Фейсбук-допис письменника Артема Чеха про те, що «немає про що писати», став відправною точкою для масштабної дискусії в українському літературному середовищі. Його спостереження про виснаження сенсів і потребу шукати нові форми в українській літерату викликали відгуки та розгорнуті роздуми ріpних літературних діячів і діячок.
Читомо зібрало найпомітніші тексти, у яких автори намагаються осмислити, що і як сьогодні може говорити українська література — після стількох сказаних, пережитих і перечитаних історій війни.
Говорили днями з колегою й зійшлися на тому, що нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі, перетини надзвичайного. З кожної такої історії можна було побудувати роман. Кожного героя подібної історії можна канонізувати головним протагоністом української літератури. Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні. Ми це вже чули, читали, бачили в прямому ефірі. Українці наповнили культуру змістом по вінця, і зміст втратив актуальність.
.
Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова. Навіть якщо вона печальна і трагічна – вона весела як процес. Цікава як результат.
.
Мені не вистачає в нашій літературі гри. Я зараз не про невміння намалювати голову коня, але з хворобливим бажанням бути Поллоком, Краснером або Ротко. Я про освоєний академізм і – далі – пошук себе в нових формах. І тут мова не про жанрову літературу. В ній і не має бути експериментів. Точніше, в ній не має бути радикальних змін в подачі.
.
А от. Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Або писали. Стає нудно від одноманітного. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Нас не почують. Вже не чують. Ми більше не цікаві. Ми вже й собі не надто цікаві з цими завченими фразами й одноманітними (але такими неймовірними та непересічними) історіями.
.
Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.
.
Два дні тому після виступу мене спитали, чому я більше не пишу у фейсбуці. Я не пишу, бо немає про що писати. Мені – немає про що. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. І я зосередився на літературі. Часом одна книжка має менше читачів, ніж допис у фб. Але для мене це чесніше. І моє життя не надто цікаве, аби про нього писати. А про інших писати я не хочу і не маю права. Тому і не пишу. Немає про що. Немає про що писати колонки та есе. Немає про що писати у фб.
.
Я вірю, що колись українська література стане великою літературою. Але станеться це тоді, коли ми вийдемо за межі, які самі собі встановили. За межі правильного, зручного й типового. За межі літературної очевидності. Гадаю, наша література в найближчі роки, а може й десятиліття не відійде далеко від актуального. Скоро у нас з’являться дуже хороші тексти про цю війну. Можливо навіть світового рівня. Та за якийсь час це стане скучно. Для нас – уже. Для них – трохи згодом. І от я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Не лише сенсами та змістом. А ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво.
.
А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду.
Мені, як і багатьом, зрезонував пост Artem Cheh про те, що і як зараз писати, бо теж маю із цим проблему і майже зникла з фейсбука, окрім повідомлень чи звітів про події. Вирішила проаналізувати детальніше Артемові тези, бо тут коротко не вийде. Це мої рефлексії і роздуми про заторкнуті теми, а не полеміка з Артемом. Бо тут у кожного своя правда і свої методи.
Отже, щодо того, що “українці наповнили культуру змістом по вінця, і зміст втратив актуальність”. Артем має на увазі, що нам немає про що писати, бо “те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни, тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі, перетини надзвичайного. З кожної такої історії можна було побудувати роман. Кожного героя подібної історії можна канонізувати головним протагоністом української літератури. Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні.”
.
Так, новизна життєвих ситуацій і колізій (хай навіть жаска, нестерпна, драматична і трагічна), свідками чи учасниками яких ми були, мала б давати багатьом авторам матеріал і поживу для письма, спонукала оцінювати цей матеріал як потенційний і багатообіцяючий для літератури, сконденсований екстракт, з якого можна зробити не один роман. Але от проблема в тім, що для того, щоб зробити роман, треба бути автором, а ми наразі всередині матеріалу, навіть більше – ми самі частина матеріалу, ми не можемо відділити себе від нього, відсторонитися, дистанціюватися, поглянути на нього незаанґажованим оком митця, який може тасувати персонажів і їхні обставини як заманеться, як колоду карт, бо це для нас не карти, на них кров, вони належали комусь, хто загинув, наприклад, або комусь, хто все втратив. Особиста включеність, емоційна чи психічна заанґажованість та весь складний комплекс зв’язків із тим, що мало б бути для нас просто матеріалом, не дозволяє нам цієї легкості гри та експерименту, без якої неможлива повноцінна велика проза. Коли я писала у вірші початку 2023 року “чи зможу я піти далі, чи спинюся отут, над розкиданими тілами в неприродніх позах…”, то це було породжене саме цим відчуттям неможливості відокремитися від матеріалу, переступити через нього. Я вболіватиму за того, кому з безпосередніх свідків та учасників це вийде (не маю тут на увазі дистанційованих людей, рівень персональної включеності яких незначний, їм легше користуватися цим матеріалом і експериментувати на нейтральному полі).
