Любові забагато не буває: чому книжки про виховання стали потрібними

Останнім часом відбуваються не лише кількісні, але і якісні зміни у сфері книжок про виховання. Наприклад, ще 8 років тому, коли я вперше зіткнулася із потребою прочитати щось про виховання, книжок було обмаль. Доводилося читати все, що було. Натомість зараз вибір збільшується – пишуть й українські автори, і перекладаються важливі книжки закордонних авторів (не Людмилою Петрановською єдиною, хоча саме вона чомусь найбільш популярна серед українських матусь). Тому й не дивно, що рік тому новостворене видавництво «СМАКІ» стартувало саме з такої літератури.

Як авторка Читомо й мати трьох дітей я поділила радість читання із лікаркою та психотерапевткою Євгенією Ігруновою. Разом ми розбираємо міфи та конфлікти, які допомагають долати саме ці три книжки. Звісно, ці видання не є панацеєю, проте якщо знехтувати основоположними моментами у стосунках з дітьми, про які й пишуть автори цих книг, нашим дітям згодом доведеться доопрацьовувати їх у кабінеті психотерапевта. 

Ми все рідше співаємо колискових немовляті, щоб приспати  –  а частіше вмикаємо білий шум. Боїмося спати біля малюка, щоб раптом він не звик до нашої близькості. Менше носимо дитину на руках  –  а частіше садимо в автоматичне крісло-гойдалку. І від того батьківство чомусь не стало легшим. Навпаки. Нас штормить з усіх усюд, особливо із підсвідомості  –  виринає комплекс поганої матері, якого нам щиро радять позбутися. Але, можливо, таки варто до нього прислухатися?

Можливо, ми справді робимо щось неправильно? Можливо, приглушуємо якісь природні інстинкти  –  якщо природна близькість почала становити «загрозу» для дитини… І навіть з деяких книжок з виховання (на щастя, не всіх) можна набратися порад про свободу в певних рамках, про турботу без надмірностей, про любов з якимись обмеженнями. 

Але є й інші варіанти виховання та комунікації з дітьми. Про них поговоримо детальніше.

Габор Мате, Гордон Ньюфелд. Тримайтеся за своїх дітей

Габор Мате. Гордон Ньюфелд. Тримайтеся за своїх дітей. – Дніпро:СМАКІ, 2020 – 368 с. 

Теорія прив‘язаності доволі популярна у світі й ось нарешті українські батьки можуть детально із нею ознайомитися. Врешті, для багатьох це може стати не так відкриттям і знайомством з цією теорією, як запевненням свого інтуїтивного виховання, чіткою вербалізацією власних неусвідомлених методів у спілкуванні й поведінці з дітьми.

Адже розробник цієї теорії Гордон Ньюфелд – і це вкрай важливо! – не вигадує методів виховання, а лише повертає нас, дорослих, до наших коренів, нагадує нам наше природне начало, відштовхуючись від думки, що «сьогодні у багатьох батьків більше не виходить виховувати дітей інтуїтивно». 

Діти потребують дорослих, допоки самі не стануть зрілими; дорослі відповідальні за дітей. І саме із такого засновку автор відштовхується й розвиває ці тези дуже глибоко й детально, щоразу тримаючись принципу прив‘язаності дітей до батьків як основи. Якщо існують стосунки прив’язаності – існує й контакт між дитиною та батьками, а отже немає проблем з емоційною близькістю та психологічним зв’язком. А це і є основою в стосунках. Якщо ж дитина, наприклад, не слухає батьків – це проблема не поведінки, а стосунків. «Секрет батьківського виховання не в тому, що роблять батьки, а в тому, ким вони є для дитини».

Якщо стосунки з батьками не встановлені – дитина починає орієнтуватися на однолітків. А ті не можуть бути орієнтиром, не можуть прищепити певні цінності тощо. «Культура передається не по вертикалі, а по горизонталі». Тут можна використати метафору, коли сліпий веде сліпого.

Одна із причин такої ключової зміни – це втрата сили батьківства, тобто природного батьківського авторитету. Можливо, звучить доволі авторитарно, але в цьому й полягає парадокс: що більший авторитет і сила батьківства – то менше сили потрібно застосовувати у вихованні. І в контексті стосунків прив’язаності автор розглядає типові проблемні точки: дитячий супротив, неслухняність, тиск і маніпуляція, агресія тощо – які виникають унаслідок віддалення від батьків. 

