Коли не їм винограду, то пишу — як українські класики їздили в Крим і писали про нього

Українські письменники приїздили до Криму задовго до появи звичних нам курортів і туристичних маршрутів. У Ялті Степан Руданський лікував містян, у селі над Альмою Дніпрова Чайка писала «Морські малюнки», а Михайло Коцюбинський обстежував виноградники. Крим входив у життя українських письменників через роботу, хвороби й подорожі, а згодом залишався в їхніх віршах, прозі та листах.

Крим уже понад 12 років перебуває під російською окупацією. Утім, його давні зв’язки з українською літературою збереглися в листах, спогадах і книжках, до яких ми можемо повертатися. Розповідаємо, як п’ятеро українських класиків жили, працювали й подорожували на батьківщині кримських татар — і що з побаченого вразило їх потрапивши до їхніх текстів.

Дванадцять років ялтинської медицини для Руданського

В біографічній довідці Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого до 190-річчя письменника зазначено, що Степан Руданський приїхав до Ялти 1861 року після закінчення Петербурзької медико-хірургічної академії. Молодий лікар здавна мав хворі легені, саме тому призначення на Південний берег було для нього ще й надією на кращий клімат. Тимчасова служба розтягнулася на дванадцять років — до його смерті у 1873-му. Вже дорогою з Петербурга на південь не знаючи чого очікувати від нового місця у записі від 1 вересня 1861 року, опублікованому як «Сторінка з щоденника», Руданський роздумував:

А чим-то полудень мене порадує? Чи синєє море мене загартує, чи, може, ізнову іржею покриє, сточить, обезсилить? А Кримськії гори чи новим здоровлям, чи гробом наділять?

У Ялті Руданський працював міським і повітовим лікарем, завідував лікарнею та відповідав за карантин у порту. Посад було достатньо, а грошей — значно менше. Службові поїздки він зазвичай оплачував сам, а з бідних пацієнтів не брав грошей за лікування. Його ялтинський слід можна вимірювати цілком практичними речами. Руданський створив медичну бібліотеку, домагався появи пожежної служби й метеорологічної станції, віддав частину власної земельної ділянки під міський фонтан. У 1869 році його обрали почесним суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи.

Більшість оригінальних поезій Руданський написав раніше, а в Ялті багато перекладав, зокрема працював над Гомеровою «Іліадою». Про цю роботу пише літературознавиця Світлана Кочерга в дослідженні «Південний берег Криму в житті і творчості українських письменників ХІХ ст.». Український класик прожив в Криму третину свого життя впливаючи на будні міста своєю основною професією. Руданський помер вже у Ялті у тридцять дев’ять років. На його могилі викарбували напис за мотивами його поезії «Чорний колір»: «На могилі не заплаче / Ніхто в чужині…». Пізніше у книжці «Нові знадоби до життєпису Степана Руданського» Агатангела Кримського та Миколи Левченка було уточнено, що ці слова для надгробка вільно переробили з п’ятої строфи вірша.

Дніпрова Чайка летить до моря

Як пише Світлана Кочерга в розділі про Дніпрову Чайку Улітку 1887 року Людмила Василевська приїхала з маленькою донькою та нянею до родини чоловікового брата. Вони жили в кримськотатарському селі Алма-Тамак біля гирла річки Альми — нині це село Піщане Бахчисарайського району.

В автобіографії письменниця згадувала: «Гарно там було — вільно». Досить швидко вона «скучила за папером та пером». Під час купань придивлялася до моря, слухала його і вдома переказувала рідним побачене. Після бурі берег укрився загиблими медузами — саме з цього спостереження виникло «Морське серце». Скелі та хвилі дали матеріал для інших мініатюр. Так у Криму з’явилися перші дев’ять текстів циклу «Морські малюнки», серед них «Скеля», «Хвиля» і «Суперечка». Дніпрова Чайка називала їх «фантазіограмами»: короткими поезіями в прозі, де природна картина переходить вже у притчу про людські почуття. За ці тексти її згодом називали однією з перших українських письменниць-мариністок.

Мініатюра закінчується так:

І досі є в морі те серце: несміливо, крадучись, плаза, слизьке та холодне, жалке, наче та кропива, ворушиться мляво та труситься, тіні од себе не має – прозоре. А море гидує тим серцем: на беріг його викидає, а там воно гине без сліду.