.
Далі Артем пише: “ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами: досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Нас не почують. Вже не чують.”
.
З власного досвіду – погоджуюся, бо часто бачу, що те, про що я говорила в інтерв’ю для зовнішньої аудиторії на початку 2022го (і не тільки я, маю на увазі власний досвід), зараз уже стало загальний місцем, в якому тісно і вузько. Нам здається, що ці фрази є своєрідним перекладом на їхню мову розуміння, але умовним “їм” набагато цікавіше інше – не гра в їхньому понятійному полі, не наше самоосмислення і саморефлексування, не наш пошук як сказати зрозуміліше про нашу трагедію, а наше м’ясо і кров, наші кишки, наші трупи, наша оголена і неприкрита етичними покривалами психіка і тілесність, наша тваринність, не загнана в естетичні рамки, не відредагована нашим еґо чи нашим інстинком cамозбереження. Будьмо чесними – саме цього прагне масовий глядач/читач, звиклий до горорів, трилерів і натуралістичних одкровень. Чи готові ми це їм дати? Що залишиться від нас, якщо ми це їм дамо?
.
Річ у тім, що ми не можемо віддати того, що належить не тільки нам персонально, що торкається пам’яті інших людей, що може зробити їм боляче (і повірте – гарантовано зробить). Часто нас саме це зупиняє. Але етика у глобальному вимірі – наш приватний пунктик. Тому часто назовні я говорю про специфічний етос нашої літератури часу війни.
.
Нещодавно мені трапилася одна ситуація – я читала вірші у товаристві поетки, яка у свою чергу читала свої вірші про уявного хлопчика з Гази. У вірші було нагромаджено стільки кривавих подробиць, що публіка дуже чуйно на них реагувала, авторка свідомо працювала на реакцію, це їй здавалося доречним і допустими для поставленої цілі – викликати емпатію і привернути увагу до ситуації. Поетка ніколи не бачила війни на власні очі, це не була ситуація з її країни, це не був якийсь конкретний хлопчик, вона його собі вигадала, продукт чистої фантазії, мистецький експеримент. Жодної відповідальності за викликаний її віршем ефект і наслідки вона не відчувала. А ефект був.
.
Тут маємо справу з фіктивною емпатією, яка відмовляється від критеріїв істини і відповідальності. Це явище має свої корені в гуманістичній рефлексії другої половини XX століття. Споживання чужого горя закріплює у глядача уявлення про власну доброчесність (Сьюзан Зонтаґ). Паскаль Брюкнер описував, як західна потреба в покаянні породжує ритуали самоочищення, в яких емпатія замінює оцінку.
.
Питання не в тім, що я не можу написати про наших загиблих у таких же кривавих тонах, як ця авторка, питання в тому, що з поваги до загиблих, я ніколи не писатиму про них так, кишками назовні. Це мені важливіше, ніж ефект і навіть ніж ефективність такого тексту. Навіть якщо це те, що викликатиме бажання купити нашу історію і чути нас надалі.
.
В моєму розумінні оті “два кроки далі” – зовсім не в тому напрямку, ми не можемо відповідати на такий зовнішній запит, ми можемо хіба що створити свій, вибрати інший шлях, іти всупереч очікуванню.
.
