«Король Дощу» Сергія Мартинюка і віднайдення втраченого

Сергій Мартинюк, Король Дощу, – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021 – 160 с.

«Король Дощу» – історія любові пари неідеальних людей в декораціях перших місяців ковідного карантину весни 2020-го року. Історія давніх образ, болісних досвідів і пошуків своєї ідентичності на тлі можливого кінця світу.

Костя і Мар’яна – типові представники покоління зумерів, свідомість яких формувалася в епоху інтернету. Попри різні смаки, погляди на життя і соціальний статус, їхні почуття переросли в кількарічні стосунки. Раптовий спалах епідемії змусив героїв повернутися до батьківських стін і по-новому відкривати для себе спілкування з рідними, позначене травматичним спадком минулого.

По-новому вписувати себе в тривожну реальність напівпорожнього Києва з його підпільними барами, панічними настроями в очах над масками і неможливістю планувати майбутнє. Можливо, настав час розібратися з собою, поки Король Дощу не зійшов на свій трон і жертви ще не знають, що вони жертви?

Новий роман Сергія «Колоса» Мартинюка – книжка про віднайдення втраченого і ціну, яку ми готові заплатити, аби змінити щось по-справжньому. Сьогодні ми читаємо уривок з неї.

Видано у співпраці з Літературною агенцією OVO

У дитинстві Костя часто хворів. Слабкий імунітет, зітхаючи, повторювала слова лікарів мама. У кого ти таке вдалося, щоразу як уперше, але не без ноток любові в голосі переймався риторичним запитанням батько. Наврочили, скрушно хитаючи головою, стверджувала сусідка баба Нюра.

Від першої сльоти жовтня до останніх заморозків квітня він хворів у середньому до п’яти разів. Переважно все обходилося звичайною застудою. Та двічі його лікували і від пневмонії. Це не враховуючи отиту, вітрянки, зламаних пальців, гнійних чиряків і висипок, якими він хворів незалежно від пори року.

Бували ранки, а іноді й тижні, коли школа здавалася Кості останнім місцем у світі, куди хотілося йти. Виручали хитрощі. Звиклі до постійних передряг зі здоров’ям сина батьки лишали його вдома. Навіть якщо чергова недуга проявлялася в підозріло дивній важкості в руках і нападах нудоти, які цю важкість супроводжували. Часом Кості здавалося, що батьки люблять його лише тоді, коли йому фізично важко. Навіть дивляться на нього по-особливому ніжно. Немов на героя після виснажливого бою. Решту дитинства предки займалися своїми дорослими справами.

Ходили на роботу, їздили на дачу, починали пару раз ремонт, так його й не закінчивши, сварилися, рідше сміялися, згадуючи часи до Костика, відкладали на потім, інколи довго не спали, гадаючи, що зробили б із лямом баксів, якби знайшли такі гроші, і знову сварилися. Найчастіше через кредити, з яких не могли вилізти, скільки він пам’ятав себе. Хтось сидів на стакані чи траві, хтось — на ігрових автоматах чи «майнкрафті». Більшість країни глухо стирчала на кредитних картках.

В останні роки материного життя, коли батько бував тверезим, вона частенько думала про повернення до села, звідки обоє приїхали колись у Київ. Наступного дня відмовлялася від цієї ідеї, і старий нервував, типу, спробуй пойми тебе, на що мама відповідала, мляво всміхаючись, що мене треба любити, а не розуміти.

Коли він хворів по-справжньому й температура не падала нижче тридцяти восьми, батьки вдавалися й до рішучіших дій. Якось, аби Костя совісно вилежав хворобу й пропотів, вони замотали його в ковдру й перев’язали її шнурівками.

Так він і лежав знерухомленим від ранку й аж до повернення з роботи по третій матері. Як дурний лабораторний кріль. Без права на туалет і змоги вийти на балкон глянути, чому там так навіжено кричать його дружбани. Недуга притлумлювала гнів. Коли пізніше він і знаходив
сили на законне дитяче обурення, батьки відповідали йому, що все це заради нього. Образи вивітрювалися з голови швидше, ніж він устигав усвідомити їх.

І все б нічого, якби не гаряче молоко з медом і маслом, алое, соком якого йому заливали закладений ніс, та м’якоттю якого годували, і не відвар полину, яким для профілактики глистів періодично його поїла мати. Смиренній нелюбові Кості до маминої домашньої медицини можна було поставити пам’ятник!

Зате Костя дуже любив настояний у вичиненій ріпі мед і чай із малинового варення. Як і погожі літні дні, коли мама варила його з зібраної на дачі малини, а він допомагав їй, розмішуючи на плиті дерев’яною кописткою запашне вариво у величезній металевій мисці. Потім мама дозволяла йому вимочувати миску скибками свіжого батона й запивати його холодним молоком. Усе хороше, що Костя пам’ятав про своє дитинство, поміщалося в тому смакові.

Карантин він зносив важко.

Засинав рано, прокидався пізно. Інколи не міг заснути взагалі, кутаючись у ковдру, ніби то була жива істота. Час від часу торкався себе, ніби перевіряв, чи він реальний. Крився дивними запитаннями — типу, чому теперішні діти перестали лазити по деревах? Згадував друзів із дитинства, яким судилося там і лишитися.

