Люди на каві й після відпустки — нова проза Мар’яни Савки

Люди на каві. Та про що вони лишень не говорять! Сміються, сваряться, зізнаються в коханні, розповідають про подорожі, будують плани. Встигай лише записувати. Ці історії — про звичайних людей, які живуть своє життя, з його драмами, болючими розривами і вічним прагненням щастя. Тут багато чуттєвості, гумору і фіксації моменту, бо так важливо відчути мить, у якій ти живий і відчуваєш світ довкола — у повноті емоцій, звуків, смаків, кольорів. І в цьому сенсі цю збірку оповідань можна було б назвати свого роду гідом у світі органів чуття, бо головний герой тут — людина, яку можна обійняти і яка хоче, щоб її чули, бачили і любили.

Публікуємо уривок з книжки «Люди на каві», наданий Видавництвом Старого Лева.

Після відпустки

Сьогодні мій комп, мій маленький HP (Гаррі Поттер, як я його ласкаво називав), добрий і надійний, остаточно врізав дуба. Насправді нічого страшного, всі мої робочі файли, безконечні таблиці, графіки, діаграми збережені на переносному харді. А от старий фотоархів лишився ув’язненим у мертвий пластик. Можна було б віднести комп у контору до знайомих айтішників і зробити спробу видлубати з жорсткого диска інформацію. Але… Якого дідька. Це був останній день відпустки. Немилосердно шкварило сонце, я лежав голяка на канапі, просто під кондиціонером, і прокручував собі в голові безконечну фотоплівку з їхніми обличчями, засмаглими тілами, білозубими усмішками. Лежав і не міг поворушитися. У мене з’явилося якесь навіть фізичне відчуття зупинки. Ніби закінчився мій термін придатності, як і в мого компа. Зрештою, і моє бойове причандалля лежало так безвольно і приречено, ніби жодна на світі жіноча принада не змогла б його підняти. І що далі? Ще позавчора було море, високі хвилі, адреналін, непоганий секс, хороше віскі — і все як відрізало. У такій порожнечі смокче під ложечкою. І, бляха, завтра ненависний робочий день. 

Якби всі мої любовні історії та походеньки поскладати докупи, вийшов би довгий і доволі нудний порно, закреслено — еротичний фільм (до порно мені далеко). Але жодним чином не мелодрама. Бо будь-яка, навіть примітивна мелодрама передбачає в сюжеті наявність кохання. Жінки — істоти героїчні й безконечно наївні. Вони кінчають від самої думки, що рятують чоловіка, бідолашку такого, недолюбленого і скривдженого попередницями. Кожна з них — Мати Тереза. Ну це я, звичайно, перебільшую, не кожна, є такі, що безцеремонно виграють і тебе, і твої кишені — і зникнуть у невідомому напрямку, але як багато таких, які прийшли з Армії Спасіння. От їм потрібні сльози. Вони навіть відео для вечірнього перегляду вибирають тільки в розділі «мелодрама, романтична комедія». І перш ніж нарешті піти з тобою в ліжко, мусять похлюпати носами разом із Джулією Робертс, а потім ще разів зо сто спитають: ти мене любиш? — шалений демотиватор у сексі, я вам скажу. Угу, звичайно, — що тут ще відповісти. Але все закінчується не таким рожевим фіналом, яку цих задрочених фільмах. Чомусь це запрограмоване задоволення — рух туди-сюди, єс-єс і примчали! — стає все коротшим.

Натомість з’являється почуття відрази. Диявол криється в деталях. Волосся на білосніжній емалі — приймала душ і не змила за собою. Застигла піна зубної пасти на новенькій раковині. Якісь брудні крапки на дзеркалі — вона що, чвиркала зубною ниткою? А буває, що вона захропе (виявляється, такі жінки теж існують). Що тоді — придушити її подушкою?

Найгірше — вранці. Вранці, коли в тебе критично мало часу на збори, бо добиратися через всі ці затори в офіс стає все гірше, коли ти шукаєш у шафі свіжі шкарпетки й, пардон, труси, — чому вона в цей момент сидить у ліжку й витріщається на тебе, ніби вперше побачила? Звичайно, з таким виглядом, ніби ти їй щось завинив. (Тьху-тьху, такого ще не бувало, з платними повіями ніколи не мав справи.) Але на що вона чекає? А, ну як же — ранковий поцілунок! Що ще? Так, звичайно, ми зустрінемося знову, я тобі зателефоную. Будь ласочка, збирайся, я вже запізнююся. І коли в тебе залишається 5 хвилин на те, щоб поголитися й почистити зуби, вона обов’язково поперед тебе прослизне у ванну, зачиниться там і сидітиме до сказу довго. Потім пояснюй шефу, чому ти запізнився на нараду.

