Людина з СРСР прасує прапори: Що потрібно знати про п’єси Анни Яблонської

Описати, а, головне, зрозуміти людину СРСР – це зрозуміти нашу історію, пояснити феномен дуалізму диктатури та якогось абсолютно іншого різновиду щастя, яке відчували люди майже 70 років і за яким дехто досі ностальгує. Найближче до цілі осмислення та розуміння радянського світогляду наблизилася нобелівська лауреатка 2015 року Світлана Алексієвич. Її документальна проза – дзеркало епохи, колекція голосів та спогадів і спроба закінчити «червону» історію.

Важливе дослідження на цю тему написав і антрополог Олексій Юрчак. Назва його книги – «Все було назавжди, поки не закінчилося» – чи не найкраще характеризує те, що відчували громадяни СРСР перед 1991 роком. У текстах як Алексієвич, так і Юрчака головними є не так радянські люди, як пострадянські – ті, чиє життя поділилося на до і після. І якщо «до» все було визначеним та зрозумілим, то «після» довелося створювати самостійно, не маючи чітких правил та не знаючи, що буде завтра.

Над цією ж проблематикою міркує й українська драматургиня Анна Яблонська. Більшість героїв її п’єс сумніваються, бояться та не знаходять свого місця у реальності. Можливо, саме тому, що до нової реальності вони ще не звикли, а стару – вимріяну, прикрашену постфактум, штучно створену вже не повернути. Тож хто така Яблонська і як її п’єси осмислюють феномен і почуття пострадянської людини?

В мережі небагато інформації про Анну Яблонську – практично в кожному другому посиланні Google пропонує прочитати лише про її трагічну смерть. Річ у тім, що драматургиня померла у 29 років, і в останній свій день вона летіла до Москви, щоб отримати премію за п’єсу «Язичники». В Україні за життя Яблонської на сцені театру тільки раз прозвучали написані нею слова – це була постановка п’єси «Двері» в рідному місті авторки, Одесі. А от закордонних постановок було більше – вони відбувалися переважно у Росії та Великій Британії. За видання творів доньки 2013 року взявся її батько. Втім, інформація про цю ініціативу обмежується короткою нотаткою в інтернеті. Якщо книжка і вийшла, то явно не таким накладом, як на це заслуговує авторка.

Яблонська є представницею нової хвилі драматургії та однією з найталановитіших письменниць пострадянської епохи. Втім, сюжети авторки не є суто локальними, вони говорять не лише з українськими читачам, а й органічно вписуються у світовий контекст. Через це проводити паралелі між темами, які порушувала у своїй творчості українка, і концептах, що хвилювали Чехова, Беккета, Мюллера та Шекспіра – дуже природно.

У своїх найкращих п’єсах Яблонська «замріює» реальність. Їй вдається наповнити буденні діалоги, епізоди з життя, переживання персонажів, їхній світ магією та вічністю. І на контрасті цієї фантазійності ще дзвінкіше та правдивіше звучать такі прості та важливі слова: Я тебе люблю, Не покидай мене, А який у цьому сенс?, Хто ми насправді?, Чи ми дочекаємося колись на Ґодо?

Важка екзотика СРСРу

П’єса «Праски» переносить нас на абстрактний острів, якого немає на карті, та в обрисах якого кожен мешканець пострадянських територій вловить для себе атмосферу СРСРу. Саша – 25-річний колекціонер прапорів країн, яких не існує, та прасок. Однією з прасок – дуже маленькою, фактично іграшковою, він прасує прапори СРСР, Югославії, Тибету – тобто всіх цих географічних островів, яких і справді більше не знайдеш на жодній мапі. Ця іграшкова праска – рідкісний і цінний артефакт. Про неї мріє інший колекціонер, який і приїздить на абстрактний острів з неабстрактної Англії, аби купити у Саші праску.

«Праски» розповідає про сумніви та спогади пострадянської людини, що не знає, як жити далі. Та й загалом про сумніви будь-якої людини, яка має пристосовуватися до нового світу, а її не пускає вперед власне минуле. Саша питає іншу персонажку п’єси, Марію, чи можна взагалі вибратися з острова. Марія вибралася, тому відповідає, що так. Саша переконаний в іншому, адже: «Коли я казав «звідси», то мав на увазі це (показує на своє серце). Від зміни місця нічого не міняється. Від себе я нікуди не поїду».

Ефект замріяності п’єси «Праски» в її образності. 

Адже насправді застрягти на острові, якого нема, чи прасувати щодня прапор країни, якої давно не існує, – це починати щоразу ту саму заяложену розмову. Що колись було краще, що морозиво коштувало кілька копійок, а трава була зеленішою. Це туга за ефемерним втраченим раєм дитинства чи молодості, за часом примарної величі країни.

Така ж ностальгія є центральною темою п’єси Володимира Набокова «Людина з СРСР». Він описує людей з минулого, які уже не зможуть пристосуватися до теперішнього, і конструює такий же розрив між героєм та його рідною землею, який так гостро відчувається у «Прасках».