Після прочитання «Морських малюнків» навіть псевдонім авторки — Дніпрова Чайка — сприймається інакше, а саме так, ніби річкова пташка дісталася моря, знайшовши там власний жанр.

Леся Українка між складним лікуванням і «Кассандрою»

Оксана Багрій у статті «Музейна історія: Леся Українка та її Крим» згадувала, що кримська біографія Лесі Українки має три великі періоди: 1890–1891, 1897–1898 і 1907–1908 роки. Загалом вона провела на півострові майже три роки, чого достатньо для того, щоб Крим став постійним місцем її роботи, а не одним літнім спогадом.

Про початок цих поїздок нам відомо завдяки відомостям від сестри письменниці Ольги Косач-Кривинюк у «Хронології життя і творчости». У липні 1890 року дев’ятнадцятирічна Леся Українка приїхала з матір’ю, Ольгою Косач, до Саків після рекомендації лікарів через вдалий кримський клімат. Після Саків і Євпаторії Леся Українка разом з Оленою Пчілкою побувала в Бахчисараї, де уже на той час Ханський палац був занедбаний імперською адміністрацією. Пізніше побачене з’явилося у трьох сонетах — «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець» і «Бахчисарайська гробниця». До циклу «Кримські спогади» увійшли також «Тиша морська», написана після Євпаторії, «Мердвен», «Надсонова домівка в Ялті» й «Татарочка». У сонеті «Бахчисарайський дворець» занепад палацу стає приводом говорити про неволю, яка не зникла разом із колишніми володарями:

Колись тут сила і неволя панувала,

Та сила зникла, все лежить в руїні, –

Неволя й досі править в сій країні!

Мати й донька часто звертали увагу на кримськотатарські вишивки. Леся Українка замальовувала орнаменти й надіслала зібрані узори Михайлові Драгоманову до Софії. У листі  1891 року, написаному в Шабо до нього, вона зазначила, що ці мотиви «дуже хороші» й подібні до українських. У 1897–1898 роках письменниця майже рік прожила в Ялті. Тут вона працювала над циклом «Кримські відгуки» та оповіданням «Над морем». Курортна Ялта в її прозі не має вигляду безтурботної листівки: там поруч із морем існують самотність, хвороба, дорогі помешкання й втомлива світська публіка. Ще під час першої поїздки вона скаржилася, що в місті «життя страшенно дороге», морське дно кам’янисте, а місцеве товариство задушливе.

Останній тривалий кримський період почався 1907 року.  Кримський побут письменниця описала в листі до Бориса Грінченка 1907 року:

…коли не їм винограду, то пишу, – оце і все «поробляння» (правда, ще часом плаваю човном по морю)

Згодом Леся Українка привезла до Севастополя хворого Климента Квітку. Після їхнього одруження пара провела медовий місяць у Балаклаві, а потім оселилася в Ялті. У Ялті вона завершила «Кассандру» й драматичний діалог «Айша та Мохаммед», продовжувала «Руфіна і Прісціллу». 

Коцюбинський серед виноградників

За словами літературознавця Володимира Панченко у статті «Кримські хроніки Михайла Коцюбинського», Михайло Коцюбинський відкрив для себе Крим навесні 1895 року.  До цього він працював в Одеській філоксерній комісії у Бессарабії. Комісія шукала виноградники, заражені філоксерою — дрібною попелицею, що нищила коріння лози. Уражені насадження викорчовували й спалювали, тому філоксеристи доволі часто зустрічали ворожість власників.

У Криму Коцюбинський жив і працював в Алушті, Алупці та Куру-Узені — теперішньому Сонячногірському. Це була сезонна польова робота з переїздами, оглядами виноградників і життям у часто невеликих поселеннях. У 1896 році він регулярно писав дружині Вірі Коцюбинській: лише за один місяць з Алушти й Куру-Узеня надіслав дев’ятнадцять листів. У них є море, букові ліси, шафран під ногами й докладні описи обідів. Є також соціальна нерівність. В одному з листів Коцюбинський розповів про літній театр у поміщицькому парку, де кримських татар «пускають постояти оддалік од „благородної публіки“». В іншому описав суперечку зі співробітником комісії про самостійність Польщі, Кавказу, Криму та України. Кримські листи зберегли одночасно приватне життя молодого подружжя, місцеві краєвиди й політичні розмови кінця XIX століття.