Найпростіше мати справу з безшабашними дівчатками у фазі спортивного змагання зі своїми подружками за довший список дорослих коханців. З ними легко й весело, особливо на відпочинку. Щоправда, їхня безпосередність інколи переходить усі межі — вони можуть не зачиняти двері до туалету, або кохатися, чавкаючи жуйкою, або говорити з набитим ротом, розсипаючи довкола крихти гамбургера. Але то все компенсується фонтаном енергії, нестримним сексуальним апетитом і життєвим оптимізмом. Тобто пофігізмом. Вони чомусь не ходять поодинці. До Яни обов’язково додається Свєта. До Марини — Іра. Там усе просто: треба в готелі винайняти для них кімнату поруч зі своєю й подбати про необхідну кількість презервативів. Вони ходитимуть до тебе по черзі, дотримуючись по-піонерськи чесного графіка, а потім одного разу прийдуть удвох, з такими збудженими хитрими оченятами, принесуть трави і скажуть, що хочуть спробувати щось новеньке. Не часто, але таке траплялося. А потім весела дорога додому, дівчата по черзі мінятимуться місцями на кріслі пасажира поруч із тобою — щоб нікому не образливо. Після повернення по черзі цмокнуть тебе у щоки — і арівідерчі. Вони розчиняються у вечірній імлі — і жодного клопоту. 

А от із дорослими жінками складно. Вони весь час чогось вимагають. У супермаркеті намагаються підім’яти тебе під свої смаки, наберуть усілякої гидоти, якої ти ніколи й не скуштуєш, а все тільки тому, що треба довести тобі — вона найкраща господиня, а твій шлунок — це тестер її талантів. Ну вибачте, я не збираюся бути піддослідним кроликом, у мене з собою вже давно все склалося, я не збираюся ні під кого підлаштовуватися. Дорослі заміжні жінки добрі в ліжку, але чомусь постійно намагаються зробити з тебе безплатного психіатра, звіряючи тобі таємниці своїх нещасливих шлюбів. Але з цими ще ок, бо вони міцно прив’язані сімейними мотузками до свого усталеного способу життя, а ти для них — лише ковток повітря, енергетик із бульбашками, красиве тіло. Гірше з розлученими. Вони сприймають тебе як свій останній шанс, і коли ти їм даєш зрозуміти, що нічого серйозного не мав на увазі, влаштовують тобі драматичні сцени з розбиванням телефонів об стінку й погрозами викинутися з балкона. Добре, що в мене другий поверх. 

Я нарешті перериваю потік думок, і порожнеча в голові переходить у сон. І тут телефон. Здригаюся і прокидаюсь. Дзвонить мама.

— Сину, що з тобою? У тебе якийсь голос змінений. Ти не захворів?

— Ні, я здоровий. Втомився після дороги. Довгий переїзд. Десять годин за кермом…

— Поспи.

— Якраз цим і займаюся.

— Максе… Там… — мама заминається. — Там тебе шукала Тамара, твоя подруга, однокурсниця. Я дала їй твій номер. Ну щоб ти знав, — і гудки, це мамин стиль, вона майстер коротких повідомлень.

 Тамара. Це ім’я миттєво ввімкнуло десь усередині мене загублений тумблер. Я швидко прийшов до тями.

Ми були однокурсниками, ніхто й ніколи так не подобався мені, як Тамара. Вона була зе бест — у всьому, за що б не бралася. У нас на потоці її не просто так називали царицею Тамарою — у поставі, в чорних мигдальних очах було стільки гідності й, може, трохи гордині. Моя мама була від неї в захваті — я кілька разів проводив Тамару до театру, де мама працює художницею по костюмах. Вона навіть мріяла, щоб ми з нею зустрічалися. Але відразу після універу Тамара виїхала до Лондона й десь там, казали, вийшла заміж. Усі ці роки я її не бачив, не чув. Але іноді згадував. Часом мені здавалося, що в ній було те, чого я не знаходив в інших жінках. 

