Легенда Гуляйполя: що почитати про Махна

Нестор Махно досі залишається неоднозначною фігурою в історії України, а разом з тим і такою, що обросла величезною кількістю міфів та вигадок. Але книжки можуть розвіяти будь-які міфи, а також познайомити з різними точками зору й оцінками. Дмитро Крапивенко розповідає про власний досвід знайомства з Махном та його історичним спадком й водночас рекомендує книжки, які варто прочитати, аби розібратися, ким був головний анархіст-практик.

Постаттю Нестора Махна я зацікавився в юнацькі роки, коли слухав панк-рок і на всьому, що траплялося під руку, малював значок «анархія». Якось поліз розбирати батькову підшивку журналу «Наука и жизнь» і надибав там статтю про анархізм як ідеологічну течію. Значна її частина була присвячена махновщині. Звісно, я бачив радянські фільми про «бандита Махна», але справжній інтерес до цієї постаті прокинувся тоді – під час підліткових ідеологічних пошуків.

Мемуари самого Нестора Івановича, здається, мали б стати альфою і омегою «махнознавства», але мене як і багатьох інших людей «Сповідь анархіста» (таку назву мають спогади Батька, що вийшли наприкінці 1930-х у Парижі) неабияк розчарували.

Причина дуже проста: оповідь охоплює доволі короткий період – 1917-1918 роки, себто етап становлення Вільної території. Плюс сам Нестор Махно часом занурюється у дуже дрібні деталі, та й стилістика його мемуарів далеко не «красне письменство». Культовою зі «Сповіді анархіста» стала лише фраза з передмови про те, що він шкодує, що ця книга виходить не в Україні й не українською мовою. Так, літературну українську «двієчник» Махно так і не опанував, хоча й був одружений на народній вчительці Галині Кузьменко. До речі, видані «Книгою роду» спогади Махна містять також щоденники Галини Кузьменко. Тому якщо ви хочете мати повне зібрання творів легендарного подружжя – полюйте саме на це видання.  Я пишу «полюйте», бо на багатьох майданчиках наклад цієї книжки вже закінчився. 

Справжнім літописом махновщини я би назвав «Дороги Нестора Махно» Віктора Білаша – начальника штабу махновської армії. Книжку підготував до друку на початку 90-х його син Олександр. Мемуари були видані лише один раз російською мовою у Києві, тому сьогодні цей документ епохи становить певну букіністичну цінність, і продавці «ломлять» за примірник чималі суми. Білаш був залізничником, згодом став професійним революціонером, системної освіти (як і сам Батько) не мав, втім йому не відмовиш у письменницькому і публіцистичному талантах.

«На рассвете, 26-го ноября 1920 г. в момент выхода из печати «Положения о Вольном Совете», Гуляйполе напоминало Запорожскую Сечь, блокированную неприятелем. Улицы были загромождены обозами, пехотинцы торопили крестьян-подводчиков, пулеметные тачанки летели за село, откуда слышалась стрельба и где рыскала разведка, выдвигая дозоры на возвышенности. Наскоро сформированная конница толпилась у обоза артснабжения, получая седла, сабли, присланные из Харькова — все готовились к встречному бою. Правительственные красные войска медленно, но грозно, колоннами подходили со всех сторон, за пять верст рассыпаясь в цепи«, – так описує облогу червоними Гуляйполя Віктор Білаш. На відміну від Махна його начштабу зумів описати увесь період з 1917 по 1921 рік, тому ми маємо повну картину, звісно ж романтизовану, але тут анархісти говорять про анархістів, це й цінно, бо в спогадах їхніх тодішніх ворогів (як білих, так і червоних) вони показані справжніми монстрами. Українські ж націоналісти писали про бійців гуляйпільської вольниці доволі стримано. «Звичайні собі добрі хлопці-катеринославці, одягнені по-козацьки… Нічогісінько, здається, в ідеях анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську Самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свого ватажка, як не кожний чернець у Бога», – так писав про махновнців у своїх спогадах автор «Холодного Яру» Юрій Горліс-Горський.

Махновщина – стихія суто селянська. В степах, на теренах, що колись були Вольностями Війська Запорозького, вона буяла і ширилася. Місто хлопці батька Махна не розуміли, не приймали, часом заздрили йому й ненавиділи.

