Леонід Кононович – майстер гібридних жанрів

Поєднуючи політичний роман із детективом, політичний або історичний роман з українською міфологією, Леонід Кононович намагається наблизити «високу» літературу до мас. Письменник так і не втілив у життя майже утопічну ідею з 1990-х – поширювати свої детективи серед україномовних читачів райцентрів і сіл, принципово відмежовуючись від російськомовного українського середнього класу. Однак він став чи не першопрохідцем жанрової гібридизації в українській літературі, автором творів, що цікаві як для елітарного читача, так і для масового.

Від розповсюдження правозахисної літератури до письменництва

Леонід Кононович народився 1958 року у селі Красилівка на Київщині. Належить до останнього покоління українських дисидентів. 1975 року вступив на філологічний факультет Київського університету, у 1977 році його відрахували з формулюванням «через небажання вивчати історію КПРС». 1978 року був затриманий КГБ за розповсюдження правозахисної літератури. Служив у війську, працював у приватній охоронній фірмі, займався підприємницькою діяльністю. Самостійно опанував французьку мову, переклав праці Еміля Дюркгайма, Жана-Поля Сартра, Жана Бодріяра, Моріса Бланшо, романи Антуана де Сент-Екзюпері, Мілана Кундери та інших. Борець за права людини, інтелектуал, знавець української мови. Свої ж тексти почав писати ще 1980-их. Якщо спершу його тексти були екзистенційного спрямування, то з часом він стає дедалі різноплановішим письменником, експериментуючи з поєднанням жанрів.

Перший гангстерський детектив як альтернатива соцреалістичному детективу

До «екзистенційного» періоду зараховуємо новелу «Повернення», мікророман «Зимова казка» і новелу-есе «Дерево», що вийшли 1994 року, а перевидалися у 2004 і 2008 роках. 

Новелу-есе «Дерево» можна трактувати як втіленн і світоглядного, і творчого принципів мистця, вкорінені у його баченні трансформації та перетворення реальності, її множинності. У центрі твору – монолог дерева, яке зростає біля покинутої чоловіком хати й почуває себе водночас і деревом, і людиною, і Великим Деревом−мітом. 

Щоб охопити якомога ширше коло читачів, Кононович вдається до гібридизації жанрів. Така стратегія не нова, загалом вона характерна для постмодерністів. Згадаймо історичні детективи «Ім’я рози»  Умберто Еко, «Мене називають Червоний» Орхана Памука, «Зварити ведмедя»  Мікаеля Ніємі. Існують й інші жанрові модифікації: поєднання історії із трилером у «Парфумах» Патріка Зюскінда, політичного роману з казкою і міфом в «Опівнічних дітях», історичного роману із казкою у «Флорентійській чарівниці» Салмана Рушді тощо. За таким же принципом в інтелектуальному  романі Кононовича «Тема для медитації» (2004) політика зливається із давньою українською міфологією. Жанр козацького або героїчного фентезі у «Чигиринському сотнику» (2016), передтекстом якого була фентезійна повість для дітей «Пекельний звіздар» (2008), − також синкретичний. Тут історія поєднується із давньою українською міфологією, а «Велесова книга», яку науковці визнали фальсифікатом, слугує джерелом образів цього твору.

Кононович вдається до гібридизації з метою побороти жанрову неповноту українського письменства, що була наслідком соцреалістичного експерименту.

Підпорядкування мистецтва ідеології комунізму, відсутність свободи самовираження письменника призвели до примітивізації та стандартизації літератури. Розважальна література 1920-их, як зазначають дослідниці Ярина Цимбал і Сніжана Жигун, ототожнювалася із літературою гостросюжетною, з якої складно було виокремити бодай авантюрний роман чи кримінальну новелу. Хоча в українському радянському письменстві 1970-1980-их років існував детективний жанр, це був соцреалістичний детектив про доблесну міліцію, що боролася із розкрадачами соціалістичної власності. Жанровий діапазон цього передбачуваного детективу був вузьким: ані історії, ані фантастики, ані іронії чи поглибленого психологізму він не передбачав, зате пояснював злочинність соціалістичного суспільства негативним впливом капіталістичного оточення.  Дебютний роман Кононовича «Я, зомбі», що з’явився у 4−5 числі часопису «Сучасність» за 1993 рік, був першим зразком гангстерського детективу на українському ґрунті із сильним антиросійським і антикомуністичним звучанням.

Оскар для україномовного середнього класу

Найамбітнішим літературним проєктом Кононовича щодо масового читача можна вважати серію про детектива для особливих доручень Оскара, яка складається із семи романів: «Я, зомбі» (2000), «Довга ніч над Сунжею» (2000), «Кінець світу призначено на завтра» (2001), «Кайдани для олігарха» (2001), «Мертва грамота» (2001), «Детектив для особливих доручень» (2001), «Феміністка» (2002). 