Але найбільший опір в дописі Артема в мене викликає фраза “моє життя не надто цікаве, аби про нього писати. А про інших писати я не хочу і не маю права. Тому і не пишу. Немає про що. ”
Бо власне оте Артемове “нема про що писати” і є найкращим матеріалом, чесне людське приватне “нема про що” свідка і учасника, у найдрібніших подробицях і рефлексіях, у яке буде включене все решта, хай не назване війною, хай не залите кров’ю, буденне проживання великого екзистенційного безчасся, випливання і потопання в собі, в безнадії, в відчаї, в депресії, в безсенсовності, в пошуках сенсу, в проблисках відчування себе живим, в загостреному фокусі, і далі по колу. чесна розповідь про своє, що не вкладається в стереотипи героїчного, трагічного, величного, ницого, воєнного чи ще якогось. про психіку, яка не вивозить, про тіло, яке підводить, із точки приватного часопростору, в якій ніхто, крім тебе, не бував. Кожне чесне людське приватне “нема про що” свідка і учасника важливе.
.
Такою, я вірю, має бути ця велика проза часу війни, коли її хтось напише. Коли вистачить часу, сил і відстані.
Скажу-но і я свою надзвичано цінну нікому нахрін не потрібну думку про промоцію української культури за кордоном. (ну бо свій шанс на промоцію я провалила, користі з мене країні на міжнародній арені нуль, але я все одно хочу щось на цю тему сказати).
Бачте, коли йдеться про промоцію, йдеться в першу чергу про промоцію “згори”. Через “високі”, “серйозні” жанри. На аудиторію літературознавців, публічних інтелектуалів і так далі – тобто на серйозних дорослих впливових авторитетних людей щоб от вони авторитетно українську літературу схвалили і авторитет їхнього схвалення осяяв українську літературу своїм дозволом на існування, а їхній науковий та медійний вплив працював на наші інтереси.
Але.
.
***
Як правильно зазначали ще до вторгнення, от, скажімо, світова славістика – це насправді світова русистика, яка живе на російські нафтодолари і лобіює російські інтереси. Якщо ви думаєте, що в культурній сфері все не так, ну не знаю, передивіться як Оскар видавали фільму про Навального, а на всіх літературних фестивалях Європи прагли посадити українців за круглий стіл з харошими русскіми і не дай бог щоб українці були при цьому якось недружньо налаштовані до росіян.
Може я, звісно, негативно упереджена, але враження від спостережень за цим всім навіть здалеку доволі чітке – лідери думок, авторитети культурної сфери та публічні інтелектуали Європи та світу значно більше зацікавлені в російських нафтодоларах, ніж в українській культурі, жоден шедевр, як би добре не був написаний, не переважить ці нафтодолари. Не вийде ще трохи постаратися щоб вони роздивилися і змінили свою думку.
.
.
Яким же чином можна працювати з цією аудиторією?
1. Підкуп. Варіант безпрограшний і надійний, але в нас, на жаль, нема скажених нафтодоларів і кількох десятиліть на системне видання хабарів.
2. Тиск через вплив та авторитет. Ну, для цього треба мати вплив та авторитет, тобто гроші та владу. Їх українська культура поки ще не має в потрібній кількості, бо див. пункт про нафтодолари.
3. Легкий ненав’язливий шантаж та маніпуляції. У всіх цих людей є свої слабкості і головне – в них є репутація, а, значить, її можна зіпсувати. І якщо така людина опиниться в ситуації, в якій непідтримка України і відсутність пієтету до української культури завдасть їй репутаційних втрат – звісно, вона буде в захваті від кожного українського твору, який трапиться їй перед очі.
***
Третій варіант найдешевший і найбільш дієвий, але має неабиякі обмеження. Для нього слід дуже добре знати цих людей, власне, їхні слабкості, хаарактери і взаємозв’язки в ближніх культурних колах. А ще треба не прагнути їхнього визнання, бо хєр ти зманіпулюєш кимось, якщо хочеш його визнання та любові, це він тобою маніпулюватиме в такому разі.
Таким чином в теорії в нас є цілих три варіанти тактичних дій, а на практиці – один і то вкрай обмежений.
***
Але якщо подивитися на стратегічну сферу, то тут справи трохи кращі.
Адже культура на те й культура, що вона різнопланова і охоплює огром людей. І серед цих людей є аудиторії, котрі не є негативно упередженими проти України. Вони або зовсім злегка позитивно налаштовані (не знаю ніц, цікаво щось почитати) або налаштовані нейтрально (не знаю ніц, прицільно цікавитися не буду, але якщо книжка, що мене зацікавила, буде українсько автора, я її може й куплю).
