Куди приводить дорога: що читати дітям і підліткам про автостоп і подорожі

Хочеш зробити свій текст динамічним – подаруй героям мандри. Хочеш, аби історія, яку ти пишеш, відкривала нові перспективи, або ж тобі потрібно ввести у сюжет когось несподіваного, –дозволь своїм персонажам мандрувати автостопом. Романтика хітчхайкерів, несподіванки, які підстерігають подорожніх за кожним новим поворотом дороги, чужі історії, які звалюються на голову від незнайомих попутників – усе це вміщує стільки можливостей для розвитку повісті чи роману, що гріх було б ним знехтувати. Дорога – прекрасний інструмент, за допомогою якого можна зробити багато, особливо якщо на старті не знаєш напевне, куди вона приведе. Тож тема автостопних мандрівок останнім часом виникає і в українських авторів, зокрема тих, які пишуть для дітей та підлітків. Куди їхніх героїв приводить дорога?

Мозаїка чужих історій дорогою від Хрулів до Зюзюків

• Настя Мельниченко. Від Хрулів до Зюзюків – Вінниця : Теза, 2019. – 192 с.
• 11+

Дитинство у селі може бути сповненим захопливих пригод, якщо не сидиш на місці, хапаєшся за всі цікаві пропозиції, які тобі підкидає Всесвіт, залучаєш друзів і маєш відповідальних дорослих, готових потурати твоїм шаленим ідеям. Так героїня повісті Насті Мельниченко Ксеня, знайшовши у потріпаному, ще радянському підручнику з біології дивну підказку, береться за розслідування. Зрештою він виводить її на заплутаний квест, пройшовши який, можна знайти те, що залишила для прийдешніх поколінь невідома особа. Може, це якесь важливе послання, може, справжній скарб – хтозна. Ксені відомо лише те, що це якось пов’язано із минулим тієї країни, якої вже нема на карті та до складу якої входила Україна.

Від цього відкриття гостро пахне пригодою. На її запах до дівчинки примчали друзі Сашко і Свят, з якими вони заприятелювали ще тоді, коли усі мешкали у селі Хрулі (цьому присвячена перша книжка «хрулівської» трилогії – «Що знаходять в Хрулях»). А тепер вони мають вирушити в експедицію, яка пролягає селами трьох областей, аби відшукати всі підказки. Розпочнуть із Зюзюків і туди ж зрештою і повернутися, отримавши необхідні відповіді. А подорожуватимуть, як ви вже зрозуміли, автостопом.

Вибір такого способу пересування цілком логічний. Хто бував у віддалених від містечок українських селах, той знає: громадський транспорт там якщо й існує, то хіба на папері. А дороги такі, що й всюдихід не завжди подолає. Тому єдина надія на те, що підвезе хтось із місцевих, які вміють приборкувати роздовбаний ландшафт.

Але для Насті Мельниченко автостоп – це не просто логічне та логістичне рішення, це також можливість розповісти багато різних історій. Вони складаються в цілісну мозаїку, яка оповідає сучасним підліткам про те, яким жахливим було радянське господарювання на українській землі, скільки болю завдало, скількох людей погубило і як це все досі відгукується у проблемах українців. Випадкові попутники, ділячись особистим досвідом, переконують юних героїв у тому, що життя складніше, аніж здається на перший погляд. І в цьому житті є і киримли Осман, який тужить за знову втраченим домом, і Свиридович, який пережив голод лише завдяки липовому листю, і Фаїна Смикодуб, яка побивається «Какую страну развалілі!», і п’яненькі «диванні експерти» з розвозки для робітників, які вірять у те, що читали в інтернеті, як в істину останньої інстанції.

Автостоп у повісті «Від Хрулів до Зюзюків» – це спосіб показати підліткам сучасну і живу Україну, з її больовими точками, ранами й надіями, просто, доступно і цікаво розповісти про її минуле. А загалом ця повість – непогане щеплення від ностальгії за «совком», яка ще й досі уражає молодше покоління.

Читайте також: Чужа нестримна свобода і табурети до океану

Дорога на двох: одного дня вона розкаже

• Марта Гулей. Одного дня вона розкаже. – К. : ВЦ «Академія», 2019. – 144 с.
• 13+

Стисло і схематично сюжет підліткової повісті Марти Гулей можна було б описати одним реченням: двоє підлітків, друзів-однокласники Тарік і Мія їдуть автостопом на рок-фестиваль. Але за цією простенькою схемою приховано стільки пристрастей і несподіванок! Бо хоч ці двоє і бест-друзі, але у їхніх стосунках вимальовується любовний трикутник: Тарік шаленіє за Мією, а Мія по вуха закохана в однокласника, який її покинув, і намагається усіляко привернути його увагу. Все непросто і в стосунках героїв із батьками. Тарікові звикли до того, що він хлопець самостійний і відповідальний, тому подорож на фестиваль сприймають як рутинну поїздку. А «Кімнатна квіточка» Мія, яку мама всіляко намагається контролювати й берегти від небезпек, боїться і заїкнутися про таку мандрівку. Але обставини складаються так, що їм таки вдається поїхати.

