Левко Боровиковський — Ахіллес українського романтизму

Романтизм в українській літературі подібний до черепахи. Передусім тому, що саме на його панцирі тримається наш літературний канон, ніби світ у відомій міфемі. Коло лінії старту цього літературного напряму стояв український поет-романтик Левко Боровиковський — піонер і реформатор. Але як і в апорії Зенона Елейського, скільки б швидконогий Ахіллес не старався наздогнати черепаху, вона завжди опинялася попереду. Попри статус першопрохідця Левко Боровиковський постійно запізнювався — ніби над ним нависав якийсь фатум невчасності. 

Плоди його праці: вірші, балади, байки, зрештою, укладений ним словник української мови, — губилися або залишалися без належного поцінування. Так, частина текстового спадку Боровиковського була віднайдена й уперше опублікована дослідником Агапієм Шамраєм майже через 100 років після написання. Відрив вражає. Коли ж поет «добіжить» до нас сучасних, сказати тим паче складно. Але можна принаймні подати йому руку.

Письменник із родини художників

На думку миргородської краєзнавиці Людмили Розсохи, пращурами Левка Боровиковського, ймовірно, були козаки Багацької сотні Кіндрат і Максим Боровиченки, імена яких 1649 року фіксує «Реєстр Війська Запорізького». Саме від них пішли відомі Боровики, Боровиченки, Боривиковські й Боровиківські, що здебільшого жили на Миргородщині й Хорольщині. Та рід цей був багатий не лише на різноманітні модифікації прізвища, а й обдарування — переважно малярські. Чого варто хоча б те, що картини найвідомішого родича Левка Боровиковського — дядька Володимира Боровиковського — представлені в багатьох провідних музеях, зокрема в Луврі. Тримав пензля й дід Левка — Лука Боровиковський, що служив у Миргородському полку та мав звання значкового товариша, однак у локальну історію увійшов передовсім як ладний іконописець. Напевно, увагу до народного мелосу майбутній поет-романтик теж успадкував від нього, адже Лука грав на гуслях — і, за свідченнями етнографа Василя Горленка, до кінця ХІХ століття у Воскресінській церкві Миргорода ще зберігалися ноти, виведені його рукою. А там, де переплітаються музика й живопис, не можуть не виникнути й літературні зв’язки. Зокрема Людмила Розсоха наводить такі факти: Іван, брат Левка, у 1820 році вчився разом із Миколою та Іваном Гоголями-Яновськими в одного домашнього вчителя Гаврила Максимовича Сорочинського, а ще один член родини у 1818 році написав портрет Івана Котляревського.

У такому середовищі й зростав Левко Іванович Боровиковський, народжений 10 (22) лютого 1808 року в селі Мелюшки Хорольського повіту. Вивчившись у гімназії, у 1826 році він вступає на філософський факультет Харківського університету. Це було доленосне рішення, адже в першій половині ХІХ століття цей навчальний заклад гуртував стількох культурних діячів, що буквально закручував під своїм дахом інтелектуальні «циклони»: там видавалися журнали, укладалися альманахи, зрештою, Ізмаїл Срезневський разом із однодумцями заснував гурток романтиків, де студенти досліджували українську старовину. Харківський культурний клімат допомагав розвиватися й хорольському «боровику»: він вивчав історію та польську мову під керівництвом викладача Петра Гулака-Артемовського, мотав на вус зразки римської поезії з професором Іваном Кронебергом і потроху реалізовував свої таланти, зокрема збирав фольклор і пробував писати оригінальні тексти. І вже 1828 року журнал «Вестник Европы» звістив своїх читачів про нового цікавого автора — друком вийшли російськомовна поема-билина «Пир Владимира Великого» й українськомовна балада «Молодиця», причому саме «Молодицю» Боровиковський у примітках зве «первым моим опытом». Не один літературознавець потому виводитиме від цього тексту легендарну «Причинну» Тараса Шевченка — досить лише вслухатися в розбурханий клекіт Псла і вдивитися в занепокоєний профіль місяця:

«Ватагами ходили хмари,
Між ними молодик блукав,
Вітри в очеретах бурхали,
І Псьол стогнав і клекотав.

Шуміли верби… рвались листя,
Гули вітри попід мостом…
На пні сиділа молодиця,
Підперши щоку кулаком…»

 

Портрет художника Володимира Боровиковського.

Маленька плітка в озері української літератури

Творчість Боровиковського виявилася новою сторінкою в історії українського письменства. Його новаторством був свідомий відхід від традицій котляревщини — як у перекладах, так і у власних текстах. Цим письменник перевершив свого вчителя — Петра Гулака-Артемовського, який, навіть удаючись до переспівів Горація, Міцкевича чи німецького романтика Гете (показовою є балада «Рибалка»), продовжував борсатися в тенетах бурлеску. Боровиковському ж ішлося про випробування інших регістрів української мови й ширшого спектру її використання. Зі шкільної парти відомо, як Григорій Квітка-Основ’яненко, посперечавшись із тим же Гулаком, що українською мовою можна написати не тільки комічне, а й сентиментальне, розчулив публіку своєю «Марусею» — і так розсунув горизонти української літератури. Схоже завдання ставив перед собою й Левко Боровиковський. У листі 1834 року до Ізмаїла Срезневського він пише: «…сподіваюся, публіка помітить і ту новину, яка, здається, досі була неприступна для малорос. поетів, — це серйозність, протилежна несправедливій думці, що малоросійською мовою, окрім жартівливого, смішного, писати не можна». На жаль, помітили таки не всі. Вже 1843 року історик та письменник Микола Костомаров в альманасі «Молодик» вкаже, що вперше від пост-котляревської пародійності відійшов Євген Гребінка. На що коректор уверне примітку: «Здається, не Гребінка, а Боровиковський у своїх баладах». Як для життєпису Боровиковського — дуже типове непомічання.