Вона подзвонила того ж вечора. Запропонувала зу-стрітися. Я вибрав місце зустрічі — ресторан «Панорама», з якого видно пів міста. Збирався, як школяр на перше побачення. Вивалив із шафи купу одягу. Добре, що не підвела давня звичка купувати речі відомих брендів. Перевірений варіант. Що не вдягни — усе на рівні. Зупинився на фіолетовій сорочці від Армані. Улюблені коричневі черевики, куплені навесні в Мілані, світлі левіси. Голився, а руки чомусь тремтіли, ледь не порізався. Хух, спокійно, без паніки.

Я не відразу її впізнав. Вона, безперечно, змінилася з тих часів, звісно, постаршала, але в чорній обтислій сукні мала фантастичний вигляд. Дуже тендітна, якась аж порцелянова, з короткою милою стрижкою й тими самими, що і в юності, великими мигдальними очима. Вона підвелася, і ми по-дружньому обійнялися. Скільки ж не бачилися? Десять? Ні, дванадцять років.

— А ти молодець, тримаєш себе у формі, — і поплескала мене по плечу.

— Ти теж…

Вона всміхнулася такою усмішкою, від якої температура повітря довкола трішки підскочила. Ми замовили вина й вечерю. За вікном велике місто купалося в рожевих хвилях вечірнього світла. Говорили. Згадували. Дивилися одне на одного, ніби намагалися злічити відмінності між образом, зафіксованим у пам’яті, і тим, над яким докладно попрацював час. Я вдавав, що уважно слухаю її історію про чоловіка, про життя в Лондоні, про розлучення, про те, що приїхала до Києва консультувати одну мережу рекламних компаній, — а сам дивився на її ямку між гострими ключицями — там, як у мушлі, лежала перлина на ланцюжку. А що я? Кар’єра — нормально. Директор із маркетингу в одній досить великій компанії, ні, не одружений, так, звісно, без дітей. Не знаю, чому. Так склалося. 

Ми просиділи до самого закриття ресторану, офіціант недвозначно глянув мені у вічі, я попросив рахунок. Тамара ледь розчервонілася від вина, невимушено закинула руки і сказала:

— Я сьогодні випустила з балкона свій телефон, а там були всі контакти. Навіть телефон свого лондонського шефа не можу відновити. Але твій старий домашній номер я не забула. Тому подзвонила. Може, це знак? 

У мене всередині щось тенькнуло. Згадався вічної пам’яті мій маленький Гаррі Поттер — зі всіма втраченими старими архівами. Може, це справді знак. Але не сказав нічого. Підвіз її на Поділ, вона там винаймала квартиру. Постояли біля машини. Щось мене зупинило від спокуси її поцілувати. Тамара подякувала за гарний вечір — і зникла. Я повернувся у своє холостяцьке лігво. 

Під дверима, підклавши під сіднички рюкзачок, сиділа Яна. Чорт, я зовсім забув, вона ще вранці дзвонила і просилася приїхати увечері. Яна глянула на мене ображеними оченятами: «Де ти був? Я дзвонила тисячу разів!» Я глянув на свій телефон із вимкнутим сигналом — справді, там було повно пропущених дзвінків. Але як же, о боги, як мені не хотілося зараз возюкатися з цим дівчам. З іншого боку, не залишати ж її на сходовому майданчику, додому вона сама не добереться. Викликати їй таксі?

— Я так довго тебе чекала, що нікуди звідси не поїду, — Яна якимсь дивним чином передбачила мої наміри.

— Ну гаразд, заходь.

Вона зайшла до квартири і зняла туфлі. Стояла зовсім маленька й дитинна, якась беззахисна. Я її обійняв. Якщо припустити, що я б залетів дуже-дуже молодим, то в мене теоретично могла би бути така-от донька. Але, на щастя, цього не сталося. Треба тут розповісти вам про Яну. Це той випадок, коли твоя подруга (одна із…) приводить до тебе свою подругу і та стає твоєю подругою. Яна в певному сенсі була унікальною дівчиною, бо з нею було дуже легко. Вона на все погоджувалася. З нею не треба було виборювати право на свою половину ліжка, вибріхуватися, що наступні вихідні в тебе зайняті конференцією, бо вона все приймала і з усім погоджувалася. Стейк із кров’ю? — ок. Сік із селери? — ок. Їй можна було сказати: «Вимкни цей дурнуватий серіал», — і вона відразу ж клацала пультом. Хороша тренована дівчинка, з якими найменше мороки. Я не звик бачити її в поганому настрої, з примхливо випнутими губами. Тому дуже здивувався її пригніченому настрою.