***
Ця аудиторія на тактичному відрізку часу не така впливова, як публічні інтелектуали, від її зацікавленості прям завтра нам не буде ні холодно, ні жарко. Але в любові цієї аудиторії є некепський накопичувальний ефект для реалізації пункту 2 і пункту 3 першої частини мого допису.
.
Насправді з цією аудиторією теж не все так просто. Тобто непросто до неї пробитися. Не тільки наші видавці в першу чергу купують переклади з англійської, а не з інших мов, бо а) переклади з англійської дешевші, ніж з рідкісних мов (а якщо вже з рідкісної мови на рідкісну мову, тооооо…); б) це дуже незлецьки економить рекламний бюджет, бо ці книжки за вас вже порекламували HarperCollins чи Penguin Random House. Тоді як неангломовних авторів мало того що перекласти доведеться, ліцензію купити – та ще й піарити щоб ваші читачі здогадалися, що їм це треба. Врешті решт, програму підтримки перекладів між тими європейськими мовами, котрі не англійська, «Дім Європи» створив не персонально для України, це поширена проблема. І наразі ця проблема стала такою масовою, що містить в собі ключ до її вирішення.
***
Американська масова література стає все більш формульною і шаблонною, видавці хочуть передбачуваних прибутків – а, значить, передбачуваних сюжетів, передбачуваних тропів і передбачуваних гачків. А це набридає. І, схоже, читачам за межами англомовних країн набридає швидше, ніж у США та інших англомовних.
.
Цікава, яскрава, незвична, але все ж культурно близька альтернатива цій одноманітності цілком може захопити частину читачів. Проблема в тому, що на підтримку перекладів та рекламних кампаній знадобляться гроші. Але, на щастя, в цьому випадку йтиметься не про скажені нафтодолари, а про більш помірні суми, плюс після кількох успішних рекламних промоцій необхідність фінансової підтримки стане менш гострою.
.
Цей шлях довгий, непростий і його наслідки доволі сильно відкладені, мінімум років на сім-вісім. Але він мені здається більш реалістичним, ніж намагання переграти росію на давно купленому росією полі, не маючи для цього грошей.
Українська література і проблема нестачі
.
Коли ми говоримо про недовідомість української культури, чи про брак інтересу, чи про складнощі з міжнародною спільнотою і її готовністю слухати і чути… навіть у богопроклятих розмовах про українських гемінґвеїв з ремарками (перші нічого не знають, замість других краще читати Артура Дроня) ми ніколи не ставимо дуже потрібне запитання.
.
Коли ми кажемо про “нестачу” української літератури — це нестача сировинна чи інфраструктурна? В нас відсутній літературний корпус, який може бути ефективним інструментом самопрезентації, чи наш літературний корпус недоконцептуалізований, бракує спільного поняття про літературу і фахових менеджерів, які можуть на основі наявного вибудувати грамотну стратегію просування? Чи бракує ресурсів, критично для такого просування необхідних?
.
Брак ресурсів хтось навряд чи хтось захоче заперечити. Але якщо врахувати також:
А) стрімке зростання книжкового ринку;
Б) відсутність такого зростання в кадрі літкритиків і редакторів (навіть у перекладі з часів Олени Лісевич майже не пригадую яскравих молодих імен)
В) фактично занепад популярного літературознавства (я знаю про Семкова і Агеєву, але двоє викладачів могилянки з профілем на 19-20 столітті — це не ринок; з академічними виданнями все так само сумно)
то можна припустити, що проблема не в українській літературі, а в тому, що це в нас самих відсутнє її глобальне розуміння. Ми самі собі насправді не можемо відповісти на питання “що наша література може запропонувати світу?” — і тому ми не знаємо, що пропонувати.
.
Всюдисущість української класики і її надцяте “перевідкривання” — воно про збір свого, про практичну кристалізацію більшого, ширшого корпусу власної публічно впізнаваної, а відтак престижної літератури. Існує тренд на перформативне читання української класики — і це добре. Це не єдиний симптом активного пошуку нової “поп-архітектоніки” української літератури, але далебі найяскравіший.
.
Інша складова проблеми — сильна сегрегованість українського літературного процесу за “полицями”, яку ми маленькими крочками лише долаємо. Історично найбільш інтегрованою в західні (не світові, навіть близько) тренди в нас і була література умовної високої полиці, по факту ж література “фестивальна”, зав’язана на конкретне середовище кваліфікованих читачів, а не широкий загал.
