв, втрачена нога — це відплата за втрачене кохання. Дехто каже, що коли розлучаєшся з кимось, то це так, ніби втрачаєш кінцівку, продовжував свої міркування Олег. Дехто взагалі втрачає голову. Зрозуміло, від чого. Ні, не так. Навпаки. Ніколи до кінця не зрозуміло від чого. Ще дехто зістригає волосся і йде в монастир. Дехто від нервів втрачає зір, цю найдовшу кінцівку людини. Дехто продає на чорному ринку свою нирку. Бо відчуває, що не може після розлуки втримати в собі стільки внутрішніх органів. Через розбите кохання дехто фізично ампутує собі різні частини тіла. Іноді — статеві органи. Від кохання, міркував він, люди зазвичай втрачають не лише когось, а й себе. Фізично. По частинах.

А Олег втратив ногу. Не від кохання. Але теж від пожежі.

Він працював пожежником у районному відділенні. Одного дня вони з бригадою виїхали на виклик. Почали гасити полум’я в приватній хаті. І раптом він почув істеричне собаче скавучання в будівлі. Вирішив рятувати. Ризикнув, розбив вікно, заповз всередину і знайшов у будинку пса. Той відразу ж скочив Олегові прямо на руки. Він виніс собачку до вікна й викинув на подвір’я. Пес перелякано дременув подалі від вогню.

Олег почав виповзати з віконної рами і не встиг відвернутися від розпеченої дерев’яної балки, вона глухим ударом влетіла йому в потилицю. Він впав на траву і вирубився. Термошолом розколовся, але зберіг черепну кістку неушкодженою.

Балка відскочила і впала на ліву стопу його нерухомого тіла. У той час пожежники з бригади гасили полум’я в іншій частині будівлі. В робочій метушні й серед непроглядного диму не помітили, що їхнього співробітника ніде нема. Лише через кілька хвилин пожежник, який перекидав водопінні шланги, помітив, як відблискують спецзнаки на одязі колеги, що незрушно лежав під вікном.
Олега відтягнули від будівлі. Але балка встигла проплавити термозахисну гуму на взутті, розплавити шкіру стопи, підсмажити м’язи, хрящі, ахіллове сухожилля. Гума вилилася прямо на кістки. Пальці лишилися майже неушкодженими, але повністю перестали функціонувати — через втрату артерій, капілярів, нервових закінчень.

Його відвезли в лікарню. Там одразу ж повідомили, що ногу врятувати не вдасться. Ампутувати довелося всю стопу, до кісточки. Коли він отямився після анестезії, то перше, що прохрипів, було:

— Однією ногою я вже точно в труні. До того ж — назавжди.

У лікарні він не дуже переймався проблемами зі здоров’ям. Оскільки його професія була пов’язана з постійним ризиком, він уже багато років заспокоював себе думкою про Юру: «Навіть якщо я помру у пожежі, то все одно я уже давно виправдав своє життя сином».

Читайте також: Азіятський ренесанс: Чапай і Коробчук про перемогу дикого степу