Лист половця Івана Смери: фейки на службі інформаційної війни XVI століття

«Лист половця Івана Смери до великого князя Володимира Святого» – цікавий історичний фейк, що показує нам, якими були інформаційні війни в Україні XVI століття. Журналст і публіцист Дмитро Крапивенко ділиться своїми міркуваннями про те, що спільного між давніми й сучасними інформаційними операціями на прикладі цього артефакту, створеного у вирі міжконфесійної боротьби декілька століть тому.

Коли ви раптом почуєте, що зараз інформаційний простір засмічений фейками, а раніше було по-іншому, то знайте – раніше просто були інші технології. Згадаймо хоча б передінтернетівську добу, буремні 90-ті минулого століття. На телебаченні у праймі виходили екстрасенси, фальсифікат під назвою «Велесова книга» вивчали на філологічних факультетах як «давню пам’ятку нашої писемності». У періодиці часто густо виринали різного роду побрехеньки то про скарби Полуботка, то про звитягу Івана Сірка під Дюнкерком (сьогодні отаманові приписують ще й викладання у Сорбонні), про «автентичний» текст «Їхали козаки», де Галю зваблюють аж ніяк не козаки, а підступні «хозари» (себто євреї), план Далеса. Безліч разів перевидавалася містифікація Юрія Канигіна «Шлях аріїв».

Читайте також: План Даллеса — російська конспірологія, народжена з української художньої книжки

А ще раніше була радянська доба, де продукування фейків було державною ідеологією, а перед тим – російська імперія зі своїм натягуванням пугача на глобус про Третій Рим. Не треба ілюзій, що десь в інших країнах, у вільному світі все якось інакше: в США, наприклад, смерть Елвіса Преслі і загибель Джона Кеннеді – невичерпне джерело фейків на всі часи. 

Один із небагатьох прикладів, коли фейк зіграв позитивну роль – чеський «Краледворський рукопис», стилізована під середньовічну пам’ятку, – робота просвітника Вацлава Ганки про давню історію країни. Вона відіграла значну роль у чеському національному відродженні XIX столітті, а її фейковість стала загальновідомою вже через півстоліття після «віднайдення».

У дискусії про «Краледворський рукопис» брав участь навіть сам перший президент Чехословаччини Томаш Масарик, на думку якого, патріотична ідея не може ґрунтуватися на брехні. 

На превеликий жаль, для адептів науково-технічного прогресу, розвиток технологій не призводить до викорінення інформаційних викривлень. Це ми бачимо сьогодні з розвитком штучного інтелекту. Наші ілюзії щодо інтернету ми вже випробували. Так само й в добу винайдення друкарського верстата з’явилися нові можливості для пропаганди й поширення неаправдивої інформації. Один з тогочасних фейків, а саме «Лист половця Івана Смери до великого князя Володимира Святого», в усіченому вигляді живе й донині.

Спецоперація часів релігійних воєн

Сам текст «Листа» Івана Смери відшукати доволі важко, та й читати його без належної підготовки – сумнівне задоволення. Сучасній людині надто легко заблукати в релігійних хитросплетіннях доби Реформації. (Псевдо-) історія виникнення цього тексту наступна – мав князь Володимир унікального помічника: лікаря і ритора (спічрайтера і прессектаря – кажучи сучасною мовою) – Івана Смеру, половця за походженнями. 980-го року відрядив князь (на той час іще язичник) цього помічника у Константинополь і Грецію для вивчення тамтешніх релігійних звичаїв. 990-го, себто через 10 років від початку свого відрядження, Іван Смера написав листа з єгипетської Александрії своєму володарю (який вже два роки як охрестив Русь), в якому змалював таку картину: греки з їхніми розкішно зведеними церквами нагадують своїми звичаями «аспидів і василісків» і переслідують праведників, які живуть ангелоподібно, і служать Господу у молитовних домах, де «немає ніяких ідолів, а лише столи і лавиці». Суть послання ритора-лікаря: грецьку віру приймати аж ніяк не можна, якщо князь Володимир припуститься такої помилки, то він, Іван Смера, до Києва не повернеться.  