— Де ти був?

— Де? В мене була зустріч.

— З жінкою? — здійняла брову.

— А не забагато запитань?

— Можна було й не питати, — Яна приречено сіла на стілець у кухні. — Ти невиправний. Але… Зроби мені чаю. Мені трохи зле.

Вона справді мала не найкращий вигляд. Я посадив її на канапі, загорнувши у плед, а сам пішов готувати імбирний чай. У голові в мене ще було наше дружнє побачення з Тамарою і її заглибинка між ключицями. Голос, кругові рухи її зап’ясть. Справді, ця невинна бесіда двох старих друзів досі тримала у стані легкої ейфорії. Може, я просто скучив за якісною розмовою з жінкою, яка за всіма параметрами практично дотягувала до еталона. У кожному разі, це треба повторити і зрозуміти її наміри. І тут на телефон надійшла есемеска від неї: «Дякую за гарний вечір». О, це вже цікаво, отже, вона також чекає на продовження. Подякував навзаєм і пішов відпоювати чаєм свою пізню гостю.

Яна сиділа, майже цілковито втонувши у вовняному пледі. Але з удячністю простягнула руки до горнятка. Я присів поруч.

— Ну. Що там сталося? — спитав досить нейтральним голосом.

Вона шмигнула носом:

— Є деякі трабли.

— А що таке?

Яна глибоко вдихнула, ніби їй забракло повітря:

— Я вагітна.

Мені здалося, що я почув, але нічого не зрозумів.

— Ти вагітна. І… що?

Вона глянула на мене так, ніби хотіла спопелити і здмухнути попіл.

— Від тебе, ідіот. Хіба не розумієш? 

Стоп-стоп-стоп. Я намагався заспокоїти кров, яка шугнула мені в голову, від чого у вухах дивно зашуміло. Чому це мав бути саме я? За всю свою історію стосунків із різними жінками в мене ніколи не було жодного проколу. Що-що, а безпеки я дотримувався з особливим педантизмом. Тому так легко мене розвести на історію з зальотом було би просто неможливо. Тим паче з Яною, якої я не бачив уже понад місяць. А тоді, останнього разу, я… І тут мене накрило. Я раптом згадав, що останнього разу, коли Яна була в мене, почалася страшна злива, і йти в аптеку чи кіоск по нову гумку (яка чомусь несподівано скінчилася), було геть нереально. Але ж Яна сказала… Так, я тепер пригадав: вона сказала, що завтра в неї починаються місячні, що це абсолютно безпечно. «Абсолютно безпечно», — це були її слова.

— Ти впевнена? — мені раптом захотілося курити, чого не робив уже років зо три.

— У тому, що вагітна? Так, кілька разів випробувала тести. Чи ти… Ти маєш на увазі, чи від тебе?

Я схопився за цю фразу, бо справді, я ж не знаю, з ким вона собі там спить, коли мене немає поруч.

— Так, чому ти впевнена, що це я?

Її очі наповнилися слізьми.

— Тому що… Тому що в мене нікого, крім тебе, немає, — і вона розплакалася. А я вийшов на балкон подихати свіжим нічним повітрям. 

У нашій групі було троє мажорів. Вадька, Ігор і Серж. Я їх ненавидів усією душею. Ніхто з них не був за мене кращим ні в навчанні, ні в спорті, ні будь у чому іншому, але вони дивилися на мене як на міський планктон. Бо я був хлопець із Троєщини. А вони — центрові. Усі вони домагалися Тамари. І не лише тому, що в її тата був ресторан. Тамара була діамантом, який кожен радий був би здобути. Найгірше, що один із цих багатих хлопчиків із Печерська таки став її першим. Це був Серж, найпіжоністіший і найкрасивіший із нас усіх. Щоправда, той їхній роман тривав дуже недовго, і вона потім узагалі проходила повз нього, ніби повз порожнє місце. Але про факт їхнього сексуального досвіду дізнався весь факультет, бо Серж розповідав кожному стовпові, яка вона гаряча штучка і як вона не давала йому всю ніч заснути. Можливо, у тому правди було, як м’яса в котлеті з нашої студентської їдальні, але це стало моїм першим великим розчаруванням у жінках, бо щось мені не вкладалися в пазли ця довершена дівчина і тупуватий піжон, який шукав Лаос у Монголії.

