Література йде в маси. Українська проза 2019-го

На цьогорічній церемонії нагородження Книги року BBC журі випадково, але дуже доречно схарактеризувало один із літературних трендів. Воно назвало саме есеїстику дорослою серйозною літературою. А доросла проза – це так, побавитись і пережити певні емоції, гарно й не без користі провести вечір. Дебютний роман «Доця», якому вручили нагороду, є саме такою книжкою. Звісно, снобська аудиторія одразу закотила очі й згадала про все від коректорських огріхів у тексті до не включення роману Рафєєнка навіть до довгих списків премії. Але в рішенні журі є свій сенс. Книжка – для всіх, а не лише для еліти.

Полички українських книгарень все більше нагадують за асортиментом книгарні Європи й Північної Америки – повсюди популярні й привабливі книжки. Проблемні й цікаві, але легкі. Їх не треба розгадувати й гарячково думати: «це я ідіот/ка неосвічений/а чи автор складно пише?». Ні, наш ринок теж перейшов у фазу, коли книжки приваблюють усіх, а не лише обране товариство. Читачі не соромляться на всю соцмережу казати, що вони не розуміють «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка. І що вони люблять гарно написану жанрову літературу. Вони хочуть видовища, а не всіх цих витончених інтелектуальних шарад та інших домашніх завдань. 

Багато уваги цьогоріч привернула «Клавка» Марини Гримич – роман про «Роліт» і життя в повоєнній українській літтусівці. На роман клює одразу два типи аудиторії – і ті, хто хоче дізнатися навкололітературні історії, обіграні в книзі, і ті, хто реагує на вінтажну дівчинку на обкладинці й обіцянку розказати її любовні історії. Клавка – секретарка в Спілці письменників, маленька сіра мишка і гвинтик, без якого машина спілки не поспішає крутитися. Це вона виправляє помилки письменників і знає всі плітки, бачить, як Рильський викручується з усіх ситуацій і як він же кладе оком на пляшку чогось дуже алкогольного просто на робочому місці. Коротше, Клавка – це та класична персонажка, яка має доступ до дверної шпаринки, крізь яку й підглядає за великим світом літератури, демонструючи його спідню білизну. І принагідно свою теж. 

Так, всі втомились від високої й героїчної історії літератури з монографій і підручників. Настав час її низової версії, тої, де до портретів письменників домальовують вусики й ріжки. 

Читайте також: Історія без брому: Будинок «Слово» і «Клавка» Гримич

Братство. Олег Криштопа. — Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. — 232 с.

«Братство» Олега Криштопи – ще один цікавий цьогорічний продукт, який крутиться навколо історії літератури. Це романізоване розслідування справи Кирило-Мефодіївського братства. Книжка показує відомих діячів української культури не мучениками й революціонерами, а постатями, з яких можна було б зробити кілька мемів. Вони юнаки, в яких, як і в наших сучасників, підлітковий вік затягнувся до 30. Вони багато п’ють і ще більше теревенять. Вони ще не поодружувались і не просунулися нікуди кар’єрною драбиною. Замість «Гри престолу» чи «Відьмака» вони фанатіють від «Історії Русів». І ось ні з того ні з сього їм усім пришивають справу про тероризм. Так, цим симпатичним охайно виголеним юнакам.

І як герої книжки не героїчні, так і зло, чи то пак поліції, – банальні втомлені життям чиновники, в яких ненормований робочий день і дурнуваті скарги боса (царя-батюшки), який до всього чіпляється і якому не крикнеш в обличчя з усією образою «з мене годі, звільняюся». 

Читайте також: «Братство» Олега Криштопи: Що ховається за справами кирило-мефодіївців?

Чех Артем. Район «Д» – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019. – 320 с.

Якщо Клавка підглядала в шпаринку за великим світом, то оповідач «Району Д» Артема Чеха повсякчас пліткує про маргінальний світ своїх сусіді й знайомих. Звісно, він знає всі події й всіх героїв свого району – хто з ким спить, хто з ким п’є, хто за ким тихцем стежить зі свого балкону. І хоч перед нами й близько не Голлівуд, та слухати всі ці локальні баєчки про алкашів та районних істеричок не менш цікаво. «Район Д», як «Черево Парижа» чи інші романи Золя, оголює неприємне низове життя, від всіх огидностей якого неможливо відірвати погляд. Одне об’єднує ці історії й цих героїв – вони звичайні. Вони не сильні світу цього, живуть у місці, на яке ніхто не спокушається. Це не Париж, одна назва якого обіцяє пригоди й казку, і навіть не Київ. Це впізнавані кожному старі будинки й затхлі запахи, типажі людей і крики із сусідніх квартир. Тобто те, до чого наша культура саме звикає – до того якими ми насправді є, а не якими маємо бути. 

Дивні люди. Артем Чапай. — Книги XXI, 2019. — 232 с.

Іще одне – на цей раз (трагі)комічне дослідження українського низового життя – «Дивні люди» Артема Чапая. Це історія юнака Стьопи – українського Квазімодо і Дон Кіхота в одній особі, – який щиро вважає себе неандертальцем. Завдяки наївності, відкритості й неозлобленості персонажа він встряє в різноманітні халепи й потрапляє в найнеочікуваніші місця і стає там своїм – у гараж до алкоголіків, у цирк, у порностудію. Бачите тенденцію? Знов з’являється герой, який привідкриває завісу до маргінального життя десь глибоко в провінції. Стьопа, як віслюк в античному романі Апулея, виглядає незагрозливим, тому йому можна все розповідати й все показувати. Та і люди для нього – інший вид, який він, неандерталець Стьопа, залюбки досліджує.

Звісно, щоб показати всі абсурдні моменти української реальності потрібен саме таки персонаж, який щиро всьому дивується й нікому ніяк не загрожує. І тоді він дасть нам змогу поіронізувати і з хабарницької системи в лікарнях, і з могилянської освіти режисера порнофільмів. І тільки такому наївному вояці з вітряками ми пробачимо і його погляди на неможливість літературної мови, і навіть те, що він розуміється на юнгіанських теоріях.  

Читайте також: Мова, що дрімає в тобі: «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. — Чернівці: Meridian Czernowitz — 192 с.

І про літературу високої полиці, яку журі Книги року вбачає тільки серед есеїстики. Гарний зразок проблемного інтелектуального роману українська література цьогоріч теж отримала. І це «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка – роман про переселенця з Донбасу і про мову як дім буття. Це дуже глибокий роздум над мовою й цікава гра із мовою. Або ж сон Аліси в посттравматичному донбаському Дивокраї. Невеликий, але дуже потужний роман-роздум, а водночас рефлексія автора з приводу власного переходу з російської мови на українську, з російського культурного контексту в український. Перехід, що змінює все – асоціації, спосіб мислення, ландшафт. 

Читайте також: Історії людей, країн і технологій – про що був знаковий нон-фікшн-2019