Практично всі дослідники (Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Валерій Шевчук) сходяться на думці, що текст є фальсифікацією. У XVI столітті створили його антитринітарії (відгалуження протестантизму, відоме також під назвами «унітаристи», «польські брати», «польські аріани», «полужидовствующие») в контексті тогочасної релігійної полеміки.

Винайдення цього тексту вельми заплутане. Те, що дійшло до дослідників, – це латинське видання, зроблене протестантом-антитринітарєм зі Східної  Пруссії Христофором Зандом у 1677-му році. Цей видавець зауважив, що переклав його з польської. А сам оригінал начебто віднайшов білорус за походженням Андрій Колодинський у 1567-му. Сам пан Колодинський був православним дияконом, але згодом пристав до антитринітаріїв. Не менш показовим є й місце, де він начебто знайшли «Лист»: «в монастирі Спаса, «де лежить славний князь Лев». Нині це село Спас у Самбірському районі на Львівщині, ну а князь, зрозуміло, той самий, на честь якого назване місто Львів. Михайло Грушевський так відгукувався про цей текст: 

«Все се виложене дуже неясно, з лїтературного боку слабко; натяки невиразні, алюзії не зручні. Тим мабуть і поясняєть ся, що ми не маємо нїяких слїдів популярности сього памфлєту там, куди він призначав ся; робить він навіть вражіннє, що автор його досить слабо був обзнайомлений і з православним обрядом і з православними практиками. Для нас цїкава та вказівка — коли вона стоїть дїйсно в ґенетичнім звязку з памфлєтом, на монастир Спаса: себ вказувало, що памфлєт призначав ся для Галичини, з її лєґендою про Льва, особливо живою в 1560-х рр. (підчас ревізії прав і усильної фабрикації Львових грамот). Вийшов він мабуть з рук якогось Поляка-унїтарія; руського тексту, очевидно, ті унїтарії з Польщі, з відомостей яких користав Занд, не бачили, й істнованнє його зістаєть ся проблематичним».

Спробуємо описати все вищевикладене в термінах сучасних інформаційно-психологічних операцій:

• Замисел: поширення протестантської експансії на теренах, де мешкають переважно православні та католики.

• Найближча задача: посилити інформаційний вплив на населення Речі Посполитої шляхом поширення історичної фальсифікації у вигляді листа особистого лікаря і радника Володимира Великого. 

• Мета операції: посіяти сумніви щодо правильності «історичного вибору» київського князя щодо хрещення Русі «у грецьку віру», історична аргументація необхідності зміни релігійного вектора, поширення псевдопророцтва про неминучість навернення слов’янства до «істинного християнства», себто до протестантизму. 

• Оперативна обстановка в районі проведення операції: антитринітарії, як і решта протестантських спільнот, зазнають постійної нищівної критики з боку тогочасних публіцистів католицького і православного віросповідання. «Секта», «вовки в овечій шкурі», «єретики», «чума» – ось далеко не повний перелік  епітетів, якими називали адептів Реформації їхні опоненти. Серед руських авторів найбільш нещадними у своїй критиці були зокрема поети Себастіан Кленович і Герасим Смотрицький. Відтак справедливо було б назвати пропагандистський крок антитринітаріїв діями активної оборони. 

• Засоби прикриття: текст не входить у прямий конфлікт з догматом про Святу Трійцю у православ’ї, натомість критикує православ’я за надмірну пишноту обряду, ідолопоклонство (вшанування святих, поклоніння іконам, мощам тощо). Є алюзії на згадки у «Повісті времінних літ» про посольства князя Володимира до різних країн з метою пошуку найоптимальнішої монотеїстичної релігії. 

• Супутні чинники: описи гонінь греків проти «праведників Нового Ізраїлю» мають викликати аналогії з утисками тогочасних протестантів і перших християн, як наслідок – підвищення лояльності до цієї категорії населення. Частина православної шляхти(зокрема впливовий рід Острозьких) приязна до протестантів.

