«Країна припливів»: прикидатись мертвими і уявляти

Мітч Каллін. Країна припливів: роман / Мітч Каллін; переклад з англійської Наталії Гончар. – Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2018. – 176 с. 

«Країна припливів» – історія химерних подорожей. У кожного з героїв вона своя – хтось вирушає в Ютландію, хтось – на той світ, дехто блукає просторами океанів у примарній субмарині. Для одинадцятилітньої Желізи-Роуз – це мандрівка у дивовижний світ власної уяви, де оживають частинки поламаних ляльок, мерці перетворюються на болотяних людей, а світлячки прилітають побажати на добраніч. Це – подорож-втеча від реальності, яка пересічній людині здалася б трагічною, гнітючою та моторошною. Але не Желізі-Роуз. Вона вміє її змінювати. А ще вона вміє приготувати героїновий укол.

Публікуємо уривок з книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Вавилонська бібліотека».

Я позіхнула з таким відчуттям, наче щойно почало світати, але сонячні промені, які падали крізь вікно і перехрещувались на підлозі, казали мені, що це не так. Вітальня була тепла, сповнена світла і тіней. Сонце вже залило нижню частину моєї нічної сорочки, де в запорошеному сяйві вовтузились мої пальці.

– Ранок, ранок, – пробурмотіла я сама до себе, підіймаючи голову з носаків черевиків, – це була не надто зручна подушка.

Я різко звелася і, похитуючись на босих п’ятках, підійшла до батька.

– Доброго ранку.

Шкіра, яка ще вчора була блідою, зараз і зовсім втратила колір. Але мочки вух, підборіддя, передпліччя та кінчики пальців були вкриті буро-червоними плямами. Ніч, здавалося, забрала заціпеніння з його тіла. Суворість навколо його губ та носа зникла, надаючи йому м’якого, майже добродушного виразу.

При денному світлі він здавався в’ялим, м’язи стали некерованими. Я взяла його за руку, пильно вдивляючись у темні окуляри. Він не був холодним. Температура його тіла дорівнювала кімнатній. На щоках почала проступати щетина.

Я не надто хвилювалася. З ним траплялось таке і раніше, на нашій колишній квартирі: він міг кілька днів поспіль непорушно сидіти перед телевізором або скрутитися на дивані і спати, спати, спати… А потім раптом прокидався. Злазив з дивана, робив собі каву й щось попоїсти і весь час посміхався. Тож одного разу я спитала: «Ти був мертвий?» А він відповів: «Котику, ніщо не може вбити мене. Татко просто був на канікулах. Ось що ми з мамою робимо – прикидаємося мертвими».

Вони прикидалися мертвими цілісінькі дні, а я дивилася телевізор, гралася і чекала на їхнє повернення. І вони завжди поверталися. От тільки мама тепер померла насправді, це я точно знала. Але батько – ні, батько знову прикидався мертвим, він був на канікулах у Данії чи ще десь. Люди ж не можуть так просто сісти і вмерти.

Вони качаються по підлозі, пітніють і кричать. Як у фільмах, вони задихаються, стікаючи кров’ю, або падають на землю від болю. Вони хапаються за серце і не заплющують очей, аж поки їх не стане. Я мільйон разів бачила по телевізору, як люди вмирають, і не було такого, щоб вони сіли в крісло й віддали кінці. Вони не прикидалися мертвими, не їздили на канікули. Вони вмирали – як мама.

– Ти на канікулах?

Не чекаючи на відповідь, я схопила з його колін німе радіо і піднесла до вуха. Я покрутила туди-сюди регулятор гучності, поклацала станціями. Нічого не працювало. Зітхнувши, я віддала радіо батькові.

– Бо якщо ти не на канікулах, – додала я, – то це вже зовсім не смішно.

Мені хотілося несамовито гасати по кімнаті й гатити головою об підлогу. Але потреба попісяти підтиснула так, що боліли всі тельбухи.

– Я теж не говоритиму з тобою, – сказала я йому. – Знаєш, це неприємно. Тобі теж не сподобається.

Я обурено вийшла з кімнати, зупинившись лише для того, щоб вибратися з нічної сорочки, і голяка вибігла з будинку.

За ґанком починався гумай, а за ним простягалося чисте небо. Маневруючи між поіржавілими голівками цвяхів, що стирчали з дощок, я мружилася проти сонця, яке гріло мої ноги й живіт. Я зійшла у подвір’я, присіла біля нижньої сходинки і почала дзюрити в траву. Сеча ринула потоком, забризкуючи мої коліна. Врешті у мене під ногами утворилася невеличка калюжка, і мені довелося посунути ноги, щоб не намочити їх.

Попісявши, я з полегшенням підняла погляд і завмерла від здивування: за яких п’ять метрів від мене стояла олениця. Вона виринула з гумаю з зігнутою шиєю, розглядаючи зарості кропиви. Спершу мене так вразила її поява, аж я не могла зметикувати, що мені робити. Але зрештою я глибоко зітхнула, подалася вперед і сказала:

– Привіт, ти голодна?

Вона різко підняла голову, тріпнула вухами і втупила в мене свої великі очі. Не спускаючи з неї погляду, я нахилилася і зірвала кілька бур’янів, які щойно змочила власною сечею.

Потім рушила вперед, обережно переставляючи одну ногу за одною і тримаючи у розкритій долоні викорчувану траву. Але щойно я наблизилася до неї, вона втекла. Тоді я й помітила, що її ліва задня нога хитається в суглобі, наче кістку якимось чином від’єднали від стегна.

– Не втікай! – закричала я, коли вона скочила в гумай, волочачи за собою поранену ногу, і зникла на стежці. – Повернися! – я стиснула кулак, розчавивши бур’ян, і кинула його на землю. – Дурепа, я тобі їжу принесла!

Я розглянула можливість наздогнати її. Якби вона знала, як швидко я бігаю, вона потоваришувала б зі мною. Тоді я змогла б годувати і гладити її, я забрала б її до будинку, щоб вона поспала. Я уявляла собі, як обіймаю її на кухні, а вона видужує, нічна сорочка обгортає її ногу, наче шовковий бинт. Але раптом я почула за спиною якусь метушню, і думка про переслідування олениці зникла.

Читайте також: Для чого дітям Дивокрай, або 6 книжок про фантастичні світи