Читайте також: Як екранізували твори Селінджера, Набокова і Мелвілла

Як розростався «Вишневий сад»

П’єса «Язичники» – це, як і багато інших творів Яблонської, сімейна драма. У сім’ю, яка повільно розвалюється через невміння слухати одне одного, приїздить свекруха-вірянка. Вона пропонує родичам шлях до спасіння (і того самого релігійного, і, принагідно, побутового), вважає, що потрібно терміново хрестити юну Крістіну та відмовитися від земних спокус. Згодом, християнство деякі герої п’єси міняють на інший світогляд – поклоніння Духові Предків. Але ці крайнощі на шляху до істини та сумніви у питаннях віри тільки акцентують увагу на тому, що проблема персонажів не в цьому.

П’єса показує загрозу фанатизму, що тільки роз’єднує людей і перешкоджає розумінню. До речі, зі схожого прийому – приїзду персонажки, яка є рушійкою сюжету, починається і відома п’єса Антона Чехова «Вишневий сад». Його поміщиця Раневська, як і свекруха у драмі Яблонської, не здатна склеїти минуле, і їй залишається тільки спостерігати, як кожна наступна дія жінки тільки пришвидшує руйнування.  

У пошуках любові як у пошуках спасіння

Якщо в п’єсах «Праски» та «Язичники» головними героями є люди, то, наприклад, у казці на дві дії «Тепло» на перший план виходить місяць Лютий. Відчай змушує його звернутися до Телефону довіри, де на іншому боці його почує звичайна жінка, яка дуже хоче вірити у те, що життя – це ланцюжок чудес. Ці двоє полюблять один одного, але не зможуть бути разом, адже Лютому заборонено тривати вічно і він має звільнити місце для своїх братів – інших місяців. «Тепло» – це варіація на тему знайомих «Дванадцятих місяців», спроба Яблонської уявити, що було далі. Казковий сюжет драматургиня переносить у типову пострадянську дійсність – старенький кабінет, брудне вікно, зів’ялий вазон і втомлена працівниця Телефону довіри, яка незбагненним чином досі не втратила віру в дива.

Втім, тут, знову ж таки, головним є не замріяний та нереальний світ, а ті почуття, які керують ним в основі. А цим почуттям є кохання двох самотніх людей, яким пощастило зустрітися і перебороти всі перешкоди, аби таки бути разом. Чимало драматургів також бралися до цього прийому – переосмислення та продовження відомих текстів. Можна, наприклад, пригадати Гайнера Мюллера і його постмодерністичну п’єсу «Гамлет-машина», яка є сучасною інтерпретацією трагедії Шекспіра. Подібно до того як Яблонська перетворює знайому казку на драму про любов та самопожертву, Мюллер робить з класичної п’єси багатошаровий твір про проблеми сьогодення: війну, тоталітаризм, фемінізм та екологічну катастрофу.

Про любов Анна написала і буденнішу, але не менш сильну п’єсу «Сни Андрія». Вона про водія катафалку та вчительку Наташу. Остання приїздить у незнайоме місто, аби зустріти чоловіка, з яким познайомилася в інтернеті. Замість цього їй зустрічається Андрій. Окремими «персонажами» п’єси є сни, таку ж важливу роль вони відіграють у сюжетах «Сну літньої ночі» Вільяма Шекспіра та «Життя – це сон» Педро Кальдерона де ла Барки.

Орфей у сторожовій буді

З подвійною силою магічність та нереальність відчувається у творі «Човняр». Спершу дерева, які говорять та дають поради з працевлаштування, потім електричний стовп, якого можна сплутати з богом.

А далі з’являється й сама Смерть, яка шукає когось, хто би перевозив мертвих на інший бік ріки Стікс. На таку пропозицію погоджується сторож, який колись мріяв бути музикантом – такий собі пострадянський Орфей, в чиєму житті не обійшлося без Еврідіки. Річ у тім, що одного разу сторож дізнається: кохання всього його життя у комі, і йому, як справжньому орфічному персонажу, спадає на думку перемогти смерть.

Розбіжність між тим, чим займаються герої й тим, про що вони мріяли, у Яблонської завжди болюча. Практично у кожному тексті є персонаж, трагедія якого в розбіжності між фантазіями та дійсністю.

Смерть, бог, привиди, міфічні створіння та неживі предмети часто стають такими ж важливими (а то й важливішими) персонажами п’єс, що і люди. Такий прийом використовує і Кобо Абе в «Привидах серед нас», і Семюел Бекет в «Чекаючи на Ґодо». Ці дві п’єси подібні на «Човняра» у тому контексті, що коли викреслити з них нереальний та абсурдний елемент, то залишиться тільки історія загубленої людини, яка полишена сама на себе. Втім, не виключено, що саме таку історію і хотіли розповісти і Кобо Абе, і Бекет, і Яблонська.

Читайте також: Абсурд театру: Брехт, Беккет, Арто

Авторка: Яна Грицай