• Ефект посилення: автор листа заграє із національною свідомістю, називаючи слов’янські землі такими, що населені з часів зведення вавилонської вежі «із племені Афетового».

• Легендування: старовинна писемна пам’ятка, яка начебто посилає до часів князя Володимира, коли існували окремі християнські відгалуження, що ставили під сумнів догмат про Святу Трійцю (як і антитринітарії).

• Географія проведення операції: територія всієї Речі Посполитої. Час проведення операції: середина XVI століття, розквіт на згаданих теренах полеміки між православними, греко-католиками й протестантами. Загальноєвропейський контекст: боротьба реформації і контрреформації. 

• Інформаційне поле: як свідчив Михайло Грушевський, у той час історичні фальсифікації не були дивиною, – так, зокрема Галичиною ширилися чисельні «грамоти князя Лева», підробки, метою яких було встановлення майнових і земельних прав руської шляхти на цих теренах. 

• Демографічні особливості: «Лист» вочевидь розрахований на писемну частину суспільства, центри ухвалення рішень (князівські двори, монастирі, братства). 

Чи досягла спецоперація своїх цілей?. Маємо лише факт: серед тогочасної руської еліти справді ставалося навернення у протестантизм. Наскільки цьому сприяло поширення «Листа Івана Смери до святого Володимира» – встановити сьогодні вкрай складно. У праці «Протестантизм в Україні» (під редакцією професора Петра Яроцького)  наводиться такий приклад: кременецький войськовий Федір Сенюта у своєму листі (від 14 квітня 1589 року) до брацлавського кормія просить дати почитати «лист великого Володимера, власним єзиком руским переписаний». Наскільки це типовий випадок  для руської шляхти і чи йдеться взагалі про «Лист» Івана Смери чи якийсь інший текст  – питання відкриті. Як відзначає Валерий Шевчук, автор двотомника про давню українську літературу України «Муза Роксоланська», «Лист» Івана Смери серед православних полемістів мав ефект «ворог мого ворога – мій друг» – у суперечках з католиками. На думку Шевчука, Іван Вишенський, відомий своєю непримиренністю, наслідував прийоми антитринітаріїв, коли криткував  тих, кого називав «папістами». 

Здавалося, памфлет (а саме так визначають жанр «Листа» усі дослідники) доби релігійної полеміки мав би залишитися документом епохи і не надто бентежити нащадків. Однак він мав довге життя.

Доволі ґрунтовне дослідження цій пам’ятці присвятив професор Київської духовної академії Іван Малишевський, який 1876-го видав працю «Подложное письмо половца Ивана Смеры к великому князю Владимиру святому». Звичайно, представника РПЦ неможливо назвати неупередженим дослідником, втім його історичні й філологічні аргументи варті уваги.

Важко не погодитися з його головним висновком: «Лист» Івана Смери мав не таке велике значення для православної чи католицької громади (яка за задумом була цільовою авдиторією), як для самої спільноти антитринітаріїв, які перекладали, видавали, перевидавали і зберігали його у своїх бібліотеках, змінювали географію поширення. Також Іван Малишевський висуває версію, що справжнім автором «Листа» був все той же Андрій Колодинський, яки й позиціював себе як того, хто віднайшов пам’ятку. У Колодинського для вчинення таких дій був для цього мотив – він походив із православного духовенства, що став ревним антитринітарієм. 

Кандидат на Сталінську премію

Богослови й історики ламали списи навколо авторства й автентичності пам’ятки, і можливо, інтерес до міфічного «ритора й лікаря» князя Володимира міг піти на спад у часи панування радянського атеїзму, але й більшовицьким ідеологам Іван Смера також став у пригоді. Повоєнний СРСР жив у жорсткій ізоляції, в країні, що декларувала інтернаціоналізм, панувала ксенофобія, що мала назву «боротьби з космополітизмом». У пізньосталінську добу, як і в теперішній росії, існував запит влади на ізоляціонізм і виправдання «особого русского пути», а заразом і шовіністичні теорії про історичну вищість «старшого брата» Наукові кола в такій країні вимушено відповідати цим запитам. Так в 1949-1950 роках в радянській пресі («Сталинский печатник», «Литературная газета») починають з’являтися публікації про те, що книгодрукування на Русі постало задовго до Гутенберга й Івана Федорова.