Читати також: 13 книг, які стануть у нагоді майбутнім мамусям та татусям

Врешті, у книжці є й корисні поради та орієнтири, як відновити цю близькість, як зробити пріоритетними ці стосунки, щоб дитина відчула безпеку і спокій, щоб її полишив страх і невпевненість. Як створити залежні стосунки, лише в яких дитина зможе дозріти до справжньої незалежності. Звучить парадоксально, але це лише так звучить.

Міф: Надмірна прив’язаність дитини до батьків робить дитину несамостійною.

«Надмірна прив’язаність» – стигма як поняття. Дитина сильно й повністю прив’язана до матері від зачаття й аж до фізичної й психічної зрілості. От затримку процесу сепарації (відокремлення дитини як особистості) можна назвати порушенням прив’язаності. Але це виникає здебільшого через неправильну батьківську поведінку. Насправді що більше ми дитину пригортаємо й показуємо, що світ безпечний, то швидше вона навчиться самостійності й подорослішає. А тривожна поведінка батьків, стримування дитини від дії, призведе до інфантилізації.

Дебора Макнамара. Спокій. Гра. Розвиток

Дебора Макнамара. Спокій. Гра. Розвиток. – Дніпро: СМАКІ, 2021 – 272 с. 

Цю книжку можна вважати більш практичним посібником, який більш розгорнуто розкриває теорію прив’язаності, зосереджуючись на дітях дошкільного віку. Два лейтмотиви книжки: про стосунки й про незрілість. 

Перш ніж братися за виховання, слід якнайкраще вивчити «об’єкт», який батьки планують виховувати. Тобто важливо розуміти дітей. Адже діти повністю залежні від дорослих, вони незрілі, а перші прояви зрілості відбуваються аж у 5-7 років (для чутливих дітей у 7-9 років). І коли йдеться про малих незрілих дітей – варто найперше говорити про емоції. Бо саме вони штурмують малюків і тоддлерів, саме з ними найважче дати раду (Ха! Не тільки дітям, а й батькам). І саме емоції найчастіше ігноруються в процесі виховання. 

Отже, у цій книжці означено, як працює мозок дошкільнят, як вони сприймають реальність і як дорослі можуть реагувати на прояви їхньої незрілості. Чому так важливо зберегти «дух дитинства», коли дитина має час і простір для гри? Чому гра критично важлива, яка її мета й що відбувається з мозком дитини під час гри? Спойлер: коли дитина має змогу гратися, коли вона відчуває безпеку й спокій – і саме тоді відбувається її розвиток. Не плутати із раннім розвитком, про який також авторка пише доволі критично. 

Дебора Макнамара лаконічно й чітко описує, як виглядає прив’язаність на кожному віковому етапі дитини і як ту прив’язаність поглиблювати. «Не буває надмірної прив’язаності – буває тільки недостатньо глибока».

Важливими є розділи про поширені проблемні точки в стосунках з дітьми. Наприклад, авторка розбирається із причинами виникнення альфа-дітей, із проблемою сліз та істерики, агресії, протистояння, тривожності тощо. Врешті, вона розбирається із тим, що таке дисципліна, гостро критикує деякі сучасні дисциплінарні підходи. Водночас Деборі вдається підтримувати позитивний і навіть веселий тон у книжці, щоразу ілюструючи свої тези й доводи комічними ситуаціями зі спілкування з дітьми.

Одним із важливих посилів цієї книжки є те, що батьківство – це не список обов’язків, правил та вимог. А ще, що завдяки дітям батьки й самі наново дозрівають. 

Міф: Надмірна увага до емоцій дитини робить її вкрай чутливою й неготовою до реального життя.

Увага до емоцій дитини – запорука її здорового психічного життя і щастя. Хто виміряв норму? Де є мірило уваги й дозиметр ніжності? Люди від народження мають різну чутливість, нейрофізіологію мозку, тож увага до особливостей і повага до почуттів – запорука гармонійного розвитку всіх сфер життя дитини.

Карлос Гонсалес. Цілуйте мене міцно

Карлос Гонсалес. Цілуйте мене міцно. – Дніпро: СМАКІ, 2021 – 240 с.