Письменник планував поширювати свої детективи серед читачів райцентрів і сіл, принципово відмежовуючись від російськомовного українського середнього класу.

З нинішньої перспективи, коли українська економіка останніх років перетворювалася на економіку обслуговування, до якої залучалися все нові й нові вихідці з сіл і містечок, а інтернет зрівнює всіх у доступові до інформації, орієнтація на райцентри видається анахронічною, але в ній закладене розуміння літератури середнього рівня для широкого читача. Зрештою випадок Кононовича начебто свідчить про повний провал як його серії, так і пориву творити для мас. Творчий акт письменника тодішнє українське суспільство, зорієнтоване переважно в той час на російську масову культуру, принципово проігнорувало. Сам письменник визнав, що займався не тим, чим слід було.

Нині він пише козацьке фентезі й перекладає з французької, але сім романів про Оскара, що являють собою не тільки чтиво з динамічними сюжетами, сповненими гумору включно з «чорним», а й слугують джерелом пізнання духовного клімату в Україні 1990-х і сенсу тогочасної цинічної держави, де людина людині − вовк, свідчать, що зусилля їхнього автора не були марними. Зазначена серія в історії української літератури вже стала класикою жанру, а їхній автор – взірцем для наступників не тільки в питаннях композиції й сюжетотворення, а й з огляду на мову, уміння використовувати в потоці літературної української росіянізмів, просторіччя, жаргону і лайки. Щобільше разом із жанром письменник створював і нового читача – вихідця з так званого середнього класу. Є кримінальний детектив – з’явиться і його читач. Клас, як і нація, згадаймо досвід Шевченка і кирило-мефодіївців, спершу формується в головах інтелектуалів як уявна спільнота.

Кононович виступає не тільки вправним оповідачем кримінальних сюжетів. Йому вдалися також яскраві типажі. Найвдалішими є образи Оскара, його приятеля Барабаша – обоє вони працюють у приватному детективному агентстві «Тартар», що зазвичай розслідує справи, пов’язані з великою політикою, великими грошима, великою компартією і великою Росією, і чорного тер’єра, якого звуть Більбонський. Ця трійця є знаком якості українського «чорного» детективу, втіленням незламного українського характеру й українського історичного оптимізму. Зазначена серія заслуговує на переклад іноземними мовами не тільки тому, що вона належить до жанру, котрий є одним із найпопулярніших у світовій літературі, а й тому, що завдяки цим романам іншомовний читач зрозуміє драматичний характер 1990-их років в українській історії, коли власна держава дісталася українському суспільству без кровопролиття, але за своїм характером була олігархічною, несправедливою. Вона сигналізувала про крихкість миру в Україні.   

Медитації на тему комунізму

Найвідоміший твір Кононовича – роман «Тема для медитації», свого часу висувався на Шевченківську премію, і теж продовжує лінійку гібридних жанрів. Головний персонаж твору – виходець із села над Тікичем Юр – варіант Юрія Змієборця, останній представник гайдамацького роду, знищеного Голодомором. Хлопчика виховала бабуся-відунка, передавши внукові знання про давніх богів козацтва, про зелений Ир і прірву між світами, яка зветься Отхлань, про родинну історію – прабабу, що її як відьму стратили поляки в часи гайдамаччини, про зниклого діда-петлюрівця, який мстився комуністам-активістам за розкуркулення і голод, і про всіх замордованих голодом односельців. Цей геноцид проводили місцеві комсомольці, надихаючись ідеями Лєніна і його дружини Карли Марли. Вдаючись до «чорного» гумору, Кононович показує комунізм як результат інтелектуального коїтусу Лєніна і Маркса, як наслідок гіпертрофованої сексуальності активістів, котра продовжувалася й у 1970-х роках, вилившись у «феномен Вірочки». Вірочкою звали комсомолку, що обстоювала відрахування Юра з філології Київського університету на тій підставі, що він заперечував колективізм і захоплювався поезією Богдана-Ігоря Антонича. Комсомолка Вірочка не потребувала ані свободи, ані кохання, ані родини – ідеологія замінювала їй навіть секс.

У романі Кононовича тема великого голоду переплітається із темою українського дисидентського руху і самвидаву. Юр із його коханою Оляною і їхнім спільним приятелем Стояном, котрий згодом виявиться сексотом, розповсюджують серед студентів позацензурну літературу: не тільки вірші Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, а й працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У їхньому середовищі відбувається дискусія на тему істинного і спрофанованого комунізму. Однак Юр доходить висновку, що комунізм є порочним вченням у своєму зародку. На його думку, комунізм не можна виправити, його треба засудити і відкинути як сатанинську ідеологію. З цього випливає, що не буває поганих і хороших комуністів.