.
Жанрова література при цьому довгий час була тісно зав’язана на Росію і в плані прав, і в плані фінансових перспектив. Так, ставлення до неї було поблажливим і як до напрямку літератури загалом, але до буму, який для мене почався десь між “Ботом” Кідрука і гучними дебютами Тараторіної і Матолінець, в нас і не було серйозного корпусу текстів українською. Не було їх зокрема тому що ключем до популярности української фантастики була російська мова текстів, але факт — не було.
.
Зараз така пропозиція є. Болючим для еґо тут може бути те, що персонально ваша література в цілому не є добрим інструментом інформування іноземної публіки про важливі для нас речі. Так, мої книжки (особливо останні) для такої комунікації страхітливо не годяться, але я знаю багато книжок, які годяться. Тому іноземцям я розповідаю про них.
.
Ще більш болючим для еґо (особисто мені) може бути те, що якісь ключові, болючі, важливі речі про нас люди просто не хочуть чути. Це, звісно, не зупинить їх від того, щоби сформулювати свою надзвичайно цінну думку з відповідних питань. І в інтернеті лівій людині можна сказати “не знаєш — твої проблеми” і це буде валідний кінець тупої дискусії. Але якщо вже ми визнаємо, що нам важливо, аби інші люди знали про нас певні речі — перед нами й завдання зробити так, аби люди це знали проти своєї волі.
.
Якщо люди не хочуть споживати продукт, в якому ми напряму проговорюємо певні речі — потрібно дати їм щось, що вони уже хочуть споживати, але що при цьому посилює потрібні тобі повідомлення. Якщо люди вже свято вірять у маячню — переконати їх у тому, що це маячня, категорично складно. Значно простіше відповісти на питання “Які корисні для себе повідомлення я можу донести, використовуючи підтверджувальне упередження людини?”
.
Воєнної літератури це стосується ще більшою мірою, заздалегідь відповідаючи на тезу про світ, який втомився від нашої війни. І ця втома, якщо ми не плануємо просто скиглити на вселенську несправедливість буття, наша проблема — не світу. На жаль. Ми не переконаємо читати про нашу війну тих, хто хоче читати фентезі і детективи. Але ми можемо дати їм фентезі і детективи, написані тими, хто бачив війну. Досвід війни зростається з літературою, як і кожен історичний досвід. Ми найбільш мілітаризоване суспільство Європи, і наша література неминуче буде однією з найбільш мілітарних цього періоду. Проте “мілітарність” сучасного, як і “стражденність” класики, тут не має тут бути ні самоціллю, ні самоцінністю, ані ключовою характеристикою нашої літератури.
.
Коли мова про інтегрованість української культури у світову, цікавити у творі нас мають всього дві речі — його придатність до ефективного залучення публіки з певного середовища і конкретні ідеї “про нас”, які цей твір публіці висловлює. Це, на моє переконання, єдина частина роботи з культурою, яку не просто можна, а необхідно інструменталізувати. А вже про наповнення і художній рівень творів автори подбають самі. Як би ми не тужились, автор того самого Великого Українського Роману напише його без нашої участі.
Ок, передчуваю, що буде срач, але нехай)) Лишу і я свої роздуми щодо допису пана Чеха, хоча вже його підтримали декілька людей, на думку яких я рівняюся. Але не тут.
.
Я не пишу реалістичну прозу, тому не знаю (точно і статистично достовірно), як почуваються колеги-«реалісти» прямо зараз. З того зрізу, який мені доступний, – на жаль, так, більшість з них відчувають знесилення і все те, про що написав пан Артем.
.
Проте як представниця геть невисокополичного і другосортного жанру фантастики я хотіла би дещо уточнити.
.
По-перше, якщо висока полиця із її глибокими сенсами, але без цікавої форми приїлася зарубіжникам, то чому б не запропонувати їм жанрову літературу? Та й не якусь там теоретичну, а вже існуючу? Може, колег, які пишуть реалістичну прозу, це здивує, але багато хто (звісно, що не всі, та й навіщо) з українських авторів детективів, історичного чи міського фентезі, антиутопій, соціальної фантастики, горору тощо – вже давно працюють точно з тими ж сенсами, що сучасна висока полиця. Пишуть про війну, ідентичність, долання травм, в тому числі історичних, про життя з війною на тлі – але так, у цікавій формі. Кожний по-своєму цікавій, можна обрати до смаку. І цю літературу не треба шукати з ліхтарем. Вона часом вже має нагороди чи зацікавила серйозних дослідників історії, приміром, як інструмент роботи з травмою.