Іспанський педіатр Карлос Гонсалес – це просто голос волаючого в пустелі до всіх дорослих. Адвокат дітей. Як заявляє сам автор, він не шукає «золотої середини», а займає чітку однозначну позицію, його слова можуть не всім сподобатися. Адже він говорить про потребу (не бажання, не пораду, а потребу!) брати дитину на руки, миттю реагувати на її плач, спати разом з дитиною й годувати грудьми. Саме ці речі стали найпоширенішими табу серед сучасних батьків, але саме вони є найнеобхіднішими для дитини. Це табу, пов’язані з грудним годуванням, сном і плачем. І як наслідок, «під забороною опиняється найприємніша частина материнства: приспати на руках, співати йому, радіти разом з ним».

Очевидно, ця книжка може викликати обурення тих батьків (а найперше це стосується саме матерів), які прагнуть видресувати собі зручну комфортну дитину, поряд із якою вони матимуть час і спокій будувати кар’єру, а не витрачати свій дорогоцінний час на малюка й «потурати всім його забаганкам». 

Гонсалес часто звертається до еволюційного розвитку людини, щоб пояснити, чому діти в принципі плачуть і прокидаються вночі, чому матері в перші роки життя дитини були для них всім і постійно. Можливо, сучасні батьки частково й стали заручниками свого батьківства, бо культурний і цивілізаційний розвиток надто стрімкий, щоб ми могли адаптуватися до нього зі своїми первісними інстинктами. Тому й доводиться розриватися між задоволенням базових потреб дитини й водночас заробляти на підгузки й суміш. 

Але діти такі, як вони є. Завдяки своїй природі, завдяки своїм емоціям. Батьки можуть обрати, як ставитися до своєї дитини: як до ворога, чи як до друга. Хоча спершу варто дізнатися, що насправді дитина не погана чи зла. Вона добра, щедра, щира, безкорислива тощо. Питання в тому, як це проявляється і як зчитують її поведінку батьки. Наприклад, якщо дитина плаче – варто розібратися із причинами її плачу. Якщо вона агресивна чи вперта, варто правильно зчитати такий вибух її емоцій.

Загалом автор часто послуговується оригінальним методом – описуючи історії з дітьми, він пропонує замість дитини зробити головним героєм дружину чи чоловіка, колегу по роботі чи просто друга. І часто лише таким чином можна побачити як мінімум комічність чи абсурдність ситуації, а може й усвідомити всю жорстокість поведінки батьків щодо дитини.

Читати також: Вийти за межі книжкової полиці: як заохотити дітей до читання

До слова, у суспільстві й справді насильство не толерується. За винятком дитини в ролі жертви. «Ляпас ще нікому не зашкодив», «зі мною в дитинстві ніхто не панькався», «не варто дитину привчати задоволенню всіх її забаганок», «поплакати корисно для легень» та інші поширені фрази, якими дорослі часто виправдовують свою жорстокість, називаючи її дисципліною чи вихованням. Знайомо? 

Принципи батьківства Гонсалеса ґрунтуються на повазі до дитини, на цінуванні її гідності, на етичній і моральній поведінці дорослих щодо незрілої дитини, врешті на любові. Тут не варто шукати порад, як «розвити в наших дітях такі риси, як сліпа смиренність і шанобливе мовчання», тут ви знайдете, як подарувати дитині «чудове відчуття того, що тебе люблять, поважають і цінують».

Міф: Надмірна любов до дитини може зіпсувати дитину, може зашкодити їй.

Поняття «надмірна любов» – хибне поєднання слів. Все, що розбещує, – то вже не любов. Все, що надмірне, – теж. Любов – сильне конструктивне глибоке почуття, у якому залучені інстинкти, духовне, практичне. Любов – адекватна взаємодія людей між собою з турботою й увагою. Все, що травмує, – лише маскується під любов, наприклад, коли батьки відпрацьовують свої травми на дитині (б’ють, принижують, не приділяють уваги або занадто втручаються в життя дитини). Любов – це кисень. Тоталітарний контроль або турбота з тривоги – не любов і отрута для психіки дитини. От тоді як наслідок маємо схиблену поведінку людини.

Матеріал створений у співпраці

Купити книжки на сайті видавництва