Почувався безпричинно втомленим і дезорієнтованим навіть у стінах своєї кімнати. Постійно шукав у собі симптомів вірусу, хоча інтуїтивно відчував, що відхворів малим на життя вперед — вважай, безсмертний. Раз на день, як мінімум, міряв температуру, а однієї безсонної ночі вишкрябав на бильці ліжка іржавим шкільним циркулем слово СЕРЦЕГНИТТЯ.

Постіронія. Окей. Іноді залипав у відео на «ютубі», де собаки химерно вили під укулеле своїх господарів, а ті безупинно челенджили у спробах остаточно не шизанутися. Популярні серіали далі першої серії не заходили. Усе здавалося критично надуманим і недоречним. Сидіти в улюбленому кріслі на балконі, аморфно втикаючи в порожнє небо, і малювати пальцем на вкритому тонким шаром пилу склі химерні геометричні фігури подобалося Кості значно дужче.

Він завжди вважав себе інтровертом.

Тільки з початком роботи за барною стійкою Костя виявив, що придатний до спілкування. Як ритуалу алкомістерії. Тобі розповідають про токсичного боса, чоловіка-аб’юзера, гарем його коханок, довбануту дружину на оксазепамі, через відсутність сексу з якою ваги показують +8, нереалізовані дитячі мрії стати кимось іншим, перші невзаємні любові, які конче треба відвоювати, дітей із синдромом саванта і їдким пубертатом на рейві, а ти, використовуючи універсальні фрази з кіно й чужих зізнань, типу вирішуй або вирішать за тебе (важливо говорити це повільно і вдумливо), якоїсь миті виявляєш, що це справді працює!

Й от у тебе вже десятки постійних клієнтів, готових говорити з тобою не менш відверто, ніж зі своїм психотерапевтом. Ба більше — до тебе йдуть, як до церкви на причастя! Ти не просто бережеш усе сказане в таємниці — ти вмієш розрадити, вчасно повторюючи улюблений коктейль і пару саме тих слів.

За ним відчували цю суперсилу.

З Мар’яною вони бачилися рідко, але Кості здавалося, що це йшло їхньому спілкуванню на користь. Як і всі ті фото й відео, які вона надсилала йому ночами, намагаючись допитатися, які з пропонованих трусиків личать їй дужче. Він героїчно не поспішав із кінцевим рішенням, перш ніж винести остаточний, безапеляційний вердикт: без трусиків їй значно ліпше. А ти казав, що почуття гумору тобі вирізали разом з апендицитом, усміхалася вона в слухавку. Прірва між живою Мар’яною й дівчиною на фото з кожним наступним днем зростала.

Життєвий розпорядок змінився, коли він неочікувано влаштувався до напівлегальної веломайстерні на районі, яка, крім великів, спеціалізувалася на скейтах, роликах і дитячих візках.

У цих речах він дещо тямив.

Ставка була невелика, та тимчасове припинення роботи громадського транспорту в місті й закриття парків із відпочинковими зонами спровокували небачену хвилю популярності велосипедів. Та, своєю чергою, привела до веломайстерень тисячі людей із батьківськими, а то й дідівськими двоколісними корчами з підвалів і дач, яким вимагалося дати нове життя. Нові велики ремонтувалися не рідше. Багато хто вдавався до сутнісних апґрейдів велосипедів, перетворюючи їх на масивних монстрів, максимально безпечних для тривалих переміщень містом.

Костя радів отриманій роботі. Він любив майструвати. Як і запах мазуту з шинами. А ще одного ранку йому спало на думку, що в потоці світового лайна з людьми інколи трапляються й хороші речі. Заради них і варто щодня вставати, приймати душ, снідати засмаженими до гіркоти грінками з кавою й усміхатися бабі Нюрі, на балконі якої, як і двадцять років тому, сушаться випрані кульки.

Тим часом уявлення про майбутнє мінялося на очах. Жити одним днем стало цілком притомною реакцією на події. Саме майбутнє нині вимірювалося орієнтовним часом до офіційного кінця карантину. Хоча гарантій, що його не продовжать на невизначений термін, ніхто не мав.

Люди далі заражалися вірусом, хворіли, одужували й помирали. Нарікали на брак грошей, пророкуючи світу фінансовий армагедець, банкрутство банків і цілих країн та бідкалися зношеною через самоізоляцію з рідними психікою. Деякі аналітики заявляли: уже в недалекій перспективі на людство, крім хвилі розлучень і можливого бейбі-буму, чекає нове покоління маніяків і самогубць.

Звичне минуле перетворювалося на солодкий міф про часи до. Люди ностальгували за речами, які були їхньою буденністю ще три місяці тому, як про виняткові життєві досвіди. Улюблені кав’ярні, тиснява в метро, шопінг вихідного дня, п’ятничні пиятики, концерти кумирів, вікенд у Парижі, карамельний попкорн у кінотеатрі, розплавлений зефір на вогнищі за містом у товаристві друзів. У тих речах не було нічого визначного чи надміру хорошого — вони просто були.

Теперішнє ж не трималося твердого ґрунту під ногами, здаючись глевкою желейною масою, перехідним періодом із явними ознаками тимчасовості, що не поспішав завершуватися. Костя майже звик до цієї в’язкої щоденної хитавиці.

Купити книжку.