Сам Нестор Іванович був напівосвіченою людиною, читати серйозну літературу він почав у Бутирській тюрмі. У нього було певне уявлення про анархізм (горизонтально організовані спільноти), земельне питання (наділами, що їх «нарізав» Махно, селяни були задоволені). Яким же має бути місто, він чіткого уявлення не мав, і на практиці махновська присутність у Катеринославі була кривавою сторінкою, яка не робила честі повстанцям. Що таке махновщина, очима міських обивателів описав Валер’ян Підмогильний у повісті «Третя революція»: 

«За вікном, заквітчаним жовтавим блиском осіннього сонця, лежало підвладне йому місто. Підвладне — він відчув це й посміхнувся. І нащо ховати від себе, що він великий? Це місто будовано століттями, а в кінці століть прийшов він і може знищити його чи залишити. І хіба ім’я його не котиться степами, несучи жах, руїну і разом давню свіжину землі? Хіба не поставлено його міцно на прапорах і не накреслено на вічних сторінках історії? Його ім’я! Воно було. Він розсипав його, як росу на поля, воно зійшло буйно, він бачив його скрізь, а сам утратив. Та й сам він хто, оповитий химерною гірляндою легеня. Він посміхнувся. Хто він? Він — хтось, що повстав з темних глибин землі, щоб промайнути забутим огнем далеких днів. Велич огортала його. Нестір випростувався, вищав, обличчя йому овівав солодкий легіт самозакохання. Порив могутньої волі обійняв його». 

«Третя революція» – це художній твір, який відтворює оптику мирного мешканця Катеринослава на махновщину, доладно і соковито написаний, не без тогочасної кон’юнктури. Повість Підмогильного була опублікована 1925-го року, за два роки до того вийшов фільм «Червоні дияволята», де вже був створений іконічний образ «бандита Махна». 

Читайте також: «Місто» Підмогильного: приїхати, побачити й підкорити Київ

Роман Клима Поліщука «Гуляйпільський батько» вийшов так само 1925 року. Нині він доступний у версії львівського видавництва «Апріорі». Це справжня художня белетристика, написана по гарячих слідах. Автор практично ігнорує радянський канон «бандита Махна», намагається зрозуміти феномен відродженої через століття запорізької вольниці. Роман неможливо назвати таким, що базується на реальних історичних подіях, більшість персонажів, включно з дружиною Батька, – вигадані, як і основні сюжетні лінії. А зникнення Махна з України подано як суцільну містифікацію – так зазвичай пізніше у 20 столітті писали про загадкову загибель рок-кумирів. Ще одна особливість роману Клима Поліщука – відчутна симпатія до отамана Зеленого (про нього в автора є окремий роман), з позицій якого читачам пропонують подивитися на гуляйпільського батька.

Серед нонфікшн книжок про Махна і махновщину без сумніву однією з найцінніших є праця дніпровського історика Дмитра Архієрейського  «Махновська веремія. Тернистий шлях Революційної повстанської армії України (махновців) 1918-1921 рр». В центрі уваги – феномен селянської армії. Ця добре проілюстрована книжка, що вийшла у видавництві «Темпора» у 2015-му, є по суті історичною реконструкцією, яка відповідає на запитання: як і чим (якою зброєю) воювали махновці, яку тактику використовували, як налагоджували зв’язок, чому в одних битвах вони перемогли, а в інших зазнавали поразок.

Праця польського автора Станіслава Лубенського «Степовий пірат» – це погляд із зовні на історичні події та на сьогодення Гуляйполя. Власне сама оповідь про махновщину ведеться широкими мазками й для українського читача, який бодай трохи цікавився цим явищем. У ній важко знайти щось цікаве й ексклюзивне. Натомість нарис про сучасних гуляйпільців вартий уваги – земляки й сьогодні неодностайні в оцінках Батька: хтось донині в полоні радянської пропаганди, а хтось вірить лише у власні родинні перекази про ті роки. 

Книжка Лубенського цікава й тим, що містить в собі цитати з двох, на жаль, рідкісних на сьогодні праць місцевих краєзнавців. Вочевидь вони були видані дрібними накладами й без належного маркетингу. Так, 2008-го побачила світ розвідка гуляйпільців Івана Кушніренка та Володимира Жилінського «Гоп, куме, не журись. Народна творчість про Махна і махновців». В ній зібраний фольклор про степових анархістів. Це надзвичайно цікавий матеріал, адже з постатей часів Визвольних змагань Махно, напевне, став найпопулярнішим героєм у народній творчості. На жаль, цієї праці гуляйпільський істориків немає серед моєї домашньої «махновіани», тому не можу розповісти про неї детальніше.  Другу книжку, «Вольний Бердянськ», місцевих істориків Володимимра Чопа та Ігоря Лимана, видану 2007-го року, я знайшов в електронному форматі. Вона знову повертає нас до непростого питання «махновці й місто», а також допомагає відокремлювати зерно історичної правди від полови більшовицької пропаганди. 

Постать Махна і сьогодні, через сто років викликає в українців різні емоції. Сама згадка про Батька у соцмережах може викликати кількагодинний «срач в коментах». Для того, щоб не бути голослівним у цих і вищого рівня дискусіях, варто таки зважати на доробок «махновіани». Без нього розмова буде некомпетентною. 

Читайте також: Українська революція — історія, яку не можливо розповісти