Серж потім так само виїхав за кордон, продавав у Чикаго колеса на шиномонтажі, розтовстів так, що на фото у фейсбуці його було важко впізнати. Вадька лишився працювати в універі — і це було для мене найдивніше, бо мені не вірилося, що з нього виросте викладач. Ігор створив якусь дрібну туристичну конторку. Всі вони були сімейні, з дітьми, дружинами, собаками й хом’ячками. Принаймні такими повставали у своїх фб-профілях, які я навіщось моніторив. Минуло багато років, а я все ще внутрішньо з ними змагався за право входити до клубу хлопчиків із Печерська.

Квартиру я собі купив на Саксаганського. І хоч там не було вахтера й теплого гаража, у дворі я мав паркомісце для моєї «бехи». Сам я ніколи не задумувався над створенням сім’ї, вважаючи себе ще занадто молодим і вільним у свої 36. Сім’я забирала свободу. Робота вимагала часу й чималої концентрації, а відновлювало мене тільки море, катання на дошці, високі хвилі й хороша компанія.

Поки Яна спала, згорнувшись калачиком, я сидів у фотелі й дивився на цей накритий пледом горбик на дивані. Якщо це правда, то вона хоче, щоб далі все вирішував я. Я мав вирішити, що їй робити, залишити дитину чи ні, одружитися з нею чи ні, оселити її тут чи виставити за двері. Сама ще дитина, 19 років. Кажуть, начебто є якийсь препарат, що провокує місячні. Один раз уколов — і все. Тоді нема проблем. Їй же треба закінчувати щось там, музпед чи що, будувати своє життя. Мені було погано. Немилосердно нудило чи то від випитого вина, чи від новини, яка впала на голову так несподівано і зробила з мене цинічного покидька, не гідного власної поваги. А ще сьогодні вранці все було як завжди. І навіть краще, бо з туманного Альбіону намалювалася прекрасна Тамара й заполонила мою уяву. Я пішов у ванну блювати, а потім довго тримав обличчя зануреним у холодну воду. Мене це збадьорило, і спроба заснути перетворилася на самокатування. Відкрив на телефоні інтернет і кілька годин гуляв сайтами, вибираючи і врешті замовляючи собі новий комп. Врешті мене зморило, і я заснув в одязі за столом, схиливши голову на руки. 

Прокинувся від якихось звуків. Не відразу зрозумів, хто ще є в квартирі. Різко підвівся, аж запекла затерпла шия. Яна варила на кухні каву, витягнувши з шафки стару латунну джезву. Тости з сиром філадельфія і авокадо, як я люблю, вона вже зготувала. 

Ми мовчки сіли до столу. 

Я дивився на неї, ніби бачив уперше. Така тендітна, з тонкими кистями, вузькою талією. Зелені очі опущені донизу, темні вії підігнуті вгору. Повні губи не всміхаються, але все одно звабливі. Я подумав, що дуже легко уявити маленьку дівчинку, років трьох — крихітну копію Яни, і мені стало ще важче на серці.

Яна мовчала. Я знав цю її особливість — коли ображалася чи переживала, залізала у свою мушельку й мовчала.

— Яно-о-о-о, — «о» в мене вийшло довгим, ніби я намагався її розбудити. — Яно, нам треба все обміркувати. Все так зненацька. Я не знаю, що сказати. Мені потрібно трохи часу. Вона мовчала.

— Не подумай, що я просто втікаю від відповідальності… Але… мені треба на роботу.

Вона мовчала.

— Ти можеш залишитися. Ввечері поговоримо. 

Вона ледь помітно кивнула, не підводячи погляду. Я допив каву й пішов до гардеробної. 