В останньому реченні «Листа» Івана Смери є такі слова: «Писав я це залізними буквами на дванадцяти мідних дошках…». Для чого ця деталь була потрібна авторам фейку XVI століття? Можливо, це теж була спроба привласнити першість у книгодрукуванні.

Реформація і друкарство – це був дух того часу. Можливо, антитринітарії хотіли засвідчити, що їхні великі попередники – єгипетські християни (до яких зрештою пристав Смера в Александрії), що відкололися від православ’я, вже знали секрети друкованого слова. У сталінську добу ці слова розтлумачили так: половець Іван Смер (насправді Смерд, бо так зручніше для класової ідеології) володів навичками книгодрукування задовго до Гутенберга, ще у Х столітті. 

Автором програмної статті «Иван Смер — изобретатель книгопечатания» був молодий науковець Лев Тєплов. Творця «фейку із фейку» російська Вікіпедія називає «популяризатром науки». Насправді ж Тєплов, який більшої мірою прославився як  письменник-фантаст, схоже, був дуже кон’юнктурним діячем. За пізнього Сталіна він обстоював «русский приоритет в науке», а коли настала хрущовська відлига, став адептом кібернетики і завзято писав про неї, коли ця наука вийшла з опали радянської влади.

Ще одним з творців міфу про «першодруки» Івана Смери  був Євгеній Немировський, титулований книгознавець. Він неодноразово у своїх працях апелював до «лікаря і ритора» Володимира Великого. Щоправда, після смерті Сталіна, він став менш категоричним у своїх оцінках і називав Івана Смеру «напівлегендарним лікарем». 

І нарешті про лікаря. У тексті листа немає жодного слова про медицину, можна навіть припустити, що Іван Смера радше претендує на статус «духовного цілителя», адже усе написане ним стосується виключно релігійних питань. Втім цей факт мало бентежить деяких наших сучасників. Прославлення Івана Смери як лікаря почалося за часів Сталіна, це теж було свого роду кон’юнктурою в контексті «русского приоритета в науке». 1949-го року вийшла книга Володимира Данилевського (уродженець України, випускник Харківського технологічного університету, наукову кар’єру зробив у Ленінграді) з промовистою назвою «Русская техника». У цій праці професор авторитетно говорить про те, що Іван Смера добре знався на виготовлені лікарняних речовин. А джерелом товариш Данилевський називає «труд половчанина». Який саме – здогадатися неважко, адже він єдиний, і про медицину там не йдеться. Втім автор «Русской техники», схоже своєї мети досягнув – отримав Сталінську премію саме за цю роботу. 

Те, що Іван Смера саме в іпостасі лікаря Володимира Великого постає у низці художніх творів російський авторів – не дивно, туди він вписується доволі нативно. А от той факт, що «половецький лікар князя Володимира» впевнено прописався в українському інтернеті на сторінках, де йдеться про медицину у Київській Русі, – не може не дивувати.

Численні реферати і навіть курсові роботи, що їх можна знайти в мережі, згадують про «лікаря Івана Смеру». Згадують про нього і в «медичному календарі», який поширений зокрема й на сторінках Наукового товариства імені Шевченка: «один з перших світських цілителів-лічців Київської Русі-України; був у почті київського князя Володимира».

Роком народження значиться 980 (рік, коли, за свідченням автора листа, цей «лікар і ритор» вже вирушив у мандри), зазначено навіть рік смерті: 1015-ий. І це ще пристойні ресурси й достойні контексти. На різного роду знахарських сайтах є чимало апеляцій до Івана Смери як знавця лікарських трав, що здатні примножити чоловічу силу. Шлях фейкових персонажів крізь століття буває кумедним: від борця за «істинну християнську віру» до амбасадора нетрадиційної медицини. 

Читайте також: Війна за реальність: людські спокуси та агресія на службі у фейків