.
Крім того, нам, жанровикам, здавна кажуть, що про переклади іноземними мовами більшості з нас годі й мріяти, допоки світ не дізнається, якою є «Україна реалістична». Тоді, мовляв, і зацікавиться «Україною фантастичною». Чи детективною, приміром. То (обережно сподіваюся, шепочу з куточка), можливо, цей час прямо вже, емм, наблизився? Тим паче, що темпи появи перекладів явно зростають.
.
По-друге, я безумовно згодна, і прямо підкреслюю це жирним шрифтом для тих, хто прийде мені про це писати в коментарях: що формування нашого образу за кордоном, підтримка цікавості до нас у зарубіжників – критично важливі. Запам’ятайте, будь ласка, що я про це написала, не треба це повторювати, ще раз будь ласка))
.
Але давайте будемо чесні: ми століттями переймалися переважно тим, що про нас подумають – а не собою. Тож я чисто для себе (у вас може бути інша думка), як сучасної української авторки, першочерговою задачею бачу дещо інше: я маю розповісти передусім _нам про нас_. Я вважаю, що без всебічної роботи над цим – розповідь про нас іноземцям буде некоректною і неповною. Бо щоб описати себе для когось, треба себе пізнати, чи не так?
.
В цій царині у нас геть неоране поле. Правда, сенсово «заміноване». Наша розповідь «нам про нас» повна таких травм і болю, що їх, гадаю, буде важко осмислювати і років за двісті. Деякі з наших історичних травм, описані в реалістичному ключі, навіть геть сухому і науковому, досі нагадують відкриті рани, хоча минули одна-кілька сотень років.
.
Правильно застосована жанрова література дає спасенну дистанцію від цього болю і дозволяє бодай почати масову розмову. «Цей мультяшний монстр, схожий на того, що зробив мені боляче, атакує когось, як я, але _не_ мене. Якогось іншого мультяшного персонажа, тож нічого страшного, і я можу на це подивитися. Уперше за роки глянути на монстра і нарешті почати осмислювати його, долати його, опрацьовувати те, що монстр зі мною зробив». «Це сталося з кимось, як ми, але не з нами». Я, чесно кажучи, й не можу уявити, як почати розмову про такі речі, якщо не в рамках історичного, чи навіть високого фентезі (високе – це яке у повністю вигаданих світах, як Толкін). Може, у вас є ще пропозиції. Але в жанровій літературі це працює. Вже працює. Прямо зараз.
.
Крім того, якщо іноземцям некомфортно читати реалістичні тексти про нас, може, їм також буде простіше зробити це з текстами напозір несерйозними? А там, всередині, причаїлися сенси. Це, пробачте за аналогію, як весільний дрон чи «розважальний» одномоторний літак, з якого (на основі якого) зробили зброю, що змінює хід війни. Жанрова література – це не (тільки) про розваги.
.
Проблема не в тому, що наша література переповнилася сенсами. На мій погляд, ми ще й близько до цього не підійшли. Тем, які нам треба підняти, набагато більше, ніж часу, рук і здоров’я у авторів, велика частина з яких зараз або захищає країну, або зайнята виживанням, та/або виснажена і травмована. І я вже мовчу про тих, хто, на жаль, вже не зможе нічого написати (принагідно відсилаю всіх до проєкту “Недописані”. присвяченому загиблим діячам культури). Проблема у тому, що ці сенси болять. Навіть досить невинні, бо «заміновано», як я вже сказала, майже все наше смислове поле. Але їх можна опрацювати у жанровому ключі, і це робиться.
Гадаю, це далеко не всі можливі аргументи у дискусії з резонансним дописом пана Артема. Приміром, Мія Марченко резонно зауважила, що література працює не лише із сенсами та ідеями, а ще й з емоціями. Опрацьовує, осмислює їх. І тут у нас також слабко пооране поле, на яке, на мій смак, теж краще ступати із «жанровим знеболювальним».
.