Після ранкової наради залишився в кабінеті сам і написав Тамарі: «Може, пообідаємо разом?». Завмер, очікуючи відповіді. І тут же побачив на екрані: «Залюбки». Тож я подзвонив у грузинський ресторан і поїхав забирати Тамару з площі Арсенальної, де вона опинилася у справах.

Тамара була в джинсах, футболці і кросівках, тому здавалася ще молодшою. Мені стало трохи незручно за свій офісний костюм, просто нині був на нараді генеральний, а він не любить спортивний стиль. 

Ми замовили хінкалі й лимонад. Приміщення з хорошою вентиляцією рятувало від спеки. Ми трохи поговорили про лондонські й київські ціни. Тамара відкинулася на спинку дивана. Я дивився на її тонке обличчя, зважуючи, чи спитати те, що мене давно муляло, і таки наважився.

— А скажи — якщо хочеш, звісно, — та історія з Сержем на другому курсі була правдою? У вас точно були стосунки, чи він, як завжди, натриндів?

Обличчям Тамари пробігла тінь.

— Та історія зламала мені життя, — вона відпила лимонаду короткими ковтками. — Не думала про це говорити, але раз ти запитуєш, то розкажу. Так, у нас із Сергієм були стосунки. Тоді все було інакшим. Ми зустрічалися кілька разів на дачі в його батьків, це було літо, дача порожня, роби що хочеш. Чому я подумала, що закохана в цього покидька, зараз не можу сказати. Але я вирішила, що вже достатньо доросла, щоб займатися коханням із тим, хто мені дуже подобався.

— І чому в такому разі ви розійшлися?

— Бо я завагітніла.

Мене кинуло в піт. І я мимоволі стиснув холодну склянку з недопитим лимонадом.

— Так, я завагітніла. Серж поїхав у Британію, в англомовний табір, а я лишилася вдома з батьками, які повернулися з моря. Мене вже добряче нудило. Я все сподівалася, що це якась випадкова затримка, а нудить — від страху. Я була в паніці. Дзвонила Сержу, просила приїхати, аби разом вирішити, що робити. Але він мені сказав, що це не його проблеми, бо розумні дівчата п’ють спеціальні таблетки, а дурепи роблять хлопцям проблеми, — Тамара замовкла і прямо глянула на мене.

— І ти пішла на… — я зрозумів, що слово «аборт» мій мовленнєвий апарат не спроможний видати, ніби я цього слова взагалі ніколи не знав і не озвучував.

— Не я пішла, а мама повела. Коли дізналася, що я вагітна, у неї був не просто шок, а справжній нервовий зрив. Вона кричала, ридала й заламувала руки.

Для неї було неможливим учинком сказати про це татові. Ніби він не мене, а її має чи то вбити, чи то зненавидіти за таке моральне падіння. Словом, я зрозуміла, що маю рятувати маму від трагедії її життя, й погодилася, що аборт вирішить цю страшну проблему. 

Я слухав Тамарину розповідь про те, що вона вже не змогла завагітніти, і це розвалило її шлюб з англійцем, який дуже прагнув мати спадкоємця. Я відчував, як мене всередині млоїть. Я був тим, хто змагався з Сержем за місце в елітному клубі покидьків. Тільки тоді йому було 19, я й сам не знаю, як би повівся на його місці в тому віці. А мені зараз на 17 більше.

— Скажи, — спробував змінити тему, — а ти збираєшся повертатися до Лондона чи залишишся у Києві?

— Ні те, ні інше. Взагалі-то я скоро полечу у Штати. Підписала там контракт з однією компанією. У Бостон. Я вже трохи відвикла від України. 

Я вирішив не повертатися в офіс, пішки здолав половину своєї вулиці. Дорогою мені стрілися три вагітні жінки. Чому я раніше не помічав, що вони існують і ходять вулицями мого міста? Сонце було вже м’яким і ледачим, малювало тіні каштанам і липам, відбивалося у вітринах золотими зблисками. Як можна відвикнути від Києва, від цих вулиць, від моєї країни? У кишені завібрував телефон.

— Сину, ти як там?

— Все добре, мам. До речі… У вас сьогодні прем’єра?

— Дякую, що пам’ятаєш. Прийдеш?

— Ага. І не сам.

— О! Нарешті! — мамин голос молодо задзвенів. — З Тамарою?

— Мам, па-па. До вечора. Тут поганий зв’язок.

Купити книжку.