Що не кажіть, та для потенційної пари мандрівка автостопом – найкраща можливість пізнати одне одного й або зав’язати роман, або ж навпаки зрозуміти, що у вас нічого не вийде. Чи зможе він/вона витримати всі труднощі й виклики неспланованої подорожі, чи не виявиться скиглієм або скиглійкою, чи відкриє своє серце? Для Таріка це нагода зблизитися зі своєю нерозлий-вода-подругою у новий спосіб (найперше – фізично, бо ж він, як кожен підліток, шалено цього жадає). Для Мії, яка ніби й не помічає його упадань, це спосіб показати себе крутою перед підписниками в Instagramm та тим, у кого вона закохана, а ще – кинути виклик собі й батькам, хай навіть вони ніколи по це не дізнаються. Бо ж порушувати батьківські заборони – це дійсно весело, коли тобі 14-16!

Марті Гулей, на щастя, не вдалося з цього сюжету зробити солодкаву романтичну жуйку. Її історія звучить драйвово – насамперед завдяки щедрому вживанню молодіжного сленгу. Герої повісті переважно поводяться зовсім негероїчно – трішки маніпулюють одне одним, трішки сваряться, ревнують, ображаються, психують, миряться, бояться, лажають і віддаються пристрасті. Словом, виглядають вони так, як нормальні старшокласники. Тому за ними цікаво спостерігати, їм легко співпереживати.

Та й автостопну романтику авторка розбавляє присмаком небезпеки, нагадуючи, що, крім приємних несподіванок, на тебе чатуватимуть і халепи. Адже ніхто не гарантує, що водій, який тебе підбере, не виявиться психопатом, а зупинившись на ночівлю у полі, ти не натрапиш на злочинців. Мії й Таріку у чомусь щастить, а в чомусь – не дуже. Пригода, яку їм доводиться пережити у своїй мандрівці, додає цій історії гостроти. І зрештою розумієш: куди б не привела цих двох дорога, їхня подорож була не марною.

Читайте також: Література мандрівників, або як писати про подорожі

Капітан Смуток і філософія Дороги

• Сергій Мартинюк. Капітан Смуток. – Харків : Фабула, 2018. – 416 с.
• 16+

Найближче, мабуть, до філософії Дороги, якій справжні автостопники довіряються на сто відсотків, підійшла «найстарша» (і за віком читачів, і за роком видання) книжка цієї добірки. Роман «Капітан Смуток» написав фронтмен гурту «Фіолет» Сергій «Колос» Мартинюк, і, фактично, це «доросла» проза, але сама особистість автора робить її популярним молодіжним чтивом. До того ж вона просякнута бунтівним духом контркультури й весь її сюжет тримається на мандрівці автостопом.

Тут ідея дороги як стану чи стилю життя зведена до абсолюту. Двоє героїв – оповідач і його найліпший друг і найперший авторитет Пі, той самий «капітан Смуток», пияк, бабій і бунтівник, мандрують автостопом. Мета їхньої подорожі (формально звучить як «відвідати позашлюбних дітей Пі») невиразна і якась мовби необов’язкова, а маршрут охоплює чи не всю Україну – Дубно, Київ, Одесу, Запоріжжя, Полтаву, Львів. Пристаючи на пропозиції, які дарує їм дорога, вони легко змінюють напрямок руху, заводять знайомства, заробляють і витрачають гроші, отримують зізнання в любові й стусани, навіть приймають пологи. При цьому Пі щедро ділиться своєю життєвою філософією в стилі Чарльза Буковскі чи Чака Паланіка – брутальною, жорсткою, але з таким щирим, м’яким осердям.

Для героїв цього роману мандрівка автостопом – одна з найвищих форм свободи. Не прив’язані до сім’ї чи роботи, розкладу автобусів і поїздів, зобов’язань і планів, вони вільні їхати туди, куди забажають, й тоді, коли хотітимуть. Втім, може виявитися й навпаки: саме така дорога керує мандрівниками, підлаштовуючи їх під власний ритм і власні закони. Тому капітан Смуток безладно гойдається на її хвилях і пливе за течією.

Роман Сергія Мартинюка – медитативний і в чомусь навіть терапевтичний. Як змінює його героїв дорога, повертаючи їх додому уже іншими людьми, так і читачі отримують нагоду перепрожити власні травматичні досвіди виростання зі свого дитинства і пошуку себе, знайти свою дорогу, якщо досі не зуміли, і вирішити, чи готові піддатися тому, що нашіптує вона, спакувати речі, підняти руку, спинити перше-ліпше авто і вирушити назустріч тому, що вона приготувала.

Читайте також: Травелоги, або Як писати про подорожі