“Все міняється під час Пори”, – кажуть герої Нори Джемісін з трилогії «Розламана земля». Ми живемо у час, коли світ (і весь світоустрій) стає кардинально іншим. Це майже як П’ята Пора, коли (у романі) через циклопічне виверження настає кінець цивілізації, і треба вижити, і створити нову. Катастрофа епохи пізнього поліетилену, як жартують історики, приміром, Інна Ковалишена (за аналогією з катастрофою бронзової доби). Коротше, у нас справді дуже, дуже непрості часи. І це нормально, що ми, автори, прямо зараз переживаємо кризи, часом замовкаємо, шукаємо і знаходимо нові підходи і погляди, або не можемо цього зробити, поки нам не стане легше. Це все – нормально. Бо ми живемо у страшний і унікальний час. Але це не значить, що ідеї вичерпані, і нам більше немає чого сказати. Якраз навпаки. Це, можливо, значить, що літературі треба звернути увагу на нові способи розмови із собою і зі світом. Тим більше, що ці способи аж ніяк не нові.
.
ПС. А авторам – варто перестати їсти себе за блоки і знесилення. Все одно ніхто в світі не впорався би краще за вас. Просто повірте.
Вже кілька днів думаю про слова
Artem Cheh, який несподівано озвучив і мої відчуття також: нам більше нема чого нового на цьому етапі сказати, написати, зняти про цю війну, ми ходимо колами, пережовуємо одну і ту саму жуйку, самі собі більше не віримо. Ну, не знаю як ви, а я справді так і почуваюся. Потрібна певна дистанція, щоб почати говорити про все це якось інакше. Але поки щось не виходить, і від цього підгризає відчуття значного вигорання.
Говорила про це вчора за обідом з данською знайомою, культурною редакторкою однієї з найбільших тутешніх газет. “Вірю, що ви можете так почуватися. Але ми тільки-тільки починаємо вчитуватися в те, що ви писали, відкривати все це для себе, розуміти по-іншому. Ти знаєш, після того, як до нас тут залітали дрони, а їх ніхто не збивав, я перечитала твої щоденники 2022-го року (прим. на початку повномасштабного вторгнення Росії я деякий час публікувала свої щоденникові записи у данській газеті), і в мене пішов мороз шкірою, бо тепер я читаю ці тексти інакше. Я починаю міряти на себе твої досвіди, уявляти, розуміти значно більше…”
Ми багато говорили про відчуття незахищеності. Про ті думки, які ніколи раніше не турбували (ну от, наприклад, меблі… Меблі в Данії – це окремий вид дизайнерського мистецтва, і вони дорогі, бо купуються з тим, щоб передавати їх з покоління в покоління. А що як війна? А що як усі такі речі водномить втратять сенс, і ти не потягнеш на собі бабцині крісла? Раніше данці ніколи про таке не думали, а тепер думають). Ми багато про що говорили.
А потім я згадала, як під час тієї міністерської вечері в опері поруч зі мною сидів директор тутешніх трьох театрів і також розпитував мене про перші дні вторгнення, про мої відчуття, про різні деталі. Він дуже уважно слухав, йому було справді цікаво. І я щедро ділилася словами. Але сама більше нічого не відчувала. Пережована жуйка.
Що ж… Хай би було нарешті перекладено різними мовами те, що вже написано. Хай би новими очима інші глядачі передивилися те, що вже знято. Хай би все це було кимось належним чином проаналізовано. Бо таки є що аналізувати вже.
А нам бажаю не-знаю-яким-чином відпочити, видихнути, потупити трохи і таки знайти в собі двері для нових сенсів, свіжих форм, переконливих історій. Все буде. Якщо буде дистанція…
Після поста
Artem Cheh про те, що треба шукати нових форм у літературі, щоб розказувати світові про себе, бо старими вже нікого не спокусиш, розгорнулося цікаве обговорення, і я не можу не втулити свої п’ять копійок, адже в
Kovyla Publishing ми вже півтора роки невтомно гаруємо, аби розказувати світові про Україну, і трохи назбиралося практичних висновків.
.
Різні рефлексії викликав Артемів допис, але загалом на диво це поки більше дискусія, ніж срач, і багато важливих думок звучить у реакціях, я аж позбирала собі для перечитування.