Поет-романтик звертає свій творчий погляд в інший бік — і у 1852 році «офіційно» перекваліфіковується на байкаря, видавши збірку, яка так і називається «Байки та прибаютки». Великим натхненником для нього був поляк Ігнатій Красицький, з байкарства якого він і запозичав сюжети. Та особливістю байок Боровиковського був їхній короткий розмір, майже куцість, ніби письменник вирішив скинути баласт у вигляді текстових клунків, щоб точно втиснутися в «машину часу». Це вже не розлогі оповідки, а кількарядкові замальовки, в яких буквально не встигаєш спам’ятатися, як-от у прибаютці «Псе»: «Юхим узявсь робить усе! // Та й звів усе — на псе!…». І все, кінець. З одного боку, така лапідарність часто-густо шкодила змісту описуваного, з іншого — породила кілька афоризмів, як-от «найлучча птиця — ковбаса» з байки «Клим». Зараз цей ковбасно-крилатий вислів нерідко є першою (а подекуди першою й останньою) асоціацією, пов’язаною з іменем Левка Боровиковського. Та варто зауважити, що це змалення проявляється не лише в стисненні рядків, а й у змісті. Поширений мотив байок Боровиковського — доля малих і непомітних, на яких попереду чекає реванш. Так, у байці «Щука й пліточка» пліточка шкодує, що маленька й не може дістати черв’яка з гачка, а великій щуці це з легкістю вдається: «Де щука не візьмись — хвать зразу, черв’ячок! // Рибалка нею борщ затовк…». Немає сумніву, що Боровиковський зі всіма своїми невдачами мав би асоціювати себе з пліткою: зараз не склалося, але, можливо, це й на добре, раптом колись пощастить по-справжньому.

Біг назустріч Ахіллесу

Автори тієї доби часто апелювали до відомих сюжетів з метою їхнього переспіву. Сучасному читацтву, з яким могло би пощастити письменнику, ймовірно, припаде до смаку те, як Левко Боровиковський працює з фольклором. Як повнокровний романтик звертається до фантастичного, зокрема української народної містики. Наприклад, у баладі «Коваль» оповідає про те, як коваль Ярема дражнив чорта, обмазуючи дьогтем його портрета, а також, що вийшло з цього конфлікту. На варіації сюжету, де коваль бореться з куцем, можна натрапити в «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя чи казці «Чортище» Наталії Кобринської — і всюди зла сила зазнаватиме невдачі під веселий і лункий народний сміх. А от балада «Лихо» може направду вкрити шкіру сиротами: один безтурботний чоловік вирішує знайти Лихо — і приходить до оселі чудовиська, де його ледь не змушують з’їсти людську голову, попереджаючи, що скоро й він із гостя перетвориться на страву. Боровиковський так добре все візуалізує, що здається, ніби режисер Ґільєрмо дель Торо, вигадуючи образ Блідої Людини з «Лабіринту Фавна», міг уявляти не лише привида Теноме з японського фольклору, а й якесь сліпе Лихо.

Натомість балада «Маруся» цілком здатна нагадати «Труп нареченої» Тіма Бертона, якби в анімації зі світу мертвих поставав чоловік-наречений. Сам цей текст 1829 року з’явився як переклад-адаптація поеми «Світлана» російського поета  Васілія Жуковського, який у свою чергу переспівав «Ленору» Ґотфріда Авґуста Бюрґера.

Lenore and William riding on horseback авторства Johann David Schubert.

Прикметно, що українська література вже тоді знала переклад з Бюрґера без російського посередництва — його здійснив Павло Білецький-Носенко (балада «Ївга»), а проте «Маруся» не стає від того менш цінною. По-перше, Боровиковський посутньо розвиває мову, а по-друге, не копіює Жуковського, а малює абсолютно самодостатній всесвіт. У статті «Дещо про “Марусю” Л. Боровиковського та її основу» Іван Франко вказує, як майстерно письменник вибивається на шлях оригінального — там, де в Жуковського описано «інтернаціональну сферу псевдопейзанів», у Боровиковського діють реалістичні українські селяни: «Його Маруся — то не костюмована Світлана, то українська сільська дівчина; її суджений — то не сентиментальний коханок у селянськім костюмі, але український парубок, що приїздить до своєї судженої “з щирою любов’ю”, але не говорить з нею про ту свою любов, тільки про те, що потрібно їм для того, аби “сповнити закон”, повінчатися відповідно до українських народних звичаїв». Що-що, а українську звичаєвість Боровиковський знав прекрасно — і Франко не оминає похвалити його «життєву обсервацію».

А от чи достатньо ми «обсервували» самого Боровиковського — питання відкрите. Либонь, у цьому перевідкритті його спадку справдилася б якась справедливість — можливо, навіть часова.

Читайте також: Лідер українства — (не)стертий з історії Борис Грінченко