Усі вони тільки зверху люди, а насправді гірше бидла. Таке категоричне неприйняття комуністів відштовхнуло багатьох читачів роману, що й самі у минулому були комуністами. Радикальна позиція Кононовича не могла консолідувати українську націю. Видіння помсти усім українським комуністам, що з’являються на сторінках роману, суперечать не так гуманізмові, як самій романній дійсності. Адже такий важливий персонаж, як редактор районної газети Чумак, котрий був першим читачем віршів Юра, вчителем, який відкрив учневі сільської школи поезію шістдесятників і Антонича, який поширював самвидав і через це опинився в ув’язненні, звичайно ж, був комуністом. У радянській Україні не існувало таких редакторів районних газет, які б не були комуністами. Образ Чумака заперечує тезу самого Кононовича про те, що усі без винятку комуністи були сатаністами.

Роман Кононовича віддзеркалює важливу дискусію у середовищі українських інтелектуалів межі сторіч. Ішлося про те, чи можна відкинути увесь радянський період української історії як хибний, пов’язавши нову Україну, що постала після 1991 року, з УНР, чи все ж український комунізм є необхідною ланкою української історії,  а нова Україна − наслідком УРСР? Кононович обстоює першу позицію. Його опоненти – історики Іван Лисяк-Рудницький і Ярослав Грицак твердять: нова Україна могла народитися лише з радянської, бо іншої ніде було взяти. Зрештою приклад таких пострадянських країн, як Литва, свідчить, що комуністи чи націонал-більшовики відіграли важливу роль і в переорієнтації Литви на Європу після розпаду СССР.

Український комунізм − не єдина тема для медитації у зазначеному романі. Не менш істотною за історичну ретроспективу є й візія українського майбутнього. Уже згаданий Чумак, повернувшись із таборів, бачить Україну європейською, християнською державою. Юр не заперечує, але прагне засудити злочини комунізму, зокрема Голодомор, що змінив не лише свідомість пересічного українця. Голодомор як явище космічне змінив усіх й усе, бо все у цім світі взаємопов’язане, а головна проблема людини полягає в тому, що наприкінці життєвого шляху свідомість, що мислить, позбувається всіх ілюзій і зостається наодинці з жорстокою дійсністю, в якій людина важить не більше, ніж будь-яка інша істота. Втрата усіх ілюзій призводить до того, що людина прагне вірити в існування невидимого, загробного світу, в якому можливі щастя, любов і довіра. Письменник проводить думку про самовдосконалення людини, її еволюцію аж до злиття із Творцем. Наприкінці роману Юр, як і дерево в уже згаданій новелі-есе, переживає дивні метаморфози, відчуваючи у своїх венах пульсування соків явора і світлу радість від усвідомлення, що немає страждання для того, хто здатний поєднатися з Творцем.

Одвічний двобій Дажбога з Чорнобогом

У романі «Чигиринський сотник» Кононович орієнтується і на «Володаря перснів» Джона Р. Р. Толкіна і на лицарські романи «День гніву» Юрія Косача і «Чотири шаблі» Юрія Яновського. Він звертається до образу козацтва, що є націєтвірним, творить культ героїв, які віддають своє життя за Україну. Письменник бере за взірець лицарський роман зразка «День гніву» або «Чотири шаблі», але переосмислює його у фентезійному ключі, де історична дійсність – національна революція, що розпочалася 1848 року під проводом Хмельницького, трансформується у міфологічну: на теренах України іде одвічна боротьба між Дажбогом і братом його Чорнобогом, а Троянів ключ, що його проносить крізь усі небезпеки малий козак Михась, є оберегом українців, символом їхньої свободи й нескореності. 

Релігійний синкретизм у цьому творі нагадує дві сторони однієї медалі, автор наче встановлює аналогії, вгадуючи поганські риси у християнстві. Такий синкретизм може хибно сприйматися не тільки наївним читачем, а й деякими критиками і як перевага давнього поганства над християнством, і як очищення рідного простору від західних впливів.

Кононович керується передусім не політичними мотивами, не літературною модою, а прагненням заповнювати жанрові лакуни в українському письменстві, писати для якомога ширшого кола читачів.

Багатогранна особистість автора, його вагомий інтелектуальний багаж, розвинене мовне чуття і теплий гумор надають його книжкам і читомості, і глибини, поєднуючи в цілість детективні, пригодницькі сюжети з історією, політикою, екзистенційною проблематикою і міфологією. Творчість Кононовича є зразком успішного балансування на межі між «високою» і масовою літературами, внаслідок якого з’явилися твори із кількома рівнями сприйняття, твори, які можуть читати й дорослі, і підлітки.