Kateryna Pekur дуже класно розклала, як жанрова література може прислужитися комунікації українських меседжів;
Інна Ковалишена нагадала про те, що просування української культури за кордоном — це не просто грамотний піар, а війна з грошовитим російським лоббі, та накинула валідних ідей, як виходити з цього клінча;
Остап Українець дуже слушно поставив питання про те, чи ми взагалі знаємо, що саме ми хочемо комунікувати назовні, який ми маємо корпус текстів для цього і чи ми в достатній мірі розуміємо свою літературу самі, щоб добре зробити цей вибір. (Залишу вам лінки на всі ці пости в коментах, вони справді варті того, щоб почитати, якщо ви ще нє.)
.
Я з усім цим згодна, але водночас мені дуже-дуже близько те, про що пише Чех, хоча би тому, що особисті свідчення поки що для нас у Kovyla Publishing основний жанр, на якому тримається все наше портфоліо (хоч ми і плануємо розширяти рамку). Штука в тому, що жанрова література може бути крутим інструментом непрямої передачі важливих для України меседжів, зародження в західних головах відчищеного від імперського впливу міфу України. Це може бути класний інструмент пояснення, які ми є і чому ми такі. Це, зрештою, може бути чудовий інструмент залюблення та зачаровування українською історією, культурою, природою, характером, вотевер. Інструмент розбудови української фанбази за кордоном, так би мовити. Але все це не прибирає потреби розповідати світові реальні історії про реальні українські події та реальних українських людей. І отут питання форми подачі справді постає гостро — в світі, пересиченому новинами про надзвичайне, трагічне, героїчне, бо Україна є джерелом таких новин щоденно.
.
Ми свого часу, наприклад, вирішили, що ми будемо публікувати ті тексти, які розказують про війну не як про нагромадження втрат і випробувань, а як про певний простір, у якому нам випало жити, і це життя складне й болюче, але дуже сповнене власне життя. Це була наша спроба експерименту з формою, так розставляти акценти. На мою думку, наша трилогія Stories from Ukraine вийшла саме такою — і фідбек свідчить, що так, закордонні читачі теж зчитують ці збірки радше як життєствердні. Але водночас лише за третім читанням, переглядаючи верстку, я раптом побачила, наскільки кожна з цих історій є травматичною для читача, наскільки в кожній з них є щось, від чого кремезна рука накручує кишки в твоєму животі на холодний кулак, і стає важко вдихнути. До того вони здавалися мені дуже лайтовими. Ми анестезовані адреналіном та рятівним емоційним отупінням, тому нам не так просто вибрати, які історії розказувати і як їх розказувати назовні.
.
Зараз ми плануємо проводити глибинні інтерв’ю з нашими читачами, існуючими і потенційними, та розбудовувати мережу бета-рідерів. Саме для того, щоб розуміти, як і які історії нам слід розказувати, щоб вони були почуті. Бо ні, ми не можемо всю культурну дипломатію перенести в жанри фентезі, ромкома та детектива, хоч це і має бути постійним і окремим треком роботи, бо один текст, який вистрілить у цих популярних жанрах як бестселер, може зробити для сталого образу України в уяві іноземців більше, ніж весь корпус усіх нонфікшн текстів разом взятий. Але втім, десь має залишитися місце і для художнього репортажу, і для свідчення, щоб війна в Україні не почала видаватися екзотичною вигадкою. Бо нам іще репарації відсуджувати і воєнних злочинців до суду притягати, вопшето.
.
Тому так: комікси та фотоальбоми, туристичні путівники та книги рецептів, що завгодно і як завгодно, аби реальні історії з України проминули психологічні захисти іноземного читача. Бо, яку б лють ця думка в нас не викликала, втома від війни — це не лише реакція зажраного десь там у безпеці західного європейця, якому стало нудно від нашої війни в прямому ефірі. Це також автоматичний захист від травми свідка, якої ніхто не відміняв. Усі ті люди, які сумлінно слідкують за новинами в Україні, травмовані. Жодна психіка не може бачити всі ці зруйновані міста, загиблих дітей, скалічених воїнів, і не отримувати вторинну травму. Всяка психіка буде інстинктивно шукати способів захиститися. Про це ми теж маємо пам’ятати, шукаючи нові форми для своїх історій. Що інколи “не цікаво” — це лише напускний захист від того, що вже занадто страшно і боляче.
Чільне фото: Shutterstock