За відомостями Соломії Вівчар у статті «Кримськотатарські мотиви в оповіданнях Михайла Коцюбинського», Коцюбинський мав звичку заходити до кримськотатарських кав’ярень спостерігавши за побутом людей там, занотовувавши побачене.  Він зробив для себе невеликий кримськотатарсько-український словник. Саме ці матеріали пізніше стали базисом «В путах шайтана» (1899), «На камені» (1902) і «Під мінаретами» (1904). Автор пише про конфлікт поколінь, становище жінки, кохання й місцеві звичаї. Водночас його погляд залишається поглядом освіченого приїжджого кінця XIX століття  — уважним, часто співчутливим, але подекуди схильним бачити місцеве життя як екзотику. Саме в кримських текстах добре видно Коцюбинського-імпресіоніста. Перші два речення акварелі «На камені», де читач дивиться на море з кримськотатарської кав’ярні:

З одинокої на ціле татарське село кав’ярні дуже добре видко було і море, і сірі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу з колонками веранду так і тислась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом.

Остап Вишня: Крим в усмішках і путівникових записах

Коли Остап Вишня вперше приїхав до Криму 1924 року, подорож на півострів уже ставала масовішою. Наступного року в Харкові вийшла книжка «Вишневі усмішки кримські» — понад двадцять коротких текстів про дорогу, міста, курорти, гори, море та людей. Дати відомі завдяки опису оцифрованого видання 1925 року в електронній бібліотеці «Культура України».

В одній з усмішок маршрут прокладено вже в першому реченні: «Узяли ви, значить, Перекоп і жарите до Сімферополя». Звідти Остап Вишня прямує до Ялти, дорогою розповідаючи, де оселитися, як дістатися моря й чого чекати від санаторіїв та пляжів. Найбільше його, звісно, цікавлять самі відпочивальники, а саме їхнє бажання побачити весь Крим, усюди встигнути й витратити якомога менше. Такою постає курортна подорож 1920-х: із незручним транспортом, пошуками житла та доволі звичним усім клопотом навколо грошей.

В усмішці подорожній прокидається вже в Севастополі, бо Сімферополь і Бахчисарай він проспав. Його знайомство з історичними пам’ятками описується коротким діалогом:

— Шкода! Такі історичні місця! Як же це воно так?

— Прохропли!

Частина жартів про кримських татар виростає з позиції приїжджого і сьогодні ріже слух. Це варто проговорювати, не ховаючи книжку. «Вишневі усмішки кримські» фіксують і українську масову присутність, і межі погляду тогочасного автора. Збірка була популярною й у другій половині 1920-х витримала кілька видань.

У цій хронології Остап Вишня позначає зміну масштабу. Степан Руданський діставався до Ялти на довгу службу, Леся Українка залежала від пароплавів і виснажливих переїздів кіньми, Михайло Коцюбинський їздив між виноградниками з робочим загоном. У 1920-х український читач уже міг купити книжку, що жартома супроводжувала його дорогою через Перекоп.

Кого ще пам’ятає український Крим?

Звісно, всього п’ятьма історіями перелік не вичерпується. Олександр Кониський у 1896 році жив у Ялті та Алупці й працював у Криму над біографією Тараса Шевченка. У 1900-му в ялтинській друкарні Вахтіна вийшов другий том його творів українською мовою — щоправда, цензура дозволила друк лише за російським правописом. Олександр Олесь приїздив на півострів у 1906 році, повертався 1908-го і залишив поетичний цикл «В Криму» та нарис «Алушта». До кримських маршрутів можна додати Миколу Костомарова, Якова Щоголева та гастролі багатьох українських театральних труп, у яких виступали Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький і Микола Садовський.

Літературні маршрути не замінюють історію корінного кримськотатарського народу й не працюють як кадастровий реєстр. Але вони засвідчують тривалий, буденний зв’язок української культури з півостровом, що є важливою деталлю й для сьогодення. До Криму їхали працювати, лікуватися, провідувати рідних, збирати матеріали та просто жити. 

Коли російська пропаганда відраховує український зв’язок із Кримом від 1954 року, їй доводиться викинути з хронології весь цей перерахований побут: ялтинського лікаря 1860-х, «Морські малюнки» з Алма-Тамака, поезії з Євпаторії, листи з Куру-Узеня, українську книжку з ялтинської друкарні та усмішки з дороги через Перекоп. Але саме буденні подробиці найкраще чинять опір забуттю.

Читайте також: Обличчя Криму: книжки про минуле і